“Але хто ж знає, що таке кохання?” (тема приватного життя людини XX ст. в оповіданні І. Буніна “Чистий понеділок”)

Слідкуючи за сюжетним розвитком подій в оповіданні І. Буніна “Чистий понеділок”, мимоволі прочитуєш все описуване як банальну історію нещасливого кохання. Зустрілися двоє, але, як потім з’ясувалося, на дуже короткий проміжок часу. Різні погляди на життя, різні характери, різні захоплення призвели до втрати того невловимого, що люди звикли називати коханням. Вона прийняла постриг, він залишився у цьому світі. Проте перше враження, якщо йдеться про літературний твір, майже завжди виявляється помилковим. Глибина думок, висловлених письменником,

пізнається тільки після уважного аналізу твору.

Іван Бунін належить до найобдарованіших, найвитонченіших художників реалістичної прози початку двадцятого століття. Письменника хвилювала “таємниця слов’янської душі”, переплетені у ній світлі й темні сторони, загадки людського характеру. У цьому аспекті Бунін був “сином” своєї доби, адже література рубежу століть ставила перед собою велике завдання: відтворити і розкрити мислення, психологію окремої неповторної особистості. Не менш важливою була проблема відповідальності кожного за подарований йому келих життя.

Увагу Буніна-психолога

привертають нетипові особистості, дивні характери. Надзвичайних глибин письменник досяг у зображенні пристрастей кохання своїх незвичних героїв: холоду і шаленства, відмови від омріяної любові заради чогось іншого – далекого, вигаданого і непевного.

Герої оповідання “Чистий понеділок” відразу поставлені в умови протистояння. Це виявляється на всіх рівнях. Як зазначає оповідач, обидва вони були красивими. Він був “уродливим аж до непристойності”. Мав південний, жвавий характер, повсякчас ладен був щасливо усміхатися, сердечно жартувати. А її врода “була якоюсь індіанською, перською; смагляве бурштинове обличчя, чудове й ледь зловісне своєю густотою чорне волосся, брови наче соболине хутро, очі чорні наче оксамитове вугілля”. Він був балакучим, а вона найчастіше мовчала. Він був пристрасним, а вона або дозволяла йому бути пристрасним, або відмовлялася від його пристрасті взагалі.

Деякі дослідники називають героїню оповідання самозакоханою егоїсткою. На мій погляд, це не зовсім правильне твердження. Героїня має цілісний характер. Іноді вона непослідовна у своїх вчинках і думках, але ця непослідовність була викликана сумнівами щодо правильності своїх думок і дій.

Героїня ніби живе у двох історично-часових вимірах – на давно затонулому острові Середньовіччя, назва й місце розташування якого відомі лише щасливим обранцям, проте зрідка навідує газово-електричний, трамвайно-ліфтовий, театрально-ресторанний мегаполіс. Навідує, аби тут випити келих шампанського, подиміти дамською сигареткою, гарно пообідати, скуштувати рибних делікатесів, поїхати на модний і дорогий концерт, щоб не дослухати його до кінця, та ще й оцінити співака. Ці вчинки героїні можна тлумачити по-різному. Правомірним мені видається вбачати в цьому незадоволення героїні навколишньою дійсністю. Вона змушена жити тут і тепер, але все це не дарує їй ані насолоди, ані задоволення. І цей стан незадоволення триває дуже довго. Згадаємо: молоді зустрілися на лекції Андрія Білого. Він вертівся і реготав, “а вона, випадково опинившись у сусідньому із моїм кріслі, спершу здивовано розглядала мене, а потім і сама нарешті розсміялася, й тієї ж миті я весело до неї заговорив”. Власне, зустріч на лекції Андрія Білого свідчила про те, що героїня цікавилася сучасним життям. Цікавилася, чи, краще сказати, намагалася віднайти в цьому сенс свого існування?

Поведінка героїні свідчила, що якась ідея зародилася в її голові. Ідея незвична для освіченої культурної жінки початку двадцятого століття. Фемінізм утверджував рівність прав жінок і чоловіків. Жінка починає стверджувати свої позиції у суспільному, культурному, політичному житті. Проблема полягає в тому, що ця роль є природною не для кожної жінки. Що чекати від жорстокого світу тій, яка прагнула залишатися слабкою, беззахисною жінкою?

Героїня виходить на шлях, який на ту мить здавався їй правильним, адже він повертав душевну рівновагу, потрощену втручанням європейської естетики. Героїня, упевнено відмовившись від побутових благ та культурних надбань Європи, рушила назад “у греки” – до культури, що прийшла до нас із Візантії. Духовними наставниками героїні Буніна, котра самостійно витворює свій внутрішній світ, стає давня культура допетровської доби, її сучасник – босоногий Лев Толстой, чий портрет-ікона зовсім не “чомусь”, як про те мовить її друг-оповідач, виставлений у її кімнаті.

Очевидці-сучасники твердять, що “толстовство” було значним і доволі поширеним явищем: чималий натовп толстовців своїми червоними босими ногам уперто місив грязюку на московському Сухарівському ринку, а їхній босий бог, розкішно намальований художником Рєпіним, висів не лише в оселі героїні – “експериментаторки”, а й у незліченних інших оселях, багатих і бідних, по всій “святій Русі”.

Отже, героїня вдалася до втечі невипадково: за два роки до того так само вчинив її учитель життя – Лев Толстой. Смілива “експериментаторка” зробила свій життєвий вибір, безумовно вважаючи його єдино можливим і єдино правильним, – тепер вона абсолютно точно знає, ким їй бути.

Герой-оповідач також обрав крайній вихід своїх душевних сил. Він людина нового історичного покоління, котре легко здійснило перехід “із греків назад у варяги” – у Європу. Він – людина, зрощена технічною цивілізацією, коли під бурхливим натиском капіталізму народжувався новий міський побут. Покоління модернізованих урбаністів, відірваних від животворного грунту народних знань, уявлень і звичаїв, стало осторонь від тодішніх науково-культурних пошуків освічених гуманітаріїв. Отже, якщо необхідність закріпити за одним із героїв тавро “егоїст” є вкрай необхідною, то, на мою думку, кращою кандидатурою є саме герой-оповідач. Він постійно дорікає коханій: “Ні, це понад мої сили! Й задля чого треба так жорстоко мучити мене й себе!” Йому подобається страждати, він насолоджується “своїм стражданням і знаходить вихід надто примітивний для людини освіченої: “Я виконав її прохання; Але мало не згинув у найбруднішому кублі, спивався, зовсім було пустився берега”. Скажіть, а де подівся розум героя? Учорашній затятий прагматик вдивляється у ту свою давно пережиту зиму – зиму кохання, яку вінчає драматичний фінал – видіння із майже потойбічного, неземного світу: остання німа зустріч і останній утаємничений погляд на ту, про котру мріяв, котрій віддав усього себе і котру навіки втратив. Навіть якщо ти однолюб, шануй своє кохання. Спробуй зрозуміти ту, котрій ти освічувався у вічному неземному почутті.

Власне герой був винуватцем трагедії. Він кохав, але не розумів і не намагався зрозуміти ту, котру кохав. Не знаю чому, але схема розвитку взаємин цих закоханих асоціюється в моїй уяві із тими бурхливими подіями, що сталися на початку двадцятого століття. Громадянська війна: нація розділилася на дві частини. Ті, хто прагнув змін і вірив у свою силу, і ті, хто прагнув залишити традиційний уклад життя. Непорозуміння між цими силами призвело до катастрофічних наслідків: “закохані” розлучилися назавжди. Росія з її величною історією саме через шалену любов провісників нових ідей перестала існувати. Любов убила її. Але хто ж знає, що таке кохання?