АМЕРИКАНСЬКИЙ РОМАНТИЗМ. В. ІРВІНГ. Ф. КУПЕР. Н. ГОТОРН

ЛЕКЦІЯ 7

АМЕРИКАНСЬКИЙ РОМАНТИЗМ. В. ІРВІНГ. Ф. КУПЕР. Н. ГОТОРН

1. Загальна характеристика американського романтизму.

2. Життєвий шлях В. Ірвінга. Новелістика американського письменника.

3. Ф. Купер – майстер пригодницького роману.

4. Міф і художня творчість Н. Готорна. Проблеми духовності й моралі у романі “Червона літера”.

1. Загальна характеристика американського романтизму

Формування американської культури, зокрема літератури, відбувалося паралельно з бурхливим соціально-економічним розвитком Сполучених

Штатів як незалежної держави. Молода країна невпинно формувала власну економіку, торгівлю, промисловість, фінанси, розбудовувала нові міста.

Створення національної культури, гідної молодої держави, було проголошене невідкладним завданням. І саме в цей час провідним напрямом у літературі Англії, Франції, Німеччини став романтизм; американські художники саме в ньому знайшли співзвучність своїм ідейно-художнім шуканням, продовжуючи розвивати у своєрідних національних умовах традиції європейських майстрів, зокрема В. Скотта і Е. Гофмана.

Значну роль у становленні філософських засад романтизму США

відіграли твори французьких просвітителів, ідеї Французької революції. У творчості американських письменників досить часто відбувався певний синтез просвітительських ідей і нових романтичних форм.

За часовими проміжками американський романтизм розвивався трохи пізніше від західноєвропейського і займав передові позиції з кінця 10-х років до початку 60-х рр. XIX ст. Точкою відліку стала поява книжки романтичних новел В. Ірвінга (1819 р.), а криза американського романтизму характерна для переломного періоду в історії США – роки громадянської війни між Півднем і Північчю. Остаточна перемога капіталістичної Півночі над сільськогосподарським рабовласницьким Півднем співпала з тотальним поширенням у літературі реалістичного напряму. Однак це не означало, що романтизм цілком зник з творів американських авторів. Він ввійшов – як окремі структури, характери, елементи – у творчість багатьох письменників – реалістів. Складним поєднанням романтизму і реалізму стала творчість У. Уїтмена. Романтичні мотиви органічно вплетені у творчість М. Твена, Д. Лондона та інших письменників США кінця XIX – початку XX ст.

У становленні та розвитку американського романтизму виділено три періоди.

1. Ранній американський романтизм (1819-1830-ті рр.), до якого критики та науковці віднесли творчість В. Ірвінга, Ф. Купера, Д. Кеннеді та ін. Безпосереднім попередником цього періоду був передромантизм, який розвивався ще у рамках просвітницької літератури. Творчість письменників раннього етапу носила оптимістичний характер, пов’язаний з героїчним часом Війни за незалежність.

2. Зрілий американський романтизм (1840-1850-ті рр.) – це творчість Н. Готорна, Е. По, Г. Мелвілла та ін. Більшість письменників цього періоду пережила глибоке незадоволення ходом розвитку країни, тому в їхніх творах переважали драматичні, навіть трагічні тони, відчуття недовершеності світу і людини, настрої туги, усвідомлення трагізму людського буття. З’явився новий герой – людина з роздвоєною психікою, яка несла у своїй душі штамп приреченості. На цьому етапі американський романтизм набув філософської спрямованості. У твори письменників стала проникати романтична символіка і повчальна алегоричність, значну роль почали відігравати надприродні сили, посилилися містичні мотиви.

3. Пізній американський романтизм (60-ті pp. XIX ст.). Це період кризових явищ. На даному етапі працювали ті письменники попереднього етапу, які продовжували свій творчий шлях у літературі. Відбулося різке розмежування романтичної літератури на:

– літературу аболіціонізму, яка в рамках романтичної естетики протестувала проти рабства з естетичних та загально-гуманістичних позицій.

– літературу Сходу, яка романтизувала й ідеалізувала “східне лицарство”, постала на захист історично приреченого руху та реакційного укладу життя.

Історія, зокрема історія культури, поставила перед американським романтизмом кілька складних і відповідальних завдань:

– Створити оригінальну національну літературу, яка б не була повторенням чи наслідуванням того, що вже зробили романтики Європи.

Через усю творчість американських письменників пройшло ствердження національної самобутності та незалежності, пошуки національної самосвідомості й національного характеру;

Головне, що приваблювало у творах – історія і сьогодення, природа і звичаї, колізії і процеси, людські типи і характери.

– Створити образ своєї країни, розповісти про її історичний шлях, її становлення і здобутки.

Письменники – романтики у своїх книжках із захопленням подорожували разом із героями і читачами морськими просторами, лісами, ріками. Незаймана цивілізацією природа поставала одразу ж за порогом дому. Природа маловідомого континенту чи екзотичних островів часто ставала одним із персонажів.

Історичні твори про недавню минувшину мали на меті зміцнити почуття прив’язаності до своєї землі, гордості за неї. З іншого боку, в цих творах історія часто було лише проекцією проблем і конфліктів сьогодення.

– Об’єднати творчі сили різних регіонів у єдину культурну спільноту – національне красне письменство. Основні літературні регіони:

– Нова Англія (північно-східні штати) – Н. Готорн, Емерсон, Торо та ін.

– Середні штати – В. Ірвінг, Ф. Купер, Г. Мелвілл та ін.

– Схід – Д. Кеннеді, У. Сіммс, Е. По.

Враховуючи ідейно-естетичну спрямованість творчості письменників, літературознавці виділили наступні основні течії в американському романтизмі:

– соціально-критична (В. Ірвінг, Ф. Купер, Е. По, Н. Готорн, Г. Мелвілл);

– філософська (Емерсон, Торо);

– аболіціоністська (Г. Бічер-Стоу, Брайент);

– “плантаторська традиція” (У. Сіммс).

В романтичній літературі США також склалася певна система жанрів. Найбільшого поширення набули прозові твори:

– подорожі у формі повістей, розповідей, нарисів;

– романтичний роман;

– автобіографії, бесіди, проповіді, лекції, есе, дискусії;

– жанр “короткого оповідання” – оповідання фантастичне, детективне, філософське, психологічне, алегоричне;

– епічна поема.

2. Життєвий шлях В. Ірвінга. Новелістика американського письменника

ВАШИНГТОН ІРВІНГ (1783 – 1859) – видатний класик американської літератури, зачинатель романтизму США. Він перший із американських письменників, хто завоював міжнародне визнання. Серед шанувальників його творчості були В. Скотт, Дж. Байрон.

В. Ірвінг народився в сім’ї багатого нью-йоркського комерсанта. Батько був шотландським переселенцем і дуже заможною людиною. У дитинстві малий Вашингтон відзначався мрійливою вдачею, дуже любив читати і слухати оповідання про давні часи. Дитячі та юнацькі враження стали пізніше основою кращих новаторських творів письменника.

Ірвінг вивчав юриспруденцію, займався журналістикою. У 1804 р. здійснив подорож до Європи, де познайомився з багатовіковою європейською культурою, про яку багато читав ще в дитинстві. Так сформувалася головна особливість усієї творчості Ірвінга – поєднання елементів давньої європейської і молодої національної культура.

Повернувшись на батьківщину, Ірвінг у 1807 – 1808 pp. разом із братом Уїльямом і близьким товаришем письменником К. Полдінгом видав альманах “Сальмаганді” (дослівно – салат із рубленого м’яса з додаванням різних інгредієнтів). У ньому були зібрані різні смішні або дивні історії, анекдоти, міські новини та плітки. А об’єднане все було постатями трьох диваків, які збираються разом у заміському маєтку, весело проводили час і говорили про всілякі речі, розповідаючи один одному різні історії, побрехеньки, пережиті самими або почуті від інших. Основний тон альманаху – дух веселої насмішки над політичним життям та мораллю Америки. Випуски цього альманаху (всього було 20) користувалися успіхом та популярністю у читачів.

У 1809 р. Ірвінг вигадав літературну містифікацію, яка спонукала до публікації книги “Історія Нью-Йорка”. У вечірній нью-йоркській газеті з’явилося повідомлення, про розшуки чоловіка похилого віку на ім’я Дітріх Нікербокер, якого вважали за божевільного мандрівника. Незабаром з’явилося повідомлення, що ніби його бачили насправді. Вигаданий персонаж ставав все більш реальним. Нарешті, з’явилося оголошення про те, що з метою погашення несплаченого готельного рахунку буде надрукований рукопис, який ніби належав цьому мандрівникові. Так з’явилася “Історія Нью-Йорка”.

За жанром – це комічна епопея. Це розповідь про патріархальне минуле, яке постало милим, добрим, затишним. Симпатія до минулого поєднана у творі з м’якою іронією. Комічний ефект досягнутий за рахунок гіперболізації і пародійного приниження героїчного матеріалу.

Автор намагався подати історію Нью-Йорка, коли він ще був мирним поселенням голландських фермерів. Розповідь у творі від особи вигаданого Дітріха Нікербокера. Слово “нікербокер” означало “корінний житель Нью-Йорка”. Судження героя і авторські відступи, романтично-довільна форма чергування епізодів і сцен, звернення до літературної містифікації стали новим явищем в американській літературі.

Сатира у творі спрямована проти сучасної автору дійсності. Так, говорячи про політичне життя Нового Амстердама (Нью-Йорка), Ірвінг постійно підкреслював риси минулого і сучасності. Автор висміяв тупість влади, хитрість і підступність священнослужителів.

У 1815 р. В. Ірвінг знову відвідав Європу у справах сімейного бізнесу. Незабаром фірма збанкрутувала і письменнику довелося на довгі 17 років залишитися у Європі. У ці роки він багато подорожував, довгий час жив у Лондоні, Парижі, Дрездені; видав 2 збірки новел “Книга ескізів” (1819) і “Брейсбрідж-холл” (1822), які принесли йому світову славу; познайомився із сучасною літературою і фольклором, живописом і музикою. Своєрідним наслідком стала книга “Розповіді мандрівника” (1824). У цій збірці Ірвінг використав “мандрівні” сюжети європейської літератури, які були відомі ще з античних часів і середньовіччя. У цих оповіданнях фігурували гноми, привиди, диявол, але всьому матеріалу був наданий національний колорит.

У 1826 р. В. Ірвінг отримав дипломатичне призначення в Іспанію. Іспанський період виявився для письменника найбільш щасливим і плідним. Йому доручили переклад документів, пов’язаних із подорожжю Христофора Колумба. На їх основі він вида тритомник “Життя Христофора Колумба” (1828).

Інтерес до Іспанії спонукав прозаїка написати від імені домініканського монаха Антоніо Агапіди історію арабо-іспанських воєн – “Хроніка завоювання Гранади” (1829). Арабо-мусульманські мотиви збереглися і в пізній творчості митця. На схилі років він написав біографію засновника ісламу “Магомет і його прихильники”.

У 1829 р. В. Ірвінг знову повернувся в Лондон, а у 1832 р. поїхав на батьківщину. Разом зі своїм другом Полдінгом він подорожував західними районами Америки. В 30-ті роки Захід для письменника – перш за все “область романтики”. На власному життєвому матеріалі він написав і видав твори “Поїздка у прерію” (1833), “Асторія” (1836), “Пригоди капітана Боннвіля” (1837).

Останні роки життя Ірвінг провів у своєму маєтку Саннісайд недалеко від Нью-Йорка. Він, як і раніше, користувався неабияким авторитетом у літературному світі. Письменник повністю перейшов у біографічний жанр; написав біографії англійського письменника – просвітника О. Голдсміта і президента Дж. Вашингтона. Помер В. Ірвінг у 1859 р.

В історію світової літератури В. Ірвінг увійшов як родоначальник американської новелістики з притаманними їй характерними рисами: гострота сюжету, заінтригованість, поєднання серйозного і комічного, романтичної іронії і чітко вираженого раціоналістичного початку.

Романтична природа творчості Ірвінга найяскравіше проявилася в найвідоміших оповіданнях, написаних протягом 20 – 30-х років XIX ст.

“Ріп Ван Вінкль”

Головний герой Ріп – людина проста і добродушна. Найбільше він не любив працювати; а жив займаючись рибальством або прогулюючись лісом. За лінощі його постійно сварила дружина, а сільські кумоньки симпатизували йому. Одного разу у лісі герой зустрівся з гномами, які грали у кеглі (національний

Колорит). Ті пригостили його напоєм – голландською горілкою (національний колорит). Ріп заснув і прокинувся аж через 20 років. Навколо все стало зовсім іншим: померла дружина, відбулося багато змін у суспільному житті та характері людей.

Однак не лише Ріп став об’єктом авторської іронії. Його повернення дало можливість письменнику порівняти “старі” і “нові” часи. І автор довів, що всі зміни – навряд чи до кращого.

Своєрідність новелістики прозаїка визначена такими особливостями:

– сюжетність поєднана з докладними повільними описами характерів персонажів, їхньої зовнішності, місця дії, авторськими міркуваннями;

– динамізм розгортання подій розпочинався десь із середини оповіді, а експозиція з безліччю мальовничих подробиць часто розтягнута майже на половину всього твору;

– деталі й подробиці життя, побуту змальовані цілком реалістично, а описи природи – часто яскраво романтично;

– порушення звичного плину життя подіями і постатями фантастичними, казковими, чому автор давав логічне;

– поєднання елементів давньої європейської і молодої національної культур;

– схильність до іронії, гіперболи, гумору й лірично-ностальгічних настроїв.

3. Ф. Купер – майстер пригодницького роману

ФЕНІМОР КУПЕР (1789-1851) – класик американського романтизму, історик природи. На відміну від В. Ірвінга, який започаткував американську новелу, Ф. Купер став автором історичного американського роману, засновником “морського роману” у світовій літературі.

У XIX ст. в середовищі американських літераторів ходила жартівлива історія про те, що Фенімор Купер із простого фермера раптом став письменником. Справді, до 30 років він не мав ніякого літературного досвіду, і навіть не мріяв стати письменником.

Батько майбутнього митця Уїльям Купер був американцем у четвертому поколінні. У 1744 р. він одружився з Елізабет Фенімор, яка походила із старовинної заможної родини. Молоді оселилися у невеличкому поселенні Берлінгтон (штат Нью-Джерсі), де вже через декілька років стали багатими землевласниками і мали чимале потомство.

15 вересня 1789 року у них народилася 11- та дитина, син, якого назвали Джеймс. Отже, справжнє ім’я майбутнього письменника – Джеймс Купер, а Фенімор – узяв пізніше, за дівочим прізвищем матері. Коли дитині виповнився рік, батьки переїхали на постійне місце проживання у Куперстаун (поселення, назване за прізвищем батька) неподалік від Нью-Йорка, на озері Отсего.

Дитячі роки провів на хуторі, займаючись мисливством і рибальством, прогулюючись лісами. Батьки Джеймса захоплювалися літературою і музикою. У сім’ї любили читати і обговорювати романи Свіфта і Скотта, п’єси американських драматургів. Любов до читання батьки намагалися прищепити і своїм 15-ти дітям.

Початкову освіту Джеймс отримав у сільській школі, в якій єдиним учителем з усіх предметів був Олів’є Корн, людина сувора, але добра. Коли хлопцеві виповнилося 12 років, його відправили у м. Албанія вчитися у Єльському коледжі. Вже через 2 роки він став наймолодшим студентом Нью-йоркського коледжу. Навчання давалося йому легко, тому Джеймсові було не цікаво на лекціях, а вихід енергії знаходив у різноманітних витівках, за що був відрахований із закладу. Батькам довелося перейти на домашню освіту. Для нього запросили викладачем священика Уїльяма Нілла. Але юнак не хотів учитися. І батько прийняв дуже жорстоке рішення – віддати хлопця матросом на торгівельне судно. Для 17-річного Купера розпочалися роки подорожей.

На судні він проплавав 5 років (з 1806 до 1811 р.), упродовж яких не тільки засвоїв морську справу, а й привчив себе до витримки і дисципліни. 20 лютого 1808 року Джеймс прийняв присягу і отримав патент на перше офіційне звання. Коли помер батько, юнак у чині офіцера залишив службу, успадкував маєток, одружився і почав займатися сільським господарством. Його дружиною стала Сюзане Августа Делансі, красива освічена 18-річна дівчина. Саме вона виступила проти повернення чоловіка на флот.

У 1811 р. молода сім’я оселилася у невеличкому маєтку Мамаронек недалеко від Нью-Йорка, де Джеймс побудував дім, отримав кредит, відкрив свою крамничку і купив китобійне судно “Юніон”. Купер серйозно почав думати про те, щоб зайнятися політикою, але, сам того не очікуючи, присвятив себе літературі.

Одного разу він помітив, що його родина зачитується якоюсь книгою, і сам зацікавився нею. Того ж вечора Джеймс прочитав своїй хворій дружині Сюзен цей сентиментальний роман і, не витримавши примітивізму твору, з обуренням вигукнув: “Та я сам напишу тобі книжку кращу, ніж ця”. І написав роман “Пересторога” (1820). Він не приніс ні слави, ні грошей, але сприяв входженню Купера у коло нью-йоркських літераторів. Незабаром він отримав посаду рецензента журналу “Література, нація і критика” і поставив перед собою мету – написати історію Америки.

Згодом вийшов роман “Шпигун” (1821), яким автор заклав традиції американського історичного роману. Цей твір приніс письменнику літературну славу і прізвисько “американський Скотт” (за 1 рік – 9 тисяч примірників, що на 3 тисячі більше, ніж відомі романи В. Скотта). Саме ця книжка стала основою для майбутнього циклу творів про Шкіряну Панчоху і морських романів.

Але була й сторона життя видатного прозаїка, сповнена тривог і невлаштованості. Спадок, отриманий від батька, був розтрачений, заняття літературою поки не приносили серйозних доходів. Борги зростали, кредитори все більше наступали. У 1823 р. шериф описав все домашнє майно Куперів, і тільки за волею щасливого випадку воно не було продане з молотка.

Однак Фенімор Купер не здавався. Один за одним виходили у світ його романи: “Лоцман” (1823), “Піонери” (1823), “Останній з могікан” (1825), “Прерія” (1827), “Червоний корсар” (1828), “Морська чарівниця” (1830). Колумбійський коледж відзначив заслуги письменника почесним науковим ступенем, а нью-йоркські інтелектуали визнали його головою неофіційного клубу під назвою “Хліб і сир”.

На зароблені гонорари письменник разом із сім’єю у 1827 р. подорожував Європою, маючи статус американського дипломата. Подорож затягнулася на 7 років. У Франції він служив консулом. Хотів відвідати й Росію, але через революцію не зміг. Влітку 1833 року родина повернулася на батьківщину. Країна за цей час дуже змінилася. Коли їхав до Європи, то вважав Америку найкращою.

У кінці 40-х років стан здоров’я Джеймса Куп ера різко погіршився, він уже не міг самостійно ходити, писати, а тому час від часу задиктовував сторінки історії Нью-Йорка своїй доньці Шарлотті. 14 серпня 1851 р. серце письменника перестало битися. Поховали його на сімейному цвинтарі у Куперстауні. У 1853 р. будинок видатного романіста згорів, а на його місці був поставлений пам’ятник, який і до сьогодні зберігся.

За життя Ф. Купер написав 33 романи (за рік – 1,2 або й 3 романи), декілька томів публіцистичних і путівник нарисів, памфлетів, історичних пошуків. В історію світової літератури він увійшов як творець американського соціального роману, котрий представлений кількома різновидами:

– історичний (“Шпигун”);

– морський (“Пірат”);

– про боротьбу індійських племен (“Шкіряна Панчоха”),

Письменник першим в американській літературі впевнено йшов до епічного відображення світу, що частково відбилося на об’єднанні його книг у цикли: пенталогію, трилогію, дилогію.

Три основні теми творчості:

– війна за незалежність;

– море;

– життя фронтиру.

З усього написаного Ф. Купером найвідомішою стала пенталогія про Шкіряну Панчоху (“індіанські романи”). Усі ці твори об’єднано спільною темою (боротьба індіанських племен проти колонізаторів) і образом мисливця Натаніеля Бампо, у якого були багаточисельні прізвиська: Звіробій, Слідопит, Соколине Око, Шкіряна Панчоха, Довгий Карабін.

Виходили	Слід розташовувати
“Піонери” 1823	“Звіробій” (юність білого мисливця Бампо, 1740 – 1745)
“Останній з могікан” 1826	“Останній з могікан” (1757) (білий Бампо і індіанець Чингачгук – Великий Змій – Ункас; боротьба “тубільних воїнів” у Північній Америці за волю). (Події англо-французької війни 50 – 60-х років).
“Прерія” 1827	“Слідопит” (1758-1759) (нещасливе кохання Слідопита Бампо + тема завоювання вітчизни).
“Слідопит” 1840	“Піонери” (зміни на американській землі, 1793-1794).
“Звіробій” 1841	“Прерія” (події початку XIX ст., американці викупили у французів провінцію Луїзіану, 1805).

“Піонери”. У центрі – конфлікт старого мисливця Натті Бампо та його вірного друга Чингачгука із суспільством американських цивілізаторів (суддя Мармадьюк Темпл). Темпл засудив Натті за те, що він підстрелив оленя за 10 днів до початку сезону полювання. Розв’язка трагічна. Старий індіанець, друг Натті, Чингачгук помер. Натті вирушив на захід, куди ще не ступала нога білого цивілізатора.

Натті Бампо – американський варіант типу “зайвої людини”, друзі – Чингачгук, Ункас.

“Звіробій”. Події, описані у творі, відбувалися між 1740 і 1745 роками. Важко знайти більш мужній образ, ніж образ мандрівника, який назвав себе Гаррі Непосида. Його справжнє ім’я було Гері Марг, але оскільки мешканці прикордонної смуги звикли давати людям усілякі прізвиська, то частіше згадували його прізвисько, аніж справжнє прізвище. Нерідко його називали Гаррі Торопичою. Обидва прізвиська він одержав за свою мужність, рухливість і надзвичайну впертість. Він був близько 190 см на зріст, обличчя мав добре і гарне. Тримався впевнено і розкуто. Непосида належав до числа тих “теоретиків”, які вважали всі раси нижчими за білу.

Інший герой – Звіробій, як називав його Непосида, – і зовні, і за характером був цілком протилежним. Він був високим (близько 180 см.), худим, але мускулистим. Його молоде обличчя не можна було назвати особливо гарним, але придивившись вгледівшись уважно, можна було побачити добродушність і правдивість, твердість характеру та чесність почуттів.

Обидва прикордонні мешканці були дуже молодими. Непосиді – років 26 – 28, а Звіробій був іще молодшим за нього. Вони носили одяг пошитий зі шкіри оленя (ознака того, що весь час проводили у лісах, на околиці цивілізованого суспільства). Звіробій говорив, що його виховали делавари (плем’я індіанців), які дали йому ім’я не за відважне серце, а за “зоркий глаз” та швидкі ноги.

Між друзями виникла суперечка, яка засвідчила і довела, що їхні характери справді різні. Вони завели розмову про Джудіт Хаттер, доньку Володаря озера Тома Плавучого. Дружина у нього померла, її труп він спустив у воду. Том виховував двох доньок – Джудіт та Хетті. Непосида сказав, що готовий одружитися із Джудіт, але вона була проти. “Если она осмелится обвенчаться в моё отсутствие, то узнает все радости вдовства, не дожив до 20 лет…. Если соперник встанет на моём пути, как ни отшвырнуть его в сторону?… Мы здесь живём без законов и поневоле должны сами быть и судьями, и палачами…”

Звіробій був приголомшений сказаним. Він, у свою чергу, попередив, що обов’язково доніс би на нього, якби той скоїв такий злочин. Вони посварилися, але треба було вирушати в дорогу. Звіробій любив природу, людей, незалежно від їхньої раси. “Убийство животного я никогда не считал подвигом… Я считаю краснокожих такими же людьми, как и мы с тобой. Каждого надо судить по его поступкам, а не по цвету его кожи”.

Історія Звіробоя. Батька звали Бампо, і його назвали так само. При хрещенні дали ім’я Натаніель, або Натті. Але це ім’я носив недовго; делавари підмітили, що хлопець завжди говорив правду і дали йому прізвисько Правдивий Язик. Потім за швидкі ноги дали ім’я Голуб (у голуба швидкі крила і літає він завжди по прямій лінії). Після цього дали прізвисько Висловухий (добре чув). Аж потім дали ім’я Звіробій (гарний мисливець). Чингачгук – з англійської Великий Змій (мудрість і хитрість). Справжнє ім’я – Ункас.

Особливості творчості Ф. Купера – романіста:

– напружено – драматичний, стрімкий характер оповіді;

– авантюрна інтрига;

– наявність елементів сентименталізму та мелодраматизму;

– схильність до надто докладних і чуттєво забарвлених описів архітектури, побуту, одягу, звичаїв;

– контрастні за своїми людськими якостями, переконаннями, вчинками, почуттями герої; уславлення відваги і розуму вільної і дієвої природної людини;

– новизна тематики, образів, мотивів;

– наявність своєрідних американських рис, введення місцевого колориту;

– розгорнуті поетичні картини природи.

4. Міф і художня творчість Н. Готорна. Проблеми духовності і моралі у романі “Червона літера”

НАТАНІЕЛЬ ГОТОРН (1804 – 1864) – новеліст, романіст, журналіст, автор творів для дітей і записних книжок. Поряд з В. Ірвінгом та Е. По вважається родоначальником жанру американської новели.

Народився Н. Готорн у 1804 р. в пуританській родині у м. Сейлем (штат Массачусетс). Батько майбутнього письменника, морський капітан, помер у 1808 р. Мати залишилася сама з 3-ма дітьми бідувати. Хлопець любив читати і захоплювався легендами та переказами, які чув від жителів, тому рано почав знайомитися з історією та фольклором Нової Англії. З великим захопленням він читав твори Шекспіра, Спенсера, Скотта, а ввечері розповідав сестрам Елізабет і Луїзі про прочитане за день.

З 1821 по 1825 р. навчався у Боудойнському коледжі разом з майбутнім поетом Г. Лонгфелло і майбутнім президентом США Пірсом. Саме там відчув потяг до письменства, про що і сповістив матір в одному із своїх листів.

Перший вірш “Океан” був опублікований у 1825 р. Після закінчення коледжу Н. Готорн жив майже 12 років у батьківському домі і займався літературною діяльністю.

У 1828 р. Готорн анонімно надрукував роман “Феншо”, усі екземпляри якого були згодом знищені. А в 1830 р. опублікував своє перше оповідання “Долина трьох пагорбів”.

Восени 1837 р. Готорн познайомився з трьома сестрами Пібоді, дім яких був своєрідним літературним салоном. З великою повагою він поставився до старшої сестри Елізабет – різнобічно обдарованої жінки, автора літературних статей. їй належали книжковий магазин і друкарня, де друкувалися твори її друзів.

Життя Готорна було важким і незабезпеченим. Тому він змушений був піти на службу інспектором міри і ваги (1839 – 1841). Аз 1841 р. письменник жив і працював фермером у сільськогосподарській спільноті Брук Фарм, у яку він вклав власних 1000 доларів.

У 1842 р. він одружився із Софією Пібоді, яка стала для нього вірним товаришем і супутником на все життя. Літературна діяльність не давала достатнього матеріального забезпечення. Уникнути економічних труднощів сім’ї Готорнів допомогла служба Натаніеля наглядачем (1846 – 1849), а пізніше консулом США у Ліверпулі (1853-1857). Усе це, а також подорож через Францію до Італії, де він жив у Римі та Флоренції у 1858 p., сприяло накопиченню необхідного для письменника життєвого досвіду. У 1860 р. Готорн повернувся на батьківщину і надрукував роман “Мармуровий фавн”.

У 1861-1862 роках він розпочав роботу над романтичними романами “Таємниця лікаря Грімшоу”, “Семптіміус Фелтон”, “Слід предка”, які залишилися незакінченими. У 1863 р. видав книгу нарисів “Наш старий дім”, присвячену Пірсу, разом з яким він поїхав у 1864 р. у штат Нью-Гемпшір, щоб підлікуватися, де й помер у ніч на 19 травня 1864 р. Після смерті письменника вдова і діти видали ряд його творів, написали спогади про нього. Син Джуліан став відомим письменником, біографом батька. Молодша донька написала книгу спогадів про батька.

Натаніель Готорн вважав романтизм вищою формою вираження істини буття. Про своє розуміння романтичної естетики він розказав у нарисі “Митниця”, який передував роману “Червона літера”. У ньому з романтичних позицій автор трактував процес художньої творчості як перехід з реального світу у світ умовностей. Готорн – романтик уміло поєднав у своїх творах реальне і фантастичне, фольклорне та ілюзорне.

За тематикою його новели можна поділити на декілька груп:

– оповідання про пуританське минуле Нової Англії (“Ендікотт і червоний хрест”, “Мій родич майор Монілью”, “Головна вулиця”);

– вигадані історичні та міфологічні оповідання (“Золото царя Мідаса”, “Мінотавр”);

– алегоричні есе, оповідання, притчі на теми моралі (“Кам’яна людина”, “Чорна вуаль священика”);

– оповідання про моральне осмислення зв’язку минулого і теперішнього, що знайшло своє втілення в етичних категоріях добра і зла, злочину і покаяння (“Егоїзм, або змія на грудях”).

Готорн схильний до алегорії і символіки, морально-філософського дидактизму, до аналізу душевного стану людини, яку терзав таємний гріх. Ці ж особливості та тематика новел характерні також для його романтичних романів: “Червона літера” (1850), “Будинок у семи фронтонів” (1851), “Щаслива домівка” (1852), “Мармуровий фавн” (1860). Збірки новел 30 – 40-х років склали основу для 4 романів письменника.

Найкращим і найбільш відомим став його багатоплановий роман “Червона літера”. У ньому поєднано риси історичного, морального і психологічного романів. Сам автор назвав “Червону літеру” психологічним романтичним романом. У книзі історія служила лише фоном. Письменник розкрив у ньому складні взаємостосунки людей між собою і з навколишньою дійсністю. Тому моральна проблематика переважала над новоанглійською історією.

Всі події у творі відбувалися з червня 1642 р. до травня 1649 р. У ньому виведені історичні особистості: Джон Уінтроп – засновник і керівник пуританської колонії у штаті Массачусетс, Річард Белінген – губернатор колонії.

У центрі роману 4 головних герої: двоє молодих людей – пастор Дімсдейл і Естер Прінн, їх донька Перл (прототипом стала старша донька письменника), яка народилася під час 2-річної відсутності чоловіка Естер, і лікар Чіллінгуорт, який не повідомляв дружину про себе. Доля цих персонажів відмічена однією подією – гріхопадінням Естер Прінн. Парадигма гріха, за Готорном, виражена в наступній градації: власне гріх, гріх таємний і гріх – помста, який вважався найтяжчим.

Значне місце у книзі автор приділив душевній драмі пастора Артура Дімсдейла. Це добра молода людина. Він, сам того не бажаючи, закохався у заміжню жінку Естер, але не зміг відмовитися від обраного ним шляху служіння Богу і відчував себе нерозкаяним грішником. Його гріх був таємним, лише Естер, його співучасниця, знала про це. Пастор відверто вважав (на відміну від Естер), що переступив не тільки суспільний закон, а й божественний. Однак неперервна внутрішня боротьба довгий час не спрямована його на шлях публічного розкаяння: “Грешники все же полны рвения послужить на благо человечества, поэтому им страшно предстать столь черными и порочными перед людьми, ибо после этого они уже не смогут творить добро и благочестивыми делами искупить содеянное”. Автор використав фантастику, символіку, що допомогло виразити душевний стан Дімсдейла: на його грудях ніби з’явився той самий знак, що й у Естер. “Погубив свою душу, я пытаюсь сделать все, что в моих силах, для спасения других душ!” – зауважив Дімсдейл, визначивши свою місію до кінця життя. Відчуваючи наближення смерті, він вирішив визнати свій гріх, оголивши груди перед людьми, які стояли на ешафоті.

Чоловік Естер – фанат – учений, доктор Чіллінгуорт – усі свої знання спрямував до зла: він мстив заради помсти. Його образ поєднував у собі ненависть, любов і усвідомлення власної провини. Але жадоба помсти поступово перетворила його на раба. “Вначале у него было спокойное и задумчивое лицо ученого. Потом в этом лице появилось что-то злобное, уродливое. Он стал намного безобразнее – смуглые щеки его еще больше потемнели, искривленная фигура сгорбилась совсем. Даже улыбка выдавала его, обнажая всю черноту его души”. Після публічного розкаяння і смерті Дімсдейла зник об’єкт помсти Чіллінгуорта, а разом з тим втрачений сенс усього його життя. Готорн показав, що людина, яка обрала шлях помсти, втратила в результаті своє духовне обличчя: “Человек может превратиться в дьявола, если достаточно долго будет заниматься дьявольскими делами”.

Найпривабливішим у романі став образ Естер Прінн. Головна риса героїні – це здатність зростання і вдосконалення. Моральні та фізичні страждання переродили Естер, морально просвітлили. Засуджуючи її, Готорн натомість віддав саме їй свої симпатії. Вона прагнула щастя і кохання, і палко боролася за них. Свою провину (вона змушена на грудях носити вишиту літеру А – з англійської “прелюбодійна”) героїня спокутувала добрими справами, допомагаючи бідним і хворим порадами. Після публічного покарання судді виселили Естер і її доньку з міста, прирікши їх на самотнє існування. Разом з тим жінка прозріла: “Алая буква наделила Эстер как бы новым органом чувств. Содрогаясь, Эстер, тем не менее, верила в свою способность угадывать, благодаря внутреннему юродству, тайный грех в сердцах других людей”. Саме бачення чужого гріха, не освяченого почуттям кохання, як її власний гріх, і допомогло Естер Прінн вистояти і не загинути. Багато сил і енергії, душевного тепла вклала вона у виховання дочки Перл (з англійської “перлина”), від слів якої і велася розповідь у романі. Доля Естер, її “провина” розкриті як особиста драма, породжена жорстокою і несправедливою суспільною системою.

Таким чином, у своєму романі Готорн викрив ті морально-соціальні протиріччя, які служили джерелом формування якісно нового типу людської свідомості з головною моральною домінантою, що людина може досягти щастя в земному житті і право власного морального вибору.

Питання для самоконтролю

1. Що вплинуло на формування і становлення американського романтизму?

2. Які визначальні особливості новелістики В. Ірвінга?

3. Чому Ф. Купера вважають майстром пригодницького роману.

4. У чому новаторство творчості Н. Готорна?