Аналіз роману Набокова “Захист Лужина”
У романі про геніального шахіста – що абсолютно неможливо для Набокова пізнього – вгадуються навіть окремі риси цілком реального прототипу, зрозуміло, глибоко переосмислені в згоді з художньої методикою письменника. Дружив в еміграції з великим Альохіним Л. Д. Любимов помічає у своїх мемуарах “На чужині”: “Лужин не знав іншого життя, крім шаховою. Альохін ж був багатою натурою – він хотів взяти від життя якомога більше, у всіх областях. Але коли, вже на батьківщині, я перегортав роман Сирина, мені здалося, що, можливо, Альохін
У романі вдало совместился предмет зображення з його методом: “Захист Лужина” значною мірою виросла із захоплення молодого Набокова шахами і, головним чином, – шахової композицією (рід будівництва з невидимого матеріалу, дуже близький розуміння їм завдань будівництва словесного) “У цій творчості, – говорить він про мистецтво складання шахових задач, – є точки сполучення з письменництвом “Особливістю сюжетних сплетінь в” Захист Лужина “є зворотний мат, поставлений самому
Тут, як ми бачимо, йдеться про структуру, формостроеніі. У змісті ж “Захисту Лужина” легко відкривається її близькість чи не всім набоковскій романами. Вона в безпорадному, трагічному зіткненні героя-одинака, наділеного одночасно душевної “дивиною” і якимсь даром, з “натовпом”, “обивателями”, грубим і тужливо-примітивним “середньолюдським” світом. У зіткненні, від якої немає захисту.
У романах Набокова, Ми стикаємося з однією і тією ж, що просвічує крізь витончений стиль схемою. Тип “незрозумілого обивателями генія”, гнаного, самотнього, страждає (а на ділі часто жорстоко глумящейся над “натовпом”), став дуже популярним – і вже не тільки в західній літературі, Театрі і т. д. Так, Лужина-школяр відчував “навколо себе таку ненависть, таке глузливе цікавість, що очі самі собою наливалися гарячої каламуттю”. Саме в Лоліті відбувається як би руйнування дару, володіння яким в інших, більш ранніх героїв, скажімо, у Лужина, носило справді трагічний характер. Навіщо він з’явився в “цей” світ зі своїм безкорисливим і самопожірающім шаховим генієм, під уламками якого і гине герой? До речі, одного Лужина Набоков вже встиг “вбити” у забутому ним (чи не тому, що прізвище знадобилася для повторного, але куди крупнішого “умертвіння”) оповіданні 1924 року “Випадковість”, де лакей в їдальні німецького експреса, він же самотній зневірений наркоман Олексій Львович Лужина, кидається під паровоз, не підозрюючи, що вибралася з Росії дружина їде у тому ж потязі, щоб врятувати його. Взагалі, треба сказати, щасливі кінцівки – рідкість для набоковскіх творів, і, безумовно, в цьому відбивається – нехай дуже далеким і часом спотвореним чином – трагедія і приреченість російської еміграції.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)