Анна Ахматова “Довкола жовтий вечір ліг…”, “Дав мені юнь ти сутужную…”, “Реквієм”
XX – ПОЧАТОК XXI СТОЛІТЬ
Анна Ахматова “Довкола жовтий вечір ліг…”, “Дав мені юнь ти сутужную…”, “Реквієм”
Анна Ахматова (1889-1966) – російська поетеса, родом з України, дружина Миколи Гумільова, мати Льва Гумільова, представниця акмеїзму. Лауреат міжнародної літературної премії “Етна-Таорміна” (Італія, 1962). Почесний доктор літератури Оксфордського університету (Великобританія).
Народилася в Одесі у родині відставного флотського інженера-механіка Андрія Горенка.
1890 р. родина переїхала з Одеси до Царського
Перший вірш опублікувала у віці 11 років в журналі “Аполлон”. Через батькову заборону підписувати поезії власним прізвищем узяла прізвище прабабці по материнської лінії.
1910 р. вийшла заміж за російського поета Миколу Гумільова. Того ж року відвідала Париж, потім – Італію. Дебютувала в літературі збіркою поезій “Вечір”, проте
1912 р. в родині Гумільова і Ахматової народився син Лев – майбутній історик, археолог, сходознавець, поет, перекладач.
Жовтневу революцію більшовиків Ахматова не прийняла, але Росію не покинула. 1921 року був розстріляний її чоловік Микола Гумільов, звинувачений у контрреволюційній змові, а пізніше був двічі ув’язнений її єдиний син. Трагедії особистого життя поетеси не зупиняли її активної творчої діяльності. У 20-ті роки Анна Ахматова посіла чільне місце в російській поезії: її як дослідницю цікавили життя та творчість Олександра Пушкіна, якому вона присвятила, зокрема, есе “Загибель Пушкіна”.
Починаючи з 1922 року, збірки Анни Ахматової піддавали жорсткій цензурній правці – і з 1923 до 1934 року Анна Ахматова практично не друкувалась. Збірки її віршів, що вийшли в період між 1922 та 1966 роками, аж ніяк не можна в повній мірі назвати авторськими.
У вересні 1940 року керуючий справами ЦК ВКП(б) Д. В. Крупин надіслав доповідну записку А. Жданову з вимогою вилучити збірку віршів поетеси за 1912-1940 рр., видану “Советским писателем”.
1946 року поетеса зазнала нищівної критики з боку лідерів тоталітарного радянського режиму (відома постанова про ленінградські журнали А. Жданова). 4 вересня її та Михайла Зощенка виключають із спілки радянських письменників. Позбавлена можливості друкуватися, а отже, мати засоби для існування, Ахматова займалася перекладами класичної китайської, індійської, західноєвропейської поезії.
1962 р. побачила світ її 22-річна праця – “Поема без героя”.
Основні збірки поезій Ахматової: “Подорожник”, “Аппо Оотіпі”, “Біг часу”, “Реквієм”.
1962 року поетеса була номінована на Нобелівську премію з літератури.
1964 р. в Італії отримана премію “Етна-Таорміна”, а 1965 року – диплом почесного доктора Оксфордського університету. Церемонія пройшла особливо урочисто. Вперше в історії Оксфордського університету англійці порушили традицію: не Анна Ахматова сходила мармуровими сходами, а ректор спускався до неї.
Останній публічний виступ Анни Ахматової відбувся у Великому театрі (Москва) на урочистому вечорі, присвяченому Данте.
Восени 1965 року перенесла четвертий інфаркт, а 5 березня 1966 року померла в підмосковному кардіологічному санаторії.
Похована на Комаровському кладовищі під Ленінградом.
Творчість:
– любовна і рефлексивна лірика (збірки “Чотки”, “Біла зграя”, “Подорожник”, “Аnnо Domini”)
– лірико-епічні поеми (“Поема без героя”, “Реквієм пам’яті жертв сталінських репресій”)
– вірші про війну
– переклади поезії (у тому числі Івана Франка).
Характерними рисами творчості Ахматової можна назвати вірність моральним засадам буття, тонке розуміння психології почуття, осмислення трагедій XX сторіччя, що пов’язане з особистими переживаннями, тяжіння до класичного стилю поетичної мови.
Її ранні вірші були пройняті індивідуалістичними, занепадницькими мотивами. Пізніше написала ряд патріотичних віршів, цикли поезій: “Іва” (1940), “Ташкентські вірші” (1942-1944), “Слава миру” (1950).
Значна частина її творчості присвячена Україні, зокрема поетичний цикл “Київський зошит”, збірка “Вечір”. У 1958 році А. Ахматова переклала на російську мову збірку поезій Івана Франка “Зів’яле листя”.
За естетичною і філософською сутністю творчість Анни Ахматової правомірно належить до кращих здобутків “срібного віку” російської поезії. Уже в першій збірці “Вечір” (1912) вона постає перед нами як самобутній і яскравий поет. Вірші цієї книги стали однією з основ для створення теорії акмеїзму. Та у творчості А. Ахматової виявився не стільки її зв’язок з акмеїзмом, скільки самобутній талант, який розкривався у складній взаємодії з попередньою поетичною культурою і оточуючою дійсністю. Поступово рамки акмеїзму стали надто вузькими для поетеси, і вона переступила їх, розширила межі своєї поезії, піднялася до нових вершин творчості.
Лірика Ахматової періоду її перших збірок (“Вечір”, “Чотки”, “Біла зграя”) – це майже виключно лірика кохання. Саме кохання стає для поетеси головною духовно-естетичною цінністю, своєрідною мірою всіх життєвих спрямувань, виразником внутрішнього світу ліричної героїні. Взагалі рання поезія А. Ахматової відзначається особливою камерністю, підкресленим ліризмом. Це наче щоденник спогадів, мрій, зустрічей. Лірична героїня дуже часто змінює своє обличчя: вона то романтична дівчина, то цариця, то жінка-мрія, то страдниця. Але це завжди любляча душа. Кохання визначає її ставлення до подій, світу, самої себе. Кохання дає силу й знесилює, надихає й змушує страждати, несе з собою біль і радість.
Поезія Ахматової – це поезія збентеженості, пошуку істини, психологічних драм, втрат і відкриттів. Поєднання високого і земного, заглиблення у свій внутрішній світ і водночас відкритість назустріч усьому людству, самозосередження і разом з тим розуміння суспільних проблем – такі ознаки формували індивідуальний стиль письменниці.
Розповідаючи про свої переживання, поетеса водночас спостерігає їх ніби збоку, говорить про почуття лаконічно, виразно описуючи їх крізь елементи світу речей. Психологічна деталь – один з основних художніх засобів, які використовує Ахматова. Поруч з чітким і майже об’ємним зображенням емоцій у її віршах завжди співіснує виключно ахматівська недомовленість.
Важливою у творчості Ахматової є тема поета і поезії. Поетеса створює цикл віршів під назвою “Таємниці ремесла”, куди включає деякі ранні поезії та твори 50-60-х років. Особливість цього циклу полягає в поетичному відтворенні процесів творчості, які традиційно вважалися таємничими. Ахматова теж дотримується такої думки (“Без таємниці немає віршів”), але при цьому вважає за можливе розповісти про те, як відбувається процес творення. Вона була першою жінкою-поетом, яка цілком відверто розповіла, як пишуться вірші (до речі, їй не подобалося слово “поетеса”, і сама вона називала себе “поетом”).
Надзвичайно яскраво і виразно постає, в поезії Ахматової тема любові до рідної землі та людей. Вона ввібрала в себе різнобарвність відтінків цього почуття. Це любов до Царського Села, його парків та алей, пов’язаних з ім’ям О. Пушкіна (взагалі, постать Пушкіна, його творчість не тільки привертали її дослідницьку цікавість, але й багато в чому визначили естетичні та світоглядні принципи А. Ахматової).
Це любов до Чорного моря, біля якого вона народилася, де пройшли її дитячі роки (“Приморський сонет”, поема “Біля самого моря”).
Це любов до Петербурга – міста, яке вона вважала своїм, образ якого наскрізь пронизує її життя та творчість (“Місту Пушкіна”, “Літній сад”), Петербург в очах поетеси став уособленням усієї Росії, російської історії. Це місто Ахматова не захотіла залишити ні в часи революції, ні під час його блокади в роки війни (лише наприкінці блокади вона виїхала в евакуацію).
Це любов до своїх близьких, друзів. Зокрема поетеса з гіркотою згадує тих, хто залишив рідну землю (“Не з тими я, хто кинув землю”). А. Ахматова промовляє від імені всіх патріотів, які залишилися на батьківщині. їхня доля трагічна, проте поетеса сподівається, що в майбутньому відновляться розірвані духовні та соціальні зв’язки. Вона висловлює скорботу за тими, кого вже немає і хто страждає за “сталінськими гратами”.
Трагічно звучить голос Ахматової, наче “кричить стомільйонній народ”, в поемі “Реквієм” (1935-1940). Цей твір вражає єдністю двох трагедій: особистої, пов’язаної з горем матері, і загальної, що стосується країни, всього народу. Таким чином, особиста доля зливається з історичною і постає як одна велика трагедія.
З роками поетеса все більше у своїх віршах звертається до проблеми пам’яті, наголошуючи на її особливій ролі в людському житті.
Поезію Анни Ахматової справедливо називають “щоденником жіночої душі”. Вона показала епоху глибоких криз і катастроф через чутливе сприйняття жінки, яка сподівалася і втрачала віру, помирала і воскресала, билася у безвиході, але все ж таки шукала шляхи відродження. Душа ахматовської героїні – це душа, що кохає і ненавидить, мучиться і жертвує собою, переживає драматичний розрив і прагне возз’єднання. Це душа, в якій може все вигоріти від горя, але вона житиме всупереч смерті.
Інтимна лірика. Ахматова писала про нещасливе кохання. У своїх віршах вона постає в нескінченній різноманітності жіночих доль: коханки й дружини, удови й матері.
В одному зі своїх віршів Ахматова називала любов “п’ятою порою року”. Почуття, саме по собі гостре й надзвичайне, одержує додаткову гостроту, проявляючись у граничнім кризовім вираженні – злету або падіння, першої зустрічі або розриву, що відбувся, смертельної небезпеки або смертельної туги.
Ця особливість ахматовской любовної лірики, сповненої недомовленостей, натяків, що йде в глибину підтексту, надає їй дійсної своєрідності. Героїня ахматовських віршів, яка найчастіше говорить ніби сама із собою в стані поривання, напівмарення або екстазу, не вважає, природно, за потрібне роз’яснювати й розтлумачувати нам усе, що відбувається. Передаються лише основні сигнали почуттів, без розшифрування, без коментарів, наспіх – квапливою абеткою любові. Звідси – враження крайньої інтимності, граничної відвертості й серцевої відкритості цієї лірики..
У її любовних віршах перемішані несподівані благання із прокльонами, усі різко контрастно й безвихідно, У них переможна влада над серцем змінюється відчуттям спустошеності, а ніжність межує з люттю. Тихий шепіт визнання перебивається грубою мовою ультиматумів і наказів.
Ахматова не боїться бути відвертою у своїх інтимних визнаннях і благаннях, тому що впевнена, що її зрозуміють лише ті, хто володіє тим же шифром любові. Тому вона не вважає потрібним що-небудь пояснювати й додатково описувати.
В Ахматової ніколи не було млявих, аморфних або описових любовних віршів. Вони завжди драматичні й гранично напружені, збентежені.
Вірші Ахматової про любов усі патетичні. Наповнившись величезним змістом, любов стала не лише незрівнянно більш багатою й багатобарвною, а й по-справжньому трагедійною. Біблійна, урочиста піднесеність ахматовських любовних віршів пояснюється справжньою висотою, урочистістю й патетичністю ув’язненого в них почуття.
Якщо розташувати любовні вірші Ахматової в певному порядку, можна побудувати цілу повість із безліччю мізансцен, перипетій, дійових осіб, випадкових і невипадкових подій.
Зустріч і розлука, ніжність, почуття провини, розчарування, ревнощі, жорстокість, знемога, радість, несправджені очікування, самовідданість, гординя, туга – у такій гамі відтінків постає кохання на сторінках ахматовських книг.
У ліричній героїні віршів Ахматової, у душі самої поетеси постійно жила пекуча, вимоглива мрія про любов істинно високу, нічим не спотворену. Любов в Ахматової – грізне, морально чисте, всепоглинаюче почуття, що змушує згадати біблійний рядок: “Сильна, як смерть, любов – і стріли її – стріли вогненні”.
“Реквієм”. Анна Ахматова і в житті, і в літературній творчості була палкою патріоткою та невтомною трудівницею. Важливе місце в її творчій спадщині посідає поема-цикл “Реквієм” (1935- 1940)- пам’ятка високої Правди Часу та Поезії. До створення цього твору надзвичайної сили Анну Ахматову призвело осягнення трагічних суперечностей часу та народної долі, пережитої як своє особисте, безвихідне горе.
Поема пов’язана з особистою трагедією А. Ахматової – арештами її сина та чоловіка. У 1935 році за абсурдним звинувачення – як учасників “антирадянської терористичної групи” – заарештували сина поетеси Л. Гумільова та її чоловіка М. Пуніна. Після того як А. Ахматова особисто зверталася по допомогу до Сталіна, шукала підтримки у своїх друзів, її сина та чоловіка вдалося врятувати, проте ненадовго. У 1938 році Л. Гумільова знову заарештували й прирекли до п’яти років концтаборів. Саме ці трагічні події знайшли своє втілення у поемі “Реквієм” (від лат. requiem – музичний твір траурного, скорботного характеру), де особиста трагедія письменниці відобразилася в контексті трагедії всього народу часів сталінізму. Через свою гостру громадянську спрямованість цей твір не міг бути надрукований за сталінських часів, оскільки навіть рукописи його зберігати було небезпечно. Тому поему вчили напам’ять близькі й рідні поетеси, і лише в 1963 р. поему було вперше надруковано мюнхенським видавництвом, а в Росії поема була видана тільки 1987 року.
Оповідь у творі ведеться водночас від першої (“я”) та третьої (“жінка”, “вона”, “мати”) особи, поєднуючи таким чином внутрішній та зовнішній погляди на трагедію. Поему відкриває містка строфа, датована 1961 роком:
Ні, не під чужинним небозводом
Вирієм втішала я судьбу –
Я тоді була з моїм народом.
Там, де мій народ, на лихо, був.
Композиція поеми є фрагментарною. “Реквієм” складається з окремих віршів, що відрізняються за тематикою, пафосом, віршовою структурою. Усе це разом створює ефект емоційного напруження, зливається у схвильований монолог ліричної героїні.
Жорстока особиста трагедія, сімнадцять місяців, проведених “у страшні роки єжовщини” в тюремних чергах, щоби отримати звістку про сина, невичерпне материнське горе, “смертельна туга”, “скам’яніле страждання” – чи може людина винести такий незмірний тягар? Так, якщо вона не замкнулася в самотності, не втратила віри в неодмінне торжество справедливості, в перемогу життя над смертю. ї силу в цьому дає зв’язок із світом, з людьми, відчуття кінцевої правди історії.
“Реквієм” відзначений особливою місткістю характеристик. З окремих епізодів виникає відчуття живого, рухомого часу, ходу історії. – Величною та скорботною мелодією звучать вже перші рядки “Посвяти”:
У такому горі нишкнуть гори,
Кам’яніє тікищем ріка.
Природа застигає перед людським стражданням, але в її вічному бутті є спокутувальна, цілюща сила: “Тихо плине тихий Дін…”, “Клубоче Єнісей, Вгорі Полярна зірка сяє”.
І разом із тим це природне, космічне тло за контрастом відтіняє людську трагедію в усій жахливості її буденної реальності:
Зорі смерті стояли над нами,
І безвинна судомилась Русь
Під кривавими каблуками
І під шинами чорних “марусь”.
Відчуваючи себе малою часткою народу, батьківщини, мати оплакує не лише власного сина, а й усіх безвинно засуджених, а також тих, хто разом із нею довгі місяці чекав вироку у фатальних тюремних чергах:
Широкий покровець зіткала я всім
Із бідних, у них же підслуханих слів.
У поемі зображується пекло, в яке перетворилася вся країна. У цьому світі тіней, а не людей, панують темрява і смерть. І серед жахливої тиші криком протесту звучить голос душі ліричної героїні, яка не може й не хоче змиритися з насильством та несправедливістю:
Сімнадцять місяців молю,
Чекаю без надій,
Але не знає кат жалю,
Жаданий сину мій.
Все переплуталось навік,
Не тямлю білий світ,
Хто звір у нім, хто чоловік,
Коли мій смертний звіт. (Пер. В. Затуливітра)
Її вуста промовляють від імені всього багатостраждального народу, всієї епохи, завдяки чому твір набуває поліфонічного та символічного значення.
Хоча поема пов’язана з репресіями 30-х років, конкретні історичні події розглядаються поетесою в широкому історико-культурному контексті, з позиції вічних загальнолюдських цінностей. Тому поема насичена біблійними образами (Христос, мати Марія, Магдалина), символами й мотивами, які допомагають А. Ахматовій осмислити суспільну трагедію у глобальному, філософському плані. На думку письменниці, причини сталінщини слід шукати в духовній нестямі людства, у забутті ним християнських заповідей (X глава – “Розп’яття”).
Але, висловлюючи протест проти насильства, Анна Ахматова закликає до гуманістичного відродження світу й людської душі. Біблійні мотиви у творі переплітаються з пушкінськими. У фіналі поеми поєднуються образи голуба (відомого символу очищення світу і його духовного воскресіння) та пушкінського пам’ятника (втілення ідеї поетичної спадщини, а також символу духовної свободи та добрих почуттів). Це дає поетесі змогу проголосити головну думку твору: духовне очищення і воскресіння суспільства можливі лише за умов відновлення свободи та вічних морально-духовних цінностей.
Поема насичена різноманітними тропами: епітетами (“тюремна туга”, “кам’яне слово” тощо), метафорами (“пісня розлуки”, “на губах твоїх холод ікони” тощо), символами (хрест, ріка, розп’яття, голуб, пам’ятник і т. д.). Елементи поетичного синтаксису також підсилюють емоційність твору, експресивну виразність оповіді.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)