АПОЛЛІНЕР Г. АЛКОГОЛІ – ГІЙОМ АПОЛЛІНЕР
Друзі Аполлінера любили його малювати. Його античний профіль, його голова, за словами письменниці Гертруди Стайн, “як в імператора пізнього Рима”, притягували художників. Поета порівнювали то з Цезарем, то з Вергілієм. Романські корені визначили його зовнішність і південну жвавість характеру; словянські – гордість та відкритість. До того ж майже все життя він прожив французом без громадянства, яке з великим тродом зміг отримати всього лише за два роки до смерті. Достатньо вибухова генетична суміш, помножена на повсякденні обставини,
У роки, коли Аполлінер тільки починав писати, в далекій Росії, принадній для слов’янської часточки його душі, першовідкривач французьких символістів Валерій Брюсов писав про іншого поетичного генія, про Поля
Обидва ці поривання Аполлінер, очевидно, дістав у спадщину від матері, Анжеліки Костровицької. В шістдесяті роки (XIX ст.) доля закинула її з Польщі в Італію, – коли народився Гійом, Анжеліці було двадцять два роки, і вже кілька років як вона була “вкрадена” італійським офіцером Франческо д’Эспермоном. Містифікації переслідували Аполлінера з дня народження: через п’ять днів після цієї знаменної події, яка сталася 26 серпня 1880 року, він був зареєстрований в римській мерії під прізвищем Дульчіні – як дитина від неназваних батьків. Через два роки та ж доля спіткала його брата Альбера, котрий при народженні був записаний під прізвищем Зевіні й чиї батьки також були “не встановлені”. У подальшому це дало Аполлінеру привід плекати і підтримувати найфантастичніші баляндраси про своє походження – аж до того, що його предками були чи то Наполеон, чи то папа римський.
Таємниче походження кинуло відблиск на все життя поета. Поки юний Вільгельм Костровицький ходить до школи – спочатку в коледжах у Монако й Каннах, а потім до ліцею в Ніцці, – його мати грає в казино і набуває репутацію “красивої авантюристки”. І коли в Ніцці сімнадцятилітній поет-початківець і його товариш з ліцею Анж Туссен-Люка починають видавати рукописний часопис, відразу вимушені думати про першу містифікацію – про псевдонім: Вільгельм підписував свої твори іменем “Гійом Макабр” (“Гійом Похмурий”), а Туссен-Люка – “Жеан Лок” (“Жеан Жебрак”). У подальшому Аполлінер неодноразово вдавався до літературних містифікацій, псевдонімів – чого лише варта історія 1909 року, коли почали з’являтися статті й вірші такої собі Луїзи Лаланн, які відразу привернули увагу читачів неординарністю суджень про сучасну жіночу літературу і великим ліричним обдаруванням. Ці р’озигри, влаштовані Аполлінером, майже рік баламутили публіку, поки не набридли самому містифікатору. Карнавальність життя й поезії переплелись, щоб уже ніколи не покидати поета.
Перше поетичне кохання і перша серйозна авантюра очікувала Аполлінера влітку 1899 року, коли мати відправила його з братом в пансіонат бельгійського містечка Ставло, на канікули. Тут народився і перший серйозний поетичний цикл юного Аполлінера – “Ставло”. Саме в такому вигляді – як цикл віршів – він буде надрукований аж через півстоліття: вірші, перев’язані стрічечкою, збереже валлонка Марей – Марія Дюбуа, до якої вони й були звернені. Вже в цьому циклі Аполлінер стає вишуканим любовним ліриком – похотл’ивим й уразливим співцем нерозділеної любові. Кохання до Марей урвалося восени, коли Анжеліка Костровицька, в черговий раз перебуваючи в скрутному матеріальному становищі, звеліла братам таємно вислизнути з пансіонату, не розплатившись із хазяїном. Ця історія, подібна до багатьох інших, в котрих відчувалася рука владної і вередливої Анжеліки, дозволила пізніше композиторові Франсісові Пуленку вимовити сакраментальну фразу: “Аполлінер провів свої перші п’ятнадцять років біля фривольних спідниць деспотичної матінки”. Насправді “п’ятнадцять років” розтягнулися на все життя Аполлінера: Анжеліка Костровицька померла через чотири місяці після кончини її старшого сина, і в старості дошкуляючи йому ревнощами та забаганками.
Давно помічено, що притягальна парадоксальність юності полягає в її порахунках із часом. Пройшло кілька місяців, а в Аполлінера – що вже намагається співробітничати з літературними журналами – чергове захоплення: шістнадцятилітня Лінда Моліна да Сільва. Темноволосій Лінді, млявій і тихій красуні, трохи шепелявій, що, очевидно, додає дивного чару її голосу, Аполлінер присвячує особливий цикл ліричних віршів – особливий, по-перше, тому, що кожний вірш написаний на обороті поштівки, і поштівки ці від квітня до червня регулярно відсилалися на південь, де вся родина Моліна да Сільва проводила весну й літо 1901 року; особливий і тому, що всі ці “любовні диктовки” – не що інше, як проба сил молодого Аполлінера. Майбутній реформатор віршів був зобов’язаний пройти школу й зрозуміти, що він може бути професіоналом, що йому доступна будь-яка, навіть найвитонченіша поетична форма. Так виникають мадригал і акровірш, “хвостатий сонет” і тріолет, терцини та елегія.
Але Лінда не хоче – або ще не вміє – відповісти на це почуття. В листі до спільного приятеля вона постійно так і повторює: “це почуття”. “Невже він відчуває до мене це почуття?”, “Я не можу розділити це почуття”, “Я думаю, він дуже гордий і багато страждає, розуміючи, що я не можу йому відповісти на це почуття”. Лінда, як і Марей, зберегла всі любовні послання молодого поета, і згодом вони були опубліковані в його посмертній книзі “Що є”. На “це почуття” Аполлінера мало хто міг відповісти. Не вийшло це і в англійки Ганни Плейден – його по-справжньому великого й по-справжньому трагічного кохання. В усякому разі, нерозділене почуття зробило Аполлінера видатним ліричним поетом.
Він познайомився з нею в Німеччині, в домі графині Елеонори Мільгау, куди був запрошений як учитель французької мови до малолітньої дочки графині Габріель і де Ганна служила гувернанткою. Про їхній бурхливий роман – на берегах Рейну, Сени й Темзи, про втечу Ганни Плейден в Америку від палких домагань не дуже їй зрозумілого і жахного своєю пристрастю та ерудицією поета – вже написані сотні сторінок; але набагато важливіше написане самим Аполлінером, і насамперед “Рейнські вірші” – й ті, які увійшли до його книги “Алкоголі”, й ті, що він з різних причин до неї не включив. Історія цього гіркого кохання перетворюється у віршах з подій приватного життя в явище поетичної культури. Широке коло історичних, літературних, мистецьких і просто побутових асоціацій розчиняють кохання в житті, надаючи останньому неповторного колориту, глибини й напруженості.
Результатом великої пристрасті поета до раритетів минулого, реалізацією його неабиякої ерудиції стали дві перші книги Аполлінера: прозова – “Майже зогнилий чародій” (1909) і поетичної – “Бестіарій, або Кортеж Орфея” (1911). “Бестіарій” Аполлінер присвятив письменникові Елеміру Буржу, який був його старшим другом і шанувальником його таланту: саме Бурж висунув на здобуття Гонкурівської премії книгу Аполлінера “Єресіарх і Ко” (1910), в яку увійшли оповідання, що друкувалися в періодиці, починаючи з 1902 року. І хоча премії “Єресіарху” не присудили, в цій книзі Аполлінер заявив про себе як чудовий прозаїк, що тонко відчував дух свого часу.
Починалась епоха Монмартра, знаменитої “Пральні на помості”, що на довгі роки звела воєдино “Тріумвірат”, як їх називали сучасник: Аполлінера, Пікассо й поета Макса Жакоба. Трохи пізніше почалося переселення художників з Монмартру на Монпарнас, в не менш знаменитий “Вулик”, – і все це увійде в історію як “belle epoque”, “прекрасна епоха”, час зламу і зміни естетичних позицій. Починалися нові міфи: швидкість, механіка, симультанність, тобто усвідомлення в мистецтві одночасності найрізноманітніших процесів. Войовничо вступали в життя католицьке відродження й містичні пророцтва: Жакоб “бачить” на стіні своєї кімнати тінь Христа і стає завзятим католиком; потім пророкує літераторові Рене Далізу першим з їхнього кола померти, до того ж у молодому віці, – і Даліз “першим”, у 1917 році, гине на фронті; потім Джордже де Кіріко малює пророчий портрет Аполлінера під назвою “Людина-мішень”, за багато років до поранення поета відмітивши те місце на його скроні, куди попаде осколок снаряда.
Ідея “Бестіарію” виникла в Аполлінера 1906 року, в майстерні Пікассо, коли він спостерігав за роботою друга-художника, що гравіював якраз зображення тварин. А через рік саме Пікассо познайомив Аполлінера з Марі Лорансен. Їй – двадцять два, йому – двадцять сім. Вона художниця і трохи поетеса, за його плечима крах божевільного кохання до англійки Ганни Плейден, уже значний досвід роботи журналістом і критиком, серйозні публікації віршів і прози. Вони пробудуть разом п’ять років, що, як з’ясується, стануть найбільш суттєвим часом в житті поета, коли готувалася до видання його книга “Алкоголі”.
“Алкоголі” вийшли у квітні 1913 року. А за кілька місяців до того – відповідно в грудні і листопаді 1912 року – були опубліковані два його вірші, які відкрили дорогу найновішій поезії: “Зона” і “Вандем’єр”. Працюючи над композицією “Алкоголів”, поет саме цими віршами починає і завершує книгу, облямовуючи минуле майбутнім. Слідом за “Зоною” він ставить “Міст Мірабо”, який побачив світ у лютому 1912 року. Це був знаменний зачин. Першим ішло прийдешнє, другим – прощання з минущим; ішли “рука в руці” і “очі в очі”, як герої “Мосту Мірабо”. Плавання хвилями часу і пам’яті починається саме з “Моста Мірабо”, трагічного прощання з Марі, з почуття, яке розчинилося в усій книзі й увібрало в себе пам’ять про всі минулі відкинуті Кохання.
Французький письменник Даніель Остер якось зауважив, що в “Алкоголях” Аполлінер виступає Орфеєм, який спускається в пекло споминів. Останні два роки перед виходом “Алкоголів” особливо могли скидатися на “пекло” – в усякому разі, на пекло душевне, в яке нема-нема та й падав Аполлінер. Принаймні, три події цього часу визначили душевну напругу, сум’яття і болючий пошук поетичної сублімації, які привели його до створення ліричних шедеврів: розрив з Марі Лорансен, історія з викраденням “Джоконди” і зустріч з Блезом Сандраром.
“Джоконда” була вкрадена з Лувра 21 серпня 1911 року. Аполлінера арештували 7 вересня як підозрюваного у причетності до цього злочину. Підозра впала на Аполлінера через його дружбу з таким собі Жері Пьєре, що певний час працював поетовим секретарем; Пьєре виявився нечистим на руку, він тягнув з Лувра усілякий дріб’язок, який потім продавав колекціонерам. Арешт поета виявився нетривалим, 12 вересня він уже був на свободі, благо Пьєре дав правдиві покази, а ліцейний друг Аполлінера Анж Туссен-Люка, який на той час став адвокатом, захистив свого старого товариша в суді. Однак справа була закрита тільки в лютому 1912 року, і весь цей період панічних страждань, які охоплювали поета, висвітлив те, що він приховував часом від самого себе: його громадянську “неповноцінність”, яка легко приводила до націоналістичних наскоків з боку тих, хто вбачав у чужинцях загрозу для суспільства й культури.
Ще не стерлася з пам’яті сучасників справа Дрейфуса, інтерес же поета до слов’янських і єврейських традицій тільки підігрівав псевдо патріотизм його літературних недругів. Війна, що почалася через три роки, тільки посилила цю чергову двоїстість його становища – зрозуміло, з якою силою він жадав отримати французьке громадянство.
Перебування в паризькій в’язниці Санте стало приводом для написання видатного циклу віршів: підхоплюючи традиції “тюремної лірики”, перед усім Верлена, Аполлінер створює шедевр у дусі класичної поезії, слідом за яким міг бути тільки один крок – в бік істинно нової поетичної естетики. Цей крок був зроблений у 1912 році, коли Аполлінер опублікував “Зону” і “Вандем’єр” (до речі, перший з Аполлінерових віршів, який був надрукований без знаків пунктуації). Написанню “Зони” передувало читання Блезом Сандраром у майстерні художника Робера Делоне своєї поеми “Великдень у Нью-Йорку”, створеної в квітні 1912 року. Ця поема, написана Сандраром на одному диханні, вперше відкрила шлях тій ритміці, тому потоку поетичної свідомості, без яких сьогодні вже немислима французька поезія. Відштовхнувшись від Сандрара, Аполлінер здійснив переворот у поезії, знайшовши для потужного ліричного почуття адекватну поетичну форму.
Нагадаємо, що всі ці події розгорталися на тлі болісного розриву з Марі Лорансен. Історія з викраденням “Джоконди” ще більше віддалила художницю від поета, так само, як віддалила від нього багатьох мимобіжних знайомців, так само, як змусила його брата Альбера покинути Париж, де він працював банківським службовцем, і поїхати до Мексики. Америка вже одірвала від нього Ан’і й тепер забрала другу близьку йому людину. Мати Аполлінера обурювалась і зневажала сина, мадам Лорансен його явно недолюблювала. Її смерть у пасхальну ніч 1913 року, буквально напередодні виходу “Алкоголів”, лише на короткий час знову зблизила Марі й Гійома. А через рік все пішло прахом: в червні 1914 року Марі виходить заміж за німецького художника Отто Вайт’єна, а ще через місяць починається Перша світова війна, яка поставила хрест на усьому колишньому житті Аполлінера.
Три роки, що залишилися йому, виглядають сьогодні якоюсь гарячковою агонією: війна, в яку він кинувся з головою, докладаючи зусиль зовсім не показним патріотизмом “заслужити” таке бажане французьке громадянство; постійне бурхливе співробітництво з паризькою пресою; вірші і проза, які пишуться, здається, не зважаючи на бої; нарешті, нові любові, такі ж гарячкові, як все це військово-літературне життя, – спочатку до великопанської красуні Луїзи де Коліньї-Шатійон, потім до юної мешканки Алжира Мадлен Пажес; нарешті, одруження з рудоволосою красунею Жаклін Кольб, з якою Аполлінеру пощастило прожити лише шість місяців до його несподіваної смерті від “іспанки” 9 листопада 1918 року.
5 грудня 1914 року він був зачислений у 38-й артилерійський полк, розквартирований на півдні Франції, в Німі, з квітня 1915 року майже рік провів на передовій, був підвищений в чині, отримав довгоочікуване громадянство, а через тиждень після цього, 17 березня 1916 року, був поранений у голову осколком снаряду. Хроніка цього життя лягла в основу його книги “Каліграми. Вірші Миру і Війни (1913-1916)”, яка вийшла в 1918 році.
Повернувшись зі шпиталю, Аполлінер гарячково занурюється у відроджуване культурне життя: він і далі співробітничає з силою журналів, готує до видання нові книги. Одна з них, над якою він начав працювати ще в 1913 році і яка вийшла в 1916, – книга новел “Убієнний поет” – позначила повернення поета до літератури після його довгого і тяжкого видужання. В червні 1917 року в театрі Рене Мобеля на Монмартрі, як в давні добрі часи, знову зустрілися численні друзі поета на прем’єрі його п’єси “Груди Тиресія”, в передмові до якої вперше виникло слово “сюрреалізм”, а в листопаді, в знаменитому театрі “Стара Голуб’ятня”, він прочитав текст, який фактично став його поетичним заповітом, – “Нова свідомість і поети”. “Поезія і творчість – тотожні, – говорив Аполлінер, – поетом належить називати лише того, хто винаходить, того, хто творить – затим що людина взагалі здатна творити. Поет – це той, хто находить нові радощі, нехай навіть болісні”.
На кінець свого недовгого життя Аполлінер домігся не тільки визнання; здавалося, були задоволені й дві його головні пристрасті: він знайшов, нарешті, взаємне кохання, щодо містифікацій, то навіть з його смертю було зіграно гідний поета жарт. 13 листопада, коли з церкви святого Фоми Аквінського виносили гроб із тілом поета, натовп заполонив паризькі вулиці, але зовсім не з нагоди його п’охорону, а з приводу тільки-но підписаного миру, – і в сотню горлянок натовп кричав: “Геть Гійома! Геть Гійома!” Ці слова, звернені до німецького імператора Вільгельма, були останнім криком вулиці, яким вона мимохіть проводжала свого покійного співця.
Поет Жан Кокто, прийшовши того дня попрощатися з другом, згодом записав: “Краса його була такою осяйною, що здавалося, ми бачимо молодого Вергілія. Смерть в шатах Данте забрала його за руку, наче дитину”. Якщо згадати, що саме Вергілій був співцем пристрасного кохання, в яке безжально втручалося сьогочасне йому життя з його авантюрами і війнами, тоді ця метафора виявиться невипадковою і перегук титанів, як і буває в культурі, знайде вагому й закономірну суть.
Міхаїл ЯСНОВ
(2 votes, average: 2.50 out of 5)