Анна АХМАТОВА (1889-1966). Життєвий і творчий шлях Анни Ахматової
АННА АХМАТОВА
(1889-1966)
– російська поетеса, що її творчість узагальнила шлях, пройдений російською культурою від “Срібної доби” до періоду хрущовської ” відлиги “. Дебютувавши у межах акмеїстичної течії, А. Ахматова упродовж своєї мистецької еволюції сягнула вершин модерністської лірики.
На долю А. Ахматової у російській літературі випала особлива місія. Вустами Ахматової заговорила, розправивши Могутні крила, російська жіноча поезія. Видатні сучасниці поетеси зазначали, що у своїй творчості вона дала “цілу книгу
Друга
СТОРІНКАМИ ЖИТТЯ МИТЦЯ
Російська Сапфо у вирі історії XX століття
Анна Андріївна Горенко (Анна Ахматова – це псевдонім поетеси) народилася 11 червня 1889 р. під Одесою в родині відставного інженера-механіка флоту. 1890 р. родина переїхала у Царське Село, де дівчина прожила до шістнадцяти років.
Море, біля якого народилася поетеса, і Царське Село, в якому вона росла, стали постійними мотивами її лірики. Царське Село осмислювалося Ахматовою не лише як “мала батьківщина”, а й як символ російської культури, пов’язаний передусім з О. Пушкіним – поетом, якого вона обожнювала. У Царському Селі дівчинці відкрився світ поезії. До цього світу її ввели твори Г. Державіна та М. Некрасова. Свій перший вірш вона написала в одинадцятирічному віці.
1905 p. батьки Анни розлучилися. Мати з дітьми переїхали на Південь – спочатку до Євпаторії, а пізніше – до Києва, де дівчина закінчила гімназію й вступила на юридичний факультет Вищих жіночих курсів. Проте юриспруденція її мало цікавила, привабливішими були історія права та латина. За кілька років, вже у Петербурзі, Ахматова продовжила освіту на Вищих історико-літературних курсах.
1910 р. вона стала дружиною талановитого російського поета М. Гумільова. І хоча цей екстравагантний шлюб проіснував недовго (досить швидко з’ясувалося, що дві творчі особистості, настільки ж яскраві, наскільки й різні, не можуть співіснувати у повсякденному житті), близькі взаємини з Гумільовим відіграли значну роль у мистецькому становленні поетеси. Принаймні перші серйозні кроки у ліриці вона зробила у річищі акмеїзму, видатним теоретиком і практиком якого був її чоловік.
1912 р. відзначився двома важливими подіями: виходом у світ першої поетичної збірки “Вечір”, що відразу була схвалена критикою, і народженням сина – Льва Гумільова, який згодом став видатним істориком. Упродовж десятиліття були створені й надруковані поетичні збірки “Чотки” (1914), “Біла зграя” (1917), “Подорожник” (1921), “Аппо Domini” (1922). Ці збірки відбивають важливий перелом у творчому розвитку поетеси, що відбувся у 1914 p.: в ахматовський художній світ, раніше обмежений інтимно-камерними темами, входить бурхлива сучасність з такими її стрижневими поняттями, як “історія”, “епоха”, “батьківщина”, “народ”. Важливими складовими ахматовського поетичного кредо стають ідея морального обов’язку та почуття відповідальності за долю вітчизни.
Після революції 1917 р. А. Ахматова могла залишити свій “захланний і грішний” край і поповнити лави тих діячів російської літератури, що, з болем відірвавшись від коріння, перебралися за кордон, аби врятувати свою духовну свободу й життя. Гіпотетично існував також інший варіант – своїм талантом прислужитися новій владі, як це зробили деякі інші відомі літератори. Ахматова обрала найважчий шлях. Вона залишилася в Росії (оскільки головним своїм обов’язком вважала поділяти долю батьківщини), однак обрала позицію „Внутрішньої еміграції” (оскільки з мистецькою безкомпромісністю та людською мужністю зберігала вірність своїй музі, виплеканій культурою “Срібної доби”).
У серпні 1921 р. А. Ахматова отримала страшну звістку про розстріл колишнього свого чоловіка М. Гумільова, якого було (іммнувачено у змові проти радянської влади. Ще не раз вона довідається про арешти, тортури і зникнення друзів та знайомих у залитих кров’ю камерах в’язниць і бараках сибірських таборів.
Дихаючи отруйним повітрям, в якому задихалися мільйони співгромадян, спостерігаючи, як батьківщина, що на початку XX ст. вражала світ розквітом культури, стрімко перетворюється на жорстоку виправну колонію, в якій “удосконалення” людської природи супроводжується хрустом кісток і ріками крові, Ахматова дедалі глибше усвідомлювала свою особисту причетність до загальнонародного лиха. Жахливу абсурдність того, що відбувалося у країні та в її власній долі, поетеса з афористичною влучністю пізніше сформулює у поетичному рядку: “Таке вигадував Кафка”.
Хвиля сталінських репресій зачепила і найближчих її людей – сина та чоловіка (М. Пуніна). Власні переживання, що були приватним виявом страждань усього народу, поставленого навколішки одним із найстрашніших тиранів людської історії, поетеса увиразнювала у своїх віршах. Так народився “Реквієм” – найвидатніший поетичний пам’ятник жертвам сталінських злочинів.
Ахматова постраждала від тоталітарного режиму і як поетеса. Упродовж п’ятнадцяти років над нею тяжіла заборона на друк. Переслідування цензури вона сприймала як багаторічне катування: поетеса почувала себе засудженою, яку позбавили “вогню й води”, ув’язненою, яку оточили арктичні льоди мовчання, поетом, чия муза була безжалісно закатована.
Розділила Ахматова долю свого народу і за часів Другої світової війни. Переїхавши 1941 р. з блокадного Ленінграда до Ташкента, вона сповна зазнала тяжких поневірянь воєнного лихоліття у тилу. Та попри численні побутові труднощі, внутрішню невлаштованість, негаразди зі здоров’ям, поетеса часто виступала у шпиталях, читаючи свої вірші пораненим. Війна стала головною темою її тодішньої творчості.
1944 р. Ахматова повернулася до Ленінграда. Місто скидалося на страшного привида. Перші враження від змученого блокадою міста вона описала у своїй прозі.
Після перемоги радянських військ, яка, здавалося б, маля принести спокій у спустошену гітлерівською пошестю країну знову затягнувся зашморг на шиї багатостраждальних народів сталінської імперії. І знову наступ реакції відбився на долі поетеси. 1949 р. її сина було вдруге заарештовано, а кількома] роками раніше вона стала об’єктом кампанії нещадного цькування у радянській пресі.
Поштовхом до цієї кампанії була сумнозвісна постанова про часо-| писи “Звезда” та “Ленинград”, в якій обливалися брудом письменники, що не вписувалися в офіційний курс радянської літератури. Головний удар був спрямований проти М. Зощенка та А. Ахматової. Поетеса мужньо сприйняла цю заздалегідь і добре сплановану проти не акцію “публічної страти”.
Порівнюючи себе, жінку зі зламаною долею, і ту “царсь-косільську веселу грішницю”, якою вона була за часів юності Ахматова сумно жартувала, що їй “підмінили життя”. Втім цей трагічний поворот долі зробив з неї великого поета.
Такої думки дотримувався, зокрема Борис Зайцев, патріарх російської літературної діаспори у Парижі, який знав Ахматову ще у 1913 р. Він пояснював поетесі: “Усі ми тоді (кажу про коло літератури) жили доволі нерозважливо безтурботно й грішно, про майбутнє не думали, нічого не підозрювали (окрім Блока та Бєлого: ті передчували).
Ось і Ви здавалися у цій Собаці кабаретно-артистичною, серед гамору, вина, розбещеності, пісень Кузміна… юною, елегантною дамою, гостролицьою і вишуканою… Мені представили Вас як молоду поетесу, Ви вже тоді були помітною. Літературно я Вас знав, але мало. Та й пізніше – не дуже. “Чотки” та інші книжки. Одне слово, вишукана дама.
Та ось вибухнуло. Ураган кривавий, дикий, який усе перевернув, усіх – і винного, і невинного косив. А проте, деякі душі ти загартував. У ньому очищалися, росли, досягали своєї сили.
Буря Вас зростила, поглибила – здійняла.
Колись Достоєвський сказав юнакові иіережковському: “…аби писати, треба Страждати”. Якби Достоєвський не стояв 01ля стовпа смерті та не був у “Мертвому домі”, – хіба ж став би він Достоєвським?
Ви ні на засланні, ні у “Мертвому домі” не були, але біля нього стояли. Чи билися Ви головою в стіну за близького – ие знаю. Проте іскри вилетіли з серця. Вилетіли віршами, не за одну Вас, а за Ахматова, всіх, хто страждав, дружин, сестер, 60 і роки
матерів, з ким поділяли Ви Голгофу тюремних стін, вироків, страт… От і виросла “весела грішниця”, насмішниця царськосільська із юної елегантної дами у першу поетесу Рідної Землі, голосом дужим і зрілим, що дзвенів скорботою, провіщала вона від імені беззахисних і постраждалих, була грізним викривачем зла”.
До останніх днів А. Ахматова зберігала дивовижну творчу працездатність. Головними звершеннями 60-х років стало закінчення “Поеми без героя” (1962), над якою вона працювала чверть століття, і збірки “Біг часу” (1965). У 60-х роках до поетеси прийшло міжнародне визнання: вона отримала престижну італійську премію, була обрана почесним доктором Оксфордського університету.
Померла А. Ахматова 5 березня 1966 р. у Домодєдові, під Москвою.
ПОМІРКУЙМО НАД ЖИТТЄВИМ ШЛЯХОМ ПОЕТЕСИ
1. Який внесок зробила А. Ахматова у розвиток російської літератури та культури?
2. Як минали її дитинство та юність?
3. Які історичні події зумовили зміни в світогляді поетеси?
4. Розкрийте зв’язок життя А. Ахматової з долею її батьківщини.
5. Складіть психологічний портрет поетеси.
Таємниці її ремесла
До останньої своєї збірки, “Біг часу”, А. Ахматова включили цикл “Таємниці ремесла”, що порушував важливі питання поетичної праці. Він визначав творче кредо поетеси, містив її спостереження за процесом народження віршів, її роздуми над поетичною вдачею та драматичними взаєминами митця зі своїми творами, її бачення свого читача (“Та кожен читач І таємниця, / У землю закопаний скарб…”). Цей своєрідний заповіт, що узагальнив багаторічний досвід служіння поетичній музі, мав своїм духовним стрижнем ставлення авторки до творчості як до “святого ремесла” – ставлення, яке вона пронесла через усе життя, починаючи від дебюту у колі акмеїстів, котрим були близькі такі настрої.
Власне, трепетно-пієтетним поклонінням священному слову була просякнута російська поезія XIX ст., в якій А. Ахматова була закорінена як митець і як особистість. Таку позицію, зокрема, обстоював О. Пушкін (згадаймо його вірш, у якому поет уподібнювався біблійному пророку, а смислом його творчості проголошувалася необхідність запалювати словом серця людей). А. Ахматова підхопила і продовжила цю традицію у жорстокому XX ст., коли “священне слово” російської лірики десятиріччями втоптувалося в кров і бруд.
Слід зазначити, що Пушкін був однією з ключових постатей духовного світу поетеси. Геніальний засновник російської поезії, немов магніт, притягував її на різних етапах творчості.
Пушкін був для Ахматової і еталоном митця, і країною її духовного паломництва, і атлантом, який здійняв на своїх плечах склепіння рідної культури. Інтенсивне засвоєння пушкінського світу відбувалося не лише в поезії Ахматової, а й в її літературознавчих працях, що були позначені яскравим відбитком особистого захоплення предметом дослідження. Так створювалася індивідуально-авторська пушкініана А. Ахматової – окрема царина її творчої спадщини.
Із сучасних поетів схожий за розмахом вплив на Ахматову справив Блок, якого вона вважала “не тільки найбільшим європейським поетом першої чверті XX ст., а й людиною-епохою”. їхні музи, ні вишукано висловився один критик, були повінчані. Образ Героя-коханця в ахматовській ліриці багато дечого запозичив у віршах знаменитого російського поета. Блоківський герой і ахматовська героїня, увиразнюючи відповідно “чоловічу” та „жіночу” свідомість, у контексті російської лірики 10-х років XX ст. утворювали цілісну, внутрішньо єдину картину духовного життя тогочасної російської інтелігенції.
У ліриці А. Ахматової простежуються спадкоємні зв’язки з традиціями російської психологічної прози XIX ст. – романами І. Тургенєва, Л. Толстого, Ф. Достоєвського, І. Гончарова. На ці зв’язки вказував, зокрема, О. Мандельштам, однодумець Ахматової по “Цеху поетів”, з яким її пов’язували тривалі дружні взаємини: “…Ахматова принесла в російську лірику всю величезну складність російського роману XIX ст. Не було б Ахматової, якби не було Толстого та “Анни Кареніної”, Тургенєва з “Дворянським гніздом”, всього Достоєвського і почасти навіть Лєскова.
Генезис Ахматової – у російській прозі, а не в поезії. Свою поетичну форму, гостру й своєрідну, вона розвинула з огляду на психологічну прозу”.
Риги спорідненості з російським класичним романом XIX ст. простежуються, зокрема, в характері ліричної героїні ахматовських збірок 10-20-х років. її внутрішня роздвоєність між “святістю” та “гріхом”, готовність нести хрест страждань нагадують духовні метання персонажів Ф. Достоєвського. Звісно, в ахматовських віршах ці властивості розгортаються не у філософському, соціальному чи психологічному вимірах, а у координатах кохання. Відомий літературознавець Б. Ейхенбаум, аналізуючи поетику Ахматової, так сформулював зазначене роздвоєння її ліричної героїні: “Чи то “блудниця” З бурхливими пристрастями, чи то черниця-жебрачка, що може вимолити в Бога прощення”. (До речі, ця характеристика у спотвореному вигляді через двадцять років була використана ідеологами сталінського режиму як “викривальний” аргумент у кампанії цькування поетеси.)
Досвід психологічної російської прози дається взнаки в ахматовській манері передачі тонкощів душевних переживань і людських взаємин. У перших своїх збірках поетеса виявила надзвичайну майстерність у роботі з психологічною деталлю. Деталь (якась буденна річ, жест, особливість міміки) часто виростала у неї в емблему певного внутрішнього стану ліричного “я”.
Ця тенденція ахматовської поезій цілком відповідала характерній для акмеїзму спрямованості на відтворення “речової” стихії. У віршах молодої Ахматової відбувалася своєрідна “матеріалізація” переживання; порухи душі “перекладалися” “тілесною” та “речовою” мовою. При цьому смислове та емоційне навантаження деталі значно зростало, її опуклість додатково відтінялася загальною аскетичністю художніх прийомів, емоційною стриманістю голосу ліричної героїні, буденною простотою мовлення.
Зазначені особливості сприяли тому, що за умов мінімуму художніх засобів ахматовські вірші сягали максимуму зображувально-виражальної сили; чимало рядків за своєю насиченістю й лаконічністю набували майже афористичного звучання. Відзначаючи надзвичайну емоційно-смислову концентрацію цих поезій, відомий критик початку XX ст. Н. Недоброво писав: “Якби ми так розмовляли, то для повноти вичерпання багатьох людських взаємин кожному з кожним вистачило б обмінятися двома-трьома восьмирядковими строфами – і настало б царство мовчання”.
Подібне враження на своїх співрозмовників справляла й сама поетеса. В. Віленкін згадував: “Спілкування з Анною Андріївною під час побачень з нею віч-на-віч завжди було нелегким. Складність ця інколи переходила навіть у якусь тяжкість: адже дуже міцним концентратом ставали інколи її бесіди з несподіваними заглибленнями і поворотами, з якоюсь, як я тепер розумію, безперервною, невичерпною змістовністю, тобто, просто кажучи, без будь-якого базікання і з почуттям відповідальності за свої слова…”
Специфіка роботи з деталлю зближувала А. Ахматову з талановитим російським поетом кінця XIX – початку XX ст. І. Анненським, творчість якого високо цінували акмеїсти. З Анненським поетесу поєднувала й настанова на “пізнання світу через біль”, яка належала до засадничих принципів її поезії і яка була влучно персоніфікована М. Цвєтасвою у присвяченому А. Ахматовій вірші в образі “Музи плачу”.
Центром, навколо якого оберталася “поезія втрат” молодої У^хматової, була тема кохання. Вбачаючи, як і символісти, у коханні одну з найвищих духовних цінностей буття, поетеса Юонертала цьому почуттю цілком земний і конкретний зміст, вільний від будь-якого містичного відлуння.
Любов для А. Ахматової – це “п’ята пора року”, незвичайний стан душі, що розкриває звичайний “біг часу”, лінза, (крізь яку її ліричний двійник сприймає світ. Однак це почуття і позбавлене будь-якої ідеалізації: поетеса наголошує на драматичних надломах і розривах любовних взаємин. Любов у неї просякнута настроями розчарування, гіркої образи, туги покинутої жінки. Нерідко в ахматовських поезіях взаємини ліричної героїні та її коханого набувають форми любові-тортур. Утім, за всієї конкретики (підкресленої, як уже зазначалося, „предметними” деталями, наприклад хлистом і рукавичкою, залишеними коханим на столі після його сутички з героїнею) численні любовні драми містять у собі потенції для надособистісних узагальнень. Завдяки таким потенціям читачки впізнавали й досі впізнають себе в ліричній героїні Ахматової, сприймаючи її переживання як свої власні почуття, як точно відтворені вияви універсальної жіночої природи.
Це відкривало перспективу виходу поетеси за межі камерної, “щоденникової” лірики, досі обмеженої завданням реєстрації та аналізу найдрібніших порухів ураженої коханням душі. Тенденцією до узагальнення було зумовлене й тяжіння любовної лірики молодої Ахматової до жанру притчі. Прикладом цього є цикл “Біблійні вірші”, написаний на початку 20-х років. Три поезії, що увійшли до нього, присвячені відповідно трьом біблійним жіночим образам – Рахілі, дружині Лота та Мелхолі. Ахматова “по-жіночому” переосмислює біблійні сюжети, в яких фігурують ці постаті, і об’єднує їх у своєрідний притчовий триптих, який представляє три іпостасі драматичного жіночого кохання.
В образі Рахілі поетеса змальовує поранену ревнощами до іншої жінки душу: жертва хитрощів свого батька, бідолашна дівчина заламує руки через те, що не вона, а старша сестра Лія стала дружиною її коханого Іакова. У біблійній розповіді про дружину Лота, що, порушивши заборону, озирнулася, Ахматова бачить історію жінки, яку занапастила щемлива любов до минулого – до рідної оселі, в котрій вона народила дітей любому чоловікові, до веж і площ рідного міста. Ця героїня постає у вірші втіленням природної жіночої жертовності, здатності віддати життя “за єдиний погляд”. У сюжеті ж про закохану у співця Давіда Мелхолу розвивається тема ревнощів жінки до мистецтва, якому служить її обранець. Мелхола ненавидить коханого за те, що не одна вона панує у його серці, за те, що приречена на суперництво з його музою.
Так, “по-жіночому”, ці біблійні сюжети були витлумачені вперше.
Однією із з’єднувальних ланок між інтимною лірикоя А. Ахматової та оточуючим світом був мотив любові-жалю, характерний для російської усної народної творчості (до речі, і давнину в російській мові слово “жаліти” було синонімом слова “любити”). Породжені цим мотивом образи й настрої співчуття у коханні надавали ахматовській ліриці рис спорідненості з національним фольклором і прокладали шляї до її подальшої еволюції у напрямку наближення до народі нопісенної культури.
Поезія зрілої Ахматової, як уже зазначалося, еволюціонуваі ла від “любовного щоденника” до “документа епохи”, в якому літопис загальнонародного буття зливався з хронікою внутч рішнього життя самої поетеси, котра усвідомила власну причетність до долі мільйонів співгромадян, фізично й моральна закатованих у “соціалістичному раю”. У цьому “документі” могутній епічний розмах художнього зображення “криваво-чорних” трагедій, що розгорталися на території СРСР, поєднуй вався з проникливим ліричним началом. А ліричне начало) вирізнялося сполученням викривального пафосу та урочисто-” проповідницьких інтонацій, що нагадувало тональність промов біблійних пророків, які відкривали своїм сучасникам очі на зло світу.
У контексті роботи над “документом епохи”, котрий писався осторонь брехливого офіційного “літопису” буднів радянського народу, особливої ваги набувала категорія пам’яті. “Людська пам’ять, – твердила А. Ахматова, – це сховище цінностей. Вона подібна до невичерпного джерела, яке б’є з-під землі й живить нашу енергію, розвиваючи почуття відповідальності за продовження справи тих, хто відійшов…”
Зазначена категорія у її поезії обіймала широке поле значень. Тут була і думка про загнану на манівці, змучену, але незнищенну правду про злочини тоталітарного режиму проти свого народу. І моральний обов’язок справити скорботну панахиду по всіх співвітчизниках, розчавлених ураганом історії. І прагнення увічнити у безсмертному слові світлу пам’ять друзів і колег по перу, що пішли з життя, до останнього ковтка випивши чашу страждань, піднесену немилосердною історією (їм Ахматова присвятила окремий цикл – “Вінок мертвим”). І почуття важкої, непозбутної пам’яті про особисті втрати й поневіряння. І усвідомлення пам’яті як єдиного надійного, недосяжного для радянських інквізиторів сховища для своїх творів (продовжуючи віршувати за умов терору 30-40-х років, А. Ахматова, через постійну загрозу арешту й конфіскації рукописів, заучувала свої поезії напам’ять, а також довіряла їх пам’яті вузького кола друзів). І осягнення філософського виміру категорії пам’яті у зв’язку з проблемами часу та сенсу руття. І мотив “нерукотворного пам’ятника”, що його поет зво-;ить у власній творчості. І ідея “прапам’яті”, тобто пам’яті про оиередній досвід душі, яким живилося ахматовське почуття реапосереднього живого зв’язку з минулим (і зокрема, з минулим російської історії та культури), а також тверде переконання поетеси у незнищенності всього, що відбувалося на землі, ззастережна віра в те, що “Бог зберігає все…” (як згодом {скаже у присвяченому А. Ахматовій вірші великий поет Й. Бродський).
Пафос плекання пам’яті, з одного боку, і ствердження глибинного зв’язку своєї свідомості, творчого дару й життя з колективним “я” народу, з другого, визначав сутність ахматов-ської концепції мистецької місії. Важливою складовою цієї концепції була також моральна позиція, що полягала у мужньому виборі поетесою (а у її віршах – відповідно ліричною героїнею) власної долі, у великому її самозреченні й самовідданості країні, яку спіткала страшна історична кара, у готовності йти разом зі своїм народом хресним шляхом, стоїчно витримуючи всі випробування та зберігаючи гідність, людяність і вірність “святому ремеслу”.
УЗАГАЛЬНЮЄМО ПРОЧИТАНЕ
Творчість А. Ахматової продовжувала й розвивала традиції російської класики XIX ст. – О. Пушкіна, І. Гончарова, І. Тургенєва, Ф. Достоєвського, Л. Толстого. Значну роль у становленні її поетики відіграла естетична програма акмеїзму.
Засадничим принципом ахматовської лірики є настанова на “пізнання світу через біль”, що перегукувалася з художнім світом І. Анненського.
На ранньому етапі творчість Ахматової була “любовним щоденником”, у якому тема кохання розроблялася під кутом зображення драматичних надламів і розривів взаємин. У процесі творчого розвитку поетеси її лірика поступово набувала форми своєрідного “літопису” трагічної епохи. Однією з центральних категорій художньої філософії Ахматової стала категорія пам’яті.
У художньому світі А. Ахматової відбувається “матеріалізація” складних і тонких душевних порухів. Поетеса широко використовує психологічну деталь. Ахматовській ліриці притаманні емоційна стриманість, лаконізм і аскетичність у доборі художніх засобів, буденність мови.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)