АНАТОЛІЙ ДІМАРОВ
Справжнє прізвище Анатолія Дімарова інше. Якби він його зберіг, а точніше, якби воно вціліло у страшні немилосердні двадцяті роки, то ми би мали сьогодні видатного українського письменника Анатолія Андроніковича Гарасюту. Але реалії склалися так, що дружина куркуля, рятуючи сина і себе від Сибіру, змінила документи, й Анатолій виріс під прізвищем Дімаров. Звісно, за радянщини він не міг про це сказати, але на восьмому десятку років і вже у незалежній Україні розповів про це в автобіографічній книзі “Прожити й розповісти”.
У гроно талановитих
Анатолій Андрійович Дімаров народився 5 травня 1922 р. у Миргороді на Полтавщині в учительській сім’ї.
У 1949 р. він видав першу збірку оповідань “Гості з Волині”.
Протягом 1950-1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951-1953 рр. – у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. А. Дімаров є автором нарису “Дві Марії”, збірки оповідань та новел “На волинській землі”, “Волинські легенди”, “Через місточок”, повісті “Син капітана”, збірки повістей та оповідань “Жінка з дитиною”, романів “Його сім’я”, “Ідол”, “І будуть люди”.
Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів.
Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали “історії” – сільські, містечкові, міські. Започатковані вони були збіркою “Зінське щеня” (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого “породичалися” з більшістю людських цнот і вад. Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою “Постріли Уляни Кашук” (1978)- вона разом із попередньою увійшла до 44
Підсумкового видання А. Дімарова “Сільські історії” (1987). Про це ж розмірковує автор й у книжках “Містечкові історії” (1987) та “Боги на продаж. Міські історії” (1988).
Письменницька праця складалася не зовсім так, як мріялося. А все через ге, що писав у своїх творах життєву правду, про українських людей, зображував їхні долі в реальних умовах. Бо ж Правда для Анатолія Дімарова – синонім життя. Він дуже часто переступав через “червоні прапорці”, а потім не раз ходив, як-то кажуть, у “чорному тілі”. У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932- 1933 рр., масові репресії – відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед йдеться про його романи “І будуть люди” (1964) та “Біль і гнів” (1974-1980 рр.) – історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат – з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант “Болю і гніву” в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.
Анатолій Дімаров написав кілька захоплюючих книжок для дітей: “Блакитна дитина”, “На коні і під конем”, “Про хлопчика, який не хотів їсти”, “Для чого людині серце”, “Друга планета”, “Тирлик”. В оповіданні з казковою формою “Для чого людині серце” йдеться про плем’я дерев’яних чоловічків, які “не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття”. Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який збирав серця померлих людей. Він і подарував дерев’яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев’яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі.
В Анатолія Андрійовича Дімарова – дві життєві пристрасті: це, власне, його творчість і… колекціонування каміння. І вони настільки гармонійно поєдналися в його житті, що у творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті “Вершини”, “Поемі про камінь”), а в колекціонуванні каменів – до творчості. Його захоплення мінералами почалося ще в далекому 1955 році на кримському Кара-Дазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал… За словами письменника, його охопила “кам’яна лихоманка”. І він вважає цю “хворобу” невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут різнобарв’я агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах – картини в камені, які Анатолій Андрійович творить власноруч. Крім того, письменник має велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, яке він свого часу привіз з далеких гір.
(3 votes, average: 3.33 out of 5)