Антивоєнний пафос у творчості письменників XX сторіччя
XX сторіччя принесло людству можливість усвідомлення себе єдиним цілим, або небачений раніше технічний прогрес. Але окрім цього саме воно породило нове жахливе явище – світові війни, трагедії вражаючого масштабу, що зачіпали відразу сотні мільйонів людей. Цілком природно, що це знайшло відображення у творчості багатьох письменників, особливо з тих країн, які безпосередньо брали участь у цих війнах.
Прогресивні письменники минулого також неодноразово зверталися до Теми воєн, але саме у XX сторіччі ця тема стала актуальною, як ніколи,
Що страшніше – необхідність ризикувати власним життям із зброєю в руках чи виявитися потім представником “втраченої генерації”?
Остання тема глибоко розкривається у творчості іншого німецького письменника – Генріха Белля у збірці “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…”, “Де ти був, Адаме?” та інших. Війна у його зображенні – щось абсурдне: це коли вчорашній школяр, а нині солдат, без рук і без ноги опиняється у госпіталі, розташованому в колишній гімназії, й сам не розуміє навіть, за які ідеї воював.
Схожі емоції відчувають герої американського письменника Ернеста Хемінгуея у романі “Прощавай, зброє!”, хоча причина цього дещо інша: вени намагаються втекти від війни, яку їхня свідомість не дозволяє прийняти. Генрі обирає цей шлях не тому, що він боягуз – війна здається йому безглуздою: то його несправедливо нагороджують медаллю, то так само несправедливо збираються розстріляти. Кидаючи зброю, він висловлює протест проти війни, а коли його кохана помирає, Генрі втрачає надії на Майбутнє. Мир знайти неможливо, війна живе у душах людей, вона – скрізь.
Схожі мотиви можна знайти і у Вільяма Фолкнера (“Солдатська винагорода”) або у Джона Дос Пассоса (“Три солдати”) та багатьох інших.
Герой французького письменника Робера Мерля, сержант Жульєн Майя (“Вікенд на березі океану”) теж бачить лише безглуздість війни: “…не існує воєн справедливих, або воєн священних, або воєн за праве діло. Війна абсурдна по самій своїй сутності”. Ця людина за своїми моральними принципами не визнає будь-якого вбивства і не може вибачити собі за те, що вимушена була знищити навіть тих, хто цілком заслуговував смерть. Свій вчинок, який будь-хто визнав би справедливим, Майя сприймає як зраду власних цінностей, а його загибель наприкінці роману дуже схожа на самогубство. До речі, роман “Вікенд на березі океану” був нагороджений Гонкурівською премією 1949 року.
Абсурдність війни саме як явища розкриває й популярний американський письменник Курт Воннегут. У творі “Бойня номер п’ять, або хрестовий похід дітей”, що має підзаголовок “службовий танець із смертю”, він не обмежується традиційними реалістичними засобами – цей роман має зовнішні ознаки фантастичного жанру. Але мандри героя Біллі Пілігрима у часі і просторі та спілкування з інопланетянами насправді лише художній прийом, який допомагає читачеві зрозуміти: справжня проблема не в конкретиці саме Другої світової війни чи зруйнуванні Дрездена, навколо якого обертається сюжет, причини лежать значно глибше. Вони вічні, але для того, щоб зрозуміти їхню природу, чи хоча б відчути усю складність проблеми, треба інколи відірватися від стереотипів чи особистого ставлення до тих або інших подій і подивитися на себе й на світ “з іншої планети”. Тоді відкриваються парадоксальні речі – люди носять у собі війну не лише після неї, вона живе у їхніх душах ще раніше, передаючись від покоління до покоління, коли справедливі цілі та славетні перемоги оспівуються у книжках або легендах, від яких “війна буде здаватися такою чудовою, що війни підуть одна за одною. А воювати пошлють дітей…”
Оце, мабуть, і є істинним антивоєнним пафосом – відшукати корені цього жахливого явища, і вже на такому рівні усвідомлення намагатися сказати усім війнам, минулим і майбутнім, тверде “ні!”.
Ще Перша світова війна відкрила в літературі тему антимілітаризму, національного шовінізму. В образі бравого вояка Швейка видатний чеський письменник Ярослав Гашек піддав гострій критиці імперську політику, він ніби попереджував, що війна руйнує душі людей, робить із них бездумних виконавців чужої волі.
Трагедія Другої світової війни, яка охопила майже всю планету, примусила письменників переосмислити воєнну тему. Антивоєнний пафос звучить у творчості німецького письменника Генріха Белля, американського письменника Ернеста Хемінгуея (роман “По кому подзвін” розкриває взаємозв’язок усіх людей, усіх людських цінностей, які нищить війна).
В 60-80-ті роки в російській літературі з’являється чимало творів, які розповідають про події Другої світової війни. Воєнна тема відобразила не тільки осмислення війни, а і зростання самосвідомості людини, прагнення вирватися з тенет тоталітарної держави. У романі В. Гроссмана “Життя і доля” зображується масштабна картина Другої світової війни. Дія роману відбувається на німецькому фронті, в розташуванні радянських військ, в концтаборах, радянських і фашистських, у тилах. Письменник знаходить багато спільних рис і в діях ворогуючих армій, і в подіях, що відбуваються в тилах, концтаборах. Тоталітарний режим, і німецький, і радянський, не бере до уваги людину, він байдужий до її долі, прагнень і сподівань, він суворо карає “інакомислячих”. Але письменник показує, що для людини поняття батьківщини, обов’язку перед нею, навіть в умовах тоталітарних режимів, залишаються найважливішими. Гроссман, як і Л. М. Толстой, упевнений, що війну виграють не полководці і не держава, війну виграє народ, чия духовна сила виявляється сильнішою.
Людина і війна – тема багатьох творів білоруського письменника Василя Бикова. Його цікавлять, в першу чергу, моральні основи поведінки людини в екстремальних умовах. Його герої стають перед моральним вибором у найважчу хвилину свого життя. І від того, який вибір робить людина, врешті-решт залежать і її вчинки, і її здатність до героїзму або зради. Глибокий психологічний аналіз, який автор дає своїм героям, розкриває внутрішній світ, причини і слідство багатьох вчинків. У перших розділах повісті “Сотников” герой не вражає читача ні мужністю, ні силою, не те що його антагоніст Рибак. Але з розвитком подій читачі розуміють, що перевага – на боці Сотникова, що силу його духу ніщо не може зламати, він неспроможний на зраду. Нерівнозначний і образ Рибака: рятуючи своє життя, він зраджує, але, усвідомивши, що з цією зрадою він мусить прожити решту життя, Рибак вибирає смерть. Биков зображує самогубство Рибака як логічний фінал негідного життя.
Війна без прикрас постає зі сторінок творів Я. Івашкевича, В. Некрасова, Г. Бакланова, К. Воробйова. Автори зображують тяжкі буденні події, кров, смерть, страждання – все це суперечить прагненням людини.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)