Аналіз “Земля”
(1902)
До вершинних творів о. Кобилянської належить повість “Земля”, написана на основі реальної трагедії братовбивства, що сталася восени 1894 р. в селі Димці неподалік від Чернівців, куди письменниця часто виїжджала на відпочинок. Кобилянська була особисто знайома з родиною Жижіянів (у повісті – Федорчуків), до якої належали брати. Дворічне життя в Димці дало авторці змогу глибше пізнати й осягнути селянську душу.
Повістю “Земля” О. Кобилянська започаткувала символізм як модерністську течію в українській літературі.
Проблематика.
Ольга Кобилянська розробляє в повісті на українському грунті біблійний мотив про Каїна й Авеля – братовбивство як першозлочин.
Отже, тема повісті – трагедія братовбивства, що сталася в селянській родині Федорчуків.
Уже сам факт розробки авторкою біблійного мотиву свідчить про те, що в основі твору морально-етична проблематика, заглиблення у філософську й навіть містичну царину, притчева атмосфера, наскрізна знаковість (символічність).
Провідна ідея повісті – пошук причин братовбивства, тобто першогріха, зла у світі. Ця надідея розкривається у двох основних проблемах
Перша проблема. Ольга Кобилянська поглиблює, конкретизує уже на той час досить розроблену ідею про те, що селянин перебуває під владою землі. Письменниця розширює діапазон – не лише селянин, а й кожна людина; крім того, виокремлює два різновиди такої влади – духовну та матеріальну.
Аби жити із землі, успішно господарювати на ній, селянин має прийняти її закони. Найголовніші з них:
– любов як життєва настанова;
– необхідність керуватись і знаннями, і вірою;
– життя – найвища краса і самоцінність;
– сумлінна праця – священний моральний обов’язок, єдиний засіб і виправдання буття людини.
Саме за цими законами живуть Івоніка й Михайло, вони перебувають під духовною владою землі. Причому духовна й матеріальна влада землі в їхніх душах зрівноважена: люблячи землю, молячись на неї, милуючись нею, вони дбають і про зиск, і про збагачення зі своїх грунтів.
Однак рівновага між двома владами землі в душі хлібороба часом порушується, тоді зиск стає головною його метою. Така настанова приносить у світ дисгармонію: Докія нівечить життя своїй доньці, видавши заміж за багатого нелюба; Марійка через свою скнарість мимохіть стає однією з причин трагедії Михайла й Анни; спричиняється до лиха й Рахіра, прагнучи поживитися федорчуківською землею.
Ще страхітливіша духовна катастрофа настає тоді, коли людина цілком зрікається влади землі над собою, пориває з нею зв’язок. Тоді вона пориває і з мораллю, утрачає совість (здатність розрізняти добро і зло), витісняє Бога зі своєї душі. Такою людиною виступає в повісті Сава. Властиво, Сава повторює комплекс Каїна: ним також керують гординя і заздрість. Розкриваючи цей образ, Кобилянська досліджує природу каїнізму. Сава – абсолютний бунтар, його головна мета – цілковита свобода, незалежність від усього – від батьків, дому, землі, людей. До світу в цілому Сава налаштований вороже, надто ж до тих моральних настанов, що зазіхають на його егоїстичну вседозволеність. Сава затято долає в собі відчуття гріха (наприклад, він гордиться, що не боїться гріха кохатися з двоюрідною сестрою Рахірою, навмисне робить це, кидаючи виклик табу, заборонам).
Куди ж веде така життєва позиція? Зрікаючись влади землі, ширше – влади любові над собою, Сава прагнув вибороти абсолютну свободу, а знайшов абсолютну неволю, став безвідмовним знаряддям у пазурах князя тьми, утратив здатність собою володіти, розпоряджатися. Наприклад, побачивши під час весняної оранки зайця, парубок блискавичним рухом машинально убив його грудкою, а потім викинув геть. На батькове запитання: Нащо ти вбив зайця?” – не міг нічого відповісти, бо “в дійсності не знав, пощо вбив його; якесь “щось” у нім приказало йому те вчинити”.
Значить, не жадоба землі – причина братовбивства, а, навпаки, зречення влади землі. На погрозу матері позбавити його спадку, Сава якось відповідає: “Чи я жадаю від вас землі?.. Я не жадаю від вас ані крихітки землі! Держіться вашої землі, а я зроблю, що мені схочеться!” Отже, не земля, а якраз оте “щось”, що “приказало” Саві вбити зайця, підштовхнуло його і до братовбивства.
Епілогові сцени повісті разюче засвідчують духовну смерть братовбивці. Пристрасний потяг до Рахіри минув, бо тепер (після законного одруження) це вже не гріх, не долання заборони; батьки й люди загалом відсахнулися від нього. А головне – сам він “не має спокою”, “ходить, як зб. чуджений”, тобто відчуває смерть своєї душі, отже, безцільність свого існування.
Друга проблема, досліджена в повісті, – фатум, влада долі над людиною. Авторка наголошує, що кожна людина проходить по життю лише тим шляхом, який їй накреслено згори, і як би не старалася, що б не робила, не зможе звернути з цього шляху. Все-таки зречення влади землі – лише зовнішня, очевидна причина трагедії, глибинна, визначальна – доля. Це одразу підтверджує епіграф, узятий із писань норвезького містика Юнаса Лі: “Кругом нас знаходиться якась безодня, що гі вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша”. Кобилянська підкреслює вплив спадковості на характер людини. Проте тільки доля вирішила, що Михайло вдався в Івоніку, а Сава – у Марійку, а не навпаки; чи так само Анна – у “чесного газду” батька, а не в лиху, потворну тілом і душею матір.
Мріючи про своє щастя, Михайло якось згадує народну мудрість: “Що має бути, те не мине його!” Усім наступним ходом подій ця мудрість підтверджується. І то доля часто засвідчує свою волю певними символами, треба лишень уміти їх розгадувати. Так, саме в ту мить, як Михайло вперше наважився запросити Анну на танець, стихла музика – обірвалася струна. А коли того ж вечора Петро повів Анну до танцю, “голос скрипки неначе навіки злучив їх з собою”. Так доля показала, з ким судилося бути Анні в парі.
Саме в день свого святого Михайло мусить лягти в землю – і лягає. І ніщо не може зрушити цього присуду, навіть сутінки й священний звичай не хоронити небіжчиків після заходу сонця. Даремно благає Івоніка навколішках суддів, аби дозволили підождати з похованням до світанку. Йому відмовляють не люди, а сама доля. Так мусило статися і так сталося.
З якою ж метою посилаються людині удари долі? Авторка підводить до думки: для того, аби людина приборкала свою гординю, навчилася скорятися волі Божій, якщо та навіть незбагненна, визначила в житті головне й зосередилася на ньому, відкинувши другорядні, а то й хибні вартості, узялася спокутувати свої гріхи (що й спричинили фатум).
Ось Івоніка. Він майже одразу після трагедії визнає себе грішним, а значить, змиряється з карою, знаходить душевну рівновагу й далі чинить мудро (починаючи з того, що мовчить на суді, не звинувачує і не виправдовує Саву перед людьми, примушує сина-братовбивцю пам’ятати про злочин і при тому жаліє, любить його).
Інша річ – Марія. Вона всіляко противиться долі – упадає у відчай, ремствує, лютиться, винуватить усіх, окрім себе й Сави, тобто не хоче визнати гріха. Наслідок: коли доля зробила їй подарунок (Анна принесла онука), Марія не оцінила, не зрозуміла цього (засліплена образою за те, що Анна звинувачувала Саву) і в такий спосіб власноруч убила живу пам’ять про Михайла, його продовження, рід. Лише пекучі чоловікові слова відкривають Марії очі, вона усвідомлює нарешті свій гріх.
Визнання власної вини робить Івоніку й Марію мудрими. Вони чинять саме те, що тільки й може зняти з їхнього роду гріх, зупинити фатум, – тяжко працюють для того, щоби наймати служби Божі й відбувати посмертні обіди – “дбати за Михайлову дуиіу… і за свою, і Савину провину благати Бога”. Отже, це шлях молитви, духовного очищення через самозречення й добротворення.
Символістська поетика
Як бачимо, проблематика твору грунтується на інтуї тивізмі й цілком скерована за межу суто раціонального світосприймання, у психомістичну царину.
Проте найпоказовіша прикмета, що засвідчує належність “Землі” саме до символізму, – наскрізна знаковість, закодованість с. мислу. Повість дослівно оповита, мов разком намиста, низкою деталей, які мало назвати просто символічними – вони містичні, через них у нашому світі виявляється світ потойбічний.
Передовсім символи виступають знаками долі-фатуму, насування біди (уже згадувані обрив струни на весіллі, заблукані Савині очі та його пристрасть до вбивств; злощасні граблі, якими Марія прохромила ногу, через що не змогла піти на прощу; музйки, які, ідучи в бік сусіднього лісу, роздражнили собаку Соііку).
У кульмінаційних сценах символічні деталі частішають, переплітаються, вливаються одна в одну, стають промовлянням Бога до людини, сповіщають містичний, вищий сенс того, що діється. І чутливіші, одухотвореніші герої сприймають їх.
Кілька разів у мертвого Михайла починає іти кров: зразу – коли вперше до нього підходить Сава, потім – коли Марія накинулася з прокльонами й бійкою на Анну. Вочевидь, це крик його душі, докір братові й печаль за тим, що Сава занапастив себе смертним гріхом; у другому ж випадку – плач за коханою, жалість до неї, намагання подати знак матері, аби одумалася. Це розуміє Анна, прошепотівши мертвому коханому, перш аніж знепритомніти: “Капає… капає кров… віджила, коли мене твоя мати сукою прозвала”. Це розуміє білоголова бабуся: “Його кров ще жива, і його душа ще тут блудить”.
Аннина ж душа опредмечується в хустці, коли дівчину виводили з хати, її хустка зачепилася за клямку й задержала її, а далі поволоклася за нею, мов похоронна хоругва. Тобто душа Анни не хоче відступати від душі милого, умирає, покидає цей світ разом з його душею.
Найбільше ідейне навантаження мають три ключові символи повісті – сусідній ліс, теля, місяць і зорі.
Неподалік від сусіднього лісу мешкає Рахіра, а якраз у іі домі заражається гріхом Сава. Сава дуже любить цей ліс. Чому? Бо “все, що в лісі роблено, не було гріхо. м”. Отже, сусідній ліс – символічне втілення его, сліпого інстинкту, а саме це визначшю натуру Сави, власне, сусідній ліс – його стихія. Кобилянська (як згодом і Володимир Винниченко в трагедії “Гріх”) натякає, що саме втрата здатності відчувати, розпізнавати гріх і є першозерниною зла, сатанинством. Тому Анна так жахається сусіднього лісу, інтуїтивно відчуває небезпеку, що з нього чигає. Аж тепер стає зрозуміло, що то під час перщого побачення з коханим дівчині привиділася подоба самого князя тьми: “Тут щось нечисте… на тебе й на мене, Михайле… Я се виділа тепер! Щось престрашного… закривавлені, вогняні шмати… з двома розжареними, несамовитими очима, що зближалися до нас у шаленій скорості”.
Висвітлюється в такий спосіб і рушій Рахіриної й Савиної поведінки.
Умирає в муках мале теля, що, граючись, випадково поранилося. Це було Савине звіря, він любив його, доглядав. Так виявляється смерть чистої, світлої душі Сави, котрий уже твердо вирішив убити брата. Тому й відсахнулося від хлопця в передсмертну хвилину теля “з виразом дикого, відражаючого перестраху” в очах, – душа, згасаючи, помітила наближення Каїна, перпіогрішника. На смерть душі братовбивці натякає ще одна деталь, уже на похороні: “Одна свічка, що горша в головах умерлого, впала, покотилася саме до ніг Сави і тут згасла”. У кульмінаційних сценах зумисне підкреслюються астральні символи. В ніч оплакування й похорону Михайла надзвичайно ясно сяє місяць. Символіка цього образу багатогранна. Опинившись у місячіюму світлі, Івоніка відчуває, що “великий гріх впав уже на його дім”. Тут сяйво місяця натякає на позасвідому, містичну царину, де й кореняться причини, заховані пояснення трагедії. Не випадково Івоніка в цей момент “кинувся до землі, знявши руки вгору, і почав молитися, і бити поклони”. А ось небеса під час похорону: “Місяць заллявся світлом, аж жевріючи, виринув перший на глибину, а за ним вирушили всі до одної зорі. Прибравшися у весь блиск срібла, здавалося, дрижали ненастанно з якогось зворушення і, дрижачи, мерехтіли всім багатством своа пишноти до тихої земчі”.
Астральні деталі тут свідчать про присутність Всевишнього при похованні праведника. Адже зорі – світло серед темені – символізують Дух. Місяць – це місце, де очищаються душі праведників, перш аніж полинути до Сонця (Бога). Сяєво, краса й спокій небес засвідчують, що Михайлова душа вливається у Вічну Гармонію.
Отже, удаючись до символічних деталей, Кобилянська робить успішну спробу проникнути в надраціональні, позасвідомі обшири духовного світу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)