Аналіз “Маруся Чурай”

Ліна Костенко звертається й до широких епічних полотен. Найвідоміше серед них – історичний роман у віршах “Маруся Чурай”. Твір написано в роки вимушеного мовчання поетеси, надрукувати його вдалося тільки 1979 р.

Історично-фольклорна основа твору

Маруся Чурай – напівлегендарна народна поетеса-піснярка. За переказами, народилася близько 1625 р. в Полтаві в родині козака Гордія Чурая. Через віль­нолюбну, горду натуру батько мусив тікати на Січ, брав участь у багатьох протипольських повстаннях. Якось у бою потрапив у полон і був

страчений. Вважається народним героєм, оспіваний у думі.

Маруся виростала з матір’ю, їх обох шанували в Полтаві – через славного батька, а також завдяки Марусиному дару складати й співати чудові пісні.

Вважають, їй належать такі відомі пісні, як “Засвіт вста­ли козаченьки”, “Летить галка через балку”, “Віють віт­ри, віють буйні”, “Ой не ходи, Грицю”, “Ой Боже ж мій, Боже, милий покидає”, “На городі верба рясна”, “В кінці греблі шумлять верби” та ін.

Вона була вродливою дівчиною – стрункою, чорня­вою, кароокою, з косою до колін. До неї залицялося бага­то парубків,

особливо упадав за нею Іван Іскра (за дея­кими даними, син відомого гетьмана Якова Іскри-Остряниці). Але Чураївна любила іншого – Григорія Бобренка… А втім, усі колізії долі дівчини, які доносять М. Дерегус. до нас народні перекази, докладно змальовано у романі Маруся Чурай Л. Костенко.

Таємнича постать “дівчини з легенди”, трагічна історія її кохання приваблю­вали багатьох митців: Л. Боровиковського (“Чарівниця”), С. Руданського (“Розмай”), В. Самійленка (“Чураївна”), М. Старицького (“Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”), О. Кобилянську (“У неділю рано зілля копала”). І все ж най-панорамніше, найбільш історично й психологічно вмотивовано долю Марусі вда­лося змалювати саме Л. Костенко.

Поштовхом до написання роману стала одна з пісень Марусі Чурай – “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, за основу якої взято традиційну фольклорно-романтичну колізію: любов – зрада – помста.

Проблематика й композиція

Тематично й композиційно роман надзвичайно складний, багаторівневий, багатопроблемний. Він “нагадує кристал, у якому безліч граней” (В. Панченко).

За своєю суттю це – глибоко національний твір. Ліна Костенко здійснила ве­личезну дослідницьку роботу, щоб якомога точніше, зриміше показати, “оживити” Україну XVІІ ст. Письменниця спершу осягнула, відчула її сама, а згодом, пра­цюючи над романом, відкрила її й для нас, обезсмертила в Слові.

Серед порушених у творі проблем:

– таїна, сила й незбагненна, часто без­жальна логіка любові;

– фатальне зіткнення духовного й матеріального, піднесе­ного й приземленого в людському житті;

– доля як наслідок вибору між цими цінностями;

– шляхетність і вірність як шлях порятунку, пристосуванство й зра­да як шлях до загибелі;

– творець і суспільство, нелегка, але висока місія митця в історії свого народу;

– славна й трагічна боротьба народу за свою державність

Така широка проблематика роману й зумовила необхідність ускладненої, “багатоярусної” композиції. В основі твору – дві наскрізні взаємопов’язані сю­жетні лінії: доля Марусі й доля України. Вони прочитуються не лише в конкретно-історичній площині, а й у понадчасовій: Маруся – неповторна, одухотворена, творча особистість, яку намагається поглинути дріб’язковий, егоїстичний, без­жальний буденний світ; Україна – сильна й прекрасна країна, яка протягом століть прагне здобути свободу, державність, але цьому заважають інтриги сусі­дів і підступність своїх перевертнів.

Композиція твору струнка: роман складається з дев’яти розділів, розвиток подій – лінійний, ускладнений ретроспекціями (спогади Марусі). Кожен фраг­мент твору стає доповненням великого полотна й водночас не руйнує цілісності.

Перший розділ, у якому йдеться про суд над Чураївною, знайомить майже з усіма персонажами, які діятимуть далі. Тут започатковані головні сюжетні лі­нії й проблеми, починається досить активне розкриття характерів.

Головне завдання другого розділу “Полтавський полк виходить на зорі” І створенні панорамного образу українського народу, який воює за свою волю. Полтавський полк, що вирушає в похід, – наскрізний образний мотиу романі” Третій розділ “Сповідь” подано у формі спогадів (внутрішніх моножііі, потоку почуттів) головної героїні. Тут найповніше розкрито її душу. Зі спогадів Марусі дізнаємося иоо істооію її нещасливого кохання, яку подано на титюкп

Третій розділ “Сповідь” подано у формі спогадів (внутрішніх монологів, потоку почуттів) головної героїні. Тут найповніше розкрито її душу. Зі спогадів Марусі дізнаємося про історію її нещасливого кохання, яку подано на широкому етнографічно-побутовому тлі полтавського життя XVІІ ст.

Четвертий розділ “Гінець до гетьмана” розширює просторові межі твору. Бачимо вже не тільки Полтаву, а й більшу частину України. Значну увагу автор­ка приділяє образу Богдана Хмельницького, який постає мудрим, виваженим політичним і військовим діячем – творцем української держави.

У п’ятому розділі “Страта” сюжет максимально драматизовано. Такий хід, здається, доречнішим був би аж перед фіналом твору. Однак авторка знаходить можливості зберігати емоційне, психологічне напруження на всіх етапах опо­віді.

Шостий розділ “Проща” знову виводить читача з власне полтавського на всеукраїнський обшир. Мандрівний дяк, з яким подорожує Маруся, робить спо­глядання рідного краю осмисленим. “Проща” є своєрідним інтелектуальним центром роману, бо тут відбувається осягнення історії України, проблем її існу­вання.

Останні три розділи – “Дідова балка”, “Облога Полтави”, “Весна, і смерть, і світле воскресіння” – поєднані одним сюжетним стрижнем – облогою Полта­ви польським військом. Зосередження на цих подіях умотивовує жанрову специфіку роману як історичного. У цих розділах також продовжується й завер­шується розробка основних характерів.

Художнє втілення основних проблем

Як і більшість творів Л. Костенко, роман побудо вано на різкій антитезі, контрасті високого й низького, матеріального й духовного. Такий визначальний кон­флікт “Марусі Чурай”.

Для українця того часу основним був осілий, се­лянський спосіб життя. У цьому сенсі цілком типовий образ – Бобренчиха, яка закопалася в землю, “як кріт”. Маруся ж з її духовним буттям, моральним максима­лізмом – рідкісний виняток у цьому прагматичному, приземленому світі.

Точно каже Грицева мати: Марусине серце “горде і трудне”. Трудне – бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, прагнучи справж­ності й повноти в усьому, у коханні – передусім. Але “нещасливе щастя” Марусі в тому, що її “горде і трудне” серце, не питаючись розуму, вибрало саме Гриця Бобренка. У почутті любові є якась ірраціо­нальна стихія, що самовладно полонить людину.

На відміну від Марусі Гриць – якраз типова, звичайна людина. Його душа розчахнута, роздвоєна між небом і землею, духовним поривом і практичним роз­рахунком. Більшість людей переживає таку ж роздвоєність, як і Гриць. Тут най­головніше – зробити правильний вибір, щоб не занапастити себе. Гриць робить вибір хибний – слабодухо дозволяє затягнути себе в болото буденщини, а відтак утрачає лицарську гідність, щирість, красу, окриленість душі (козацькі чесноти) – усе те, за що Маруся, напевне, й покохала його. ж

Думаючи у візниці про свою непросту любов, Маруся знаходить вельми точні слова, які пояснюють першопричину їхньої трагедії:

Моя любов чолом сягала неба,

А Гриць ходив ногами по землі.

Дивовижно перегукуються ці колізії з епохою, у яку авторка створювала роман.

Ліна Костенко підкреслює: Маруся й Гриць представляють дві протилежні життєнастанови, два полярні типи людей. Цільність характеру, краса душі Ма­русі виростають із гармонійних стосунків її батьків. А роздвоєність Грицевої душі – це, вочевидь, продовження життєвої поразки його батька – запорозького козака Бобренка, що “став домашніх хоругв хорунжим” й опинився під п’ятою своєї вічно незадоволеної дружини. Від життєвого вибору людини залежить і ха­рактер її смерті. Марусин батько загинув як хоробрий козак – страшною, муче­ницькою, але славною смертю, про його героїчну загибель співають кобзарі, а бать­ко Гриця згинув, як і жив (потонув у річці). Та й Гриць прийняв зовсім не козацьку смерть. Отже, людина – єдина потенційно вільна істота на землі, У будь-яку епоху, лри будь-яких обставинах вона може вибирати свій шлях.

Авторка зовсім не приховує складності проблеми: за будь-який вибір дово­диться платити. Такі люди, як Гордій Чурай, Маруся, вибирають шлях правди, честі, совісті й тому бідують, а часто й гинуть у неправедному світі, але здобувають славу. Такі ж люди, як Гриць, намагаються поєднати непоєднанне, постійно ско­чуються до компромісів із сумлінням і зрештою стають на дорогу зради.

Доля героїні тісно переплітається з долею України, усієї нації, саме завдяки тому, що Маруся – піснярка, поетеса:

Коли в похід виходила батава, –

Її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі”, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

Безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

Що клекотів у наших корогвах!

Так Л. Костенко показує роль митця в історії, у долі народу, Батьківщини. Завдяки своєму талантові проста дівчина з Полтави стала душею України. Адже пісенним словом виражала сутність свого часу, окрилювала людей.

Не випадково ставленням до пісні персонажі роману виявляють рівень своєї духовності. Так, полтавські міщани здебільшого розмежовують пісню та її творця. Це свідчить, що митець залишається незрозумілим і приреченим на самотність. Натомість на захист Чураївни та пісні як єдиного цілого стають духовні побратими Марусі – Іван Іскра, Лесько Черкес і сам Богдан Хмельницький.

Коли Маруся усвідомила зраду коханого, вона відмовилася жити. Аби заглуши­ти нестерпний душевний біль, дівчина шукала фізичної смерті, натомість смерть знайшла Гриця. Від цього біль переріс усі межі й ніби викинув Марусю в інший світ. Не випадково на суді вона мовчить – її зовсім байдуже суєтне життя, вона-на самоті із собою, зі своїм болем, єдиний порятунок од якого – смерть.

Та не такий фінал судився дівчині, попереду її чекало очищення й воскресіння, Вельми важливий у структурі роману розділ “Проща”. Поховавши матір, Маруся йде на прощу до Києво-Печерської лаври. Перед її очима постає виснажена без­перервними війнами українська земля, на якій “споконвіку скрізь лилася кров>, Співпереживання людського болю очищає душу від болю особистого, приму­шує вирватися зі смертного кола мовчання, самоти.

Як наслідок – з’являється життєрадісна яснота й “усміхненість” діда Галерника (розділ “Дідова Балка”). Цьому “самітникові і химернику” будь-яку лиху годину допомагали переживати презирство до смерті й зневага до ворога. Галерник – яскраве уособлення мудрої, життєрадісної, завзятої, невмирущої української душі Тема нездоланності, підготовлена розповіддю про химерного мешканця Дідової Балки, продовжується і в розділі восьмому – “Облога Полтави”. Над долею Полтави і над долею Марусі Чурай нависає одне й те ж питання: бути чи не бути? І якщо Марусине життя згасає, то Полтаві, Україні – таки всупереч усьому бути! Адже знову оживає Дідова Балка, увесь сплюндрований край.

В останньому розділі вічний колообіг, нескінченність життя демонструє кар­тина весняного пробудження природи. Маруся відчуває подих цього мінливого й невичерпного, прекрасного й трагічного, неповторного, як пісня, як музика, життя. З її піснями полтавський полк знову вирушає в похід. Триває боротьба за волю України, і пісня Марусі Чурай теж стає часткою цієї боротьби, часткою душі народу.