Айріс Мердок
Англійська письменниця Айріс Мердок прожила довге і багате подіями життя. Її ім’я добре знайоме шанувальникам сучасної англійської романістики. Особливо тим, хто любить сферу любовних стосунків, із захопленням спостерігає за психологічними нюансами взаємовідносин літературних героїв.
Народилася Айріс Мердок 15 липня 1919 року в Дубліні (Ірландія). Батько її – шотландець, відставний офіцер британської армії, – служив у Міністерстві охорони здоров’я. Мати – з родини ірландських маломаєтних дворян – талановита співачка. Айріс
Разом із родиною вона рано покинула Ірландію та оселилася в Лондоні. Здобула гарну освіту, спершу в сім’ї під керівництвом батька, котрого згадувала з незмінною вдячністю, а згодом – в одній із лондонських шкіл, у престижному коледжі в передмісті Брістоля. За роки навчання проявила себе однією з найкращих учениць: непогано грала в хокей, цікавилася живописом, мала неабиякі лінгвістичні здібності. Один із її однокурсників згадував, що майже всі молоді люди на їхньому курсі були закохані
У 1942 році А. Мердок з відзнакою закінчила Оксфордський університет, де вивчала класичну філологію. У роки Другої світової війни працювала в штаб-квартирі державної громадянської служби. На ці ж роки припало знайомство з Ж. П. Сартром, що посприяло поглибленню її захоплення екзистенціалізмом.
Після закінчення війни майбутня письменниця вступила до Кембриджського університету для більш глибшого вивчення філософії, там же захистила й дисертацію. Як філософ вона пройшла складний шлях еволюції від захоплення ідеями екзистенціалізму (праця “Сартр: романтичний раціоналіст”, 1953) та лінгвістичної філософії Л. Вітгенштайна до сприйняття й осмислення філософії Платона з її триєдністю краси, істини й добра (“Вищість добра над іншими поняттями” 1967; “Вогонь і сонце: Чому Платон вигнав митців”, 1975; “Два платонічних діалоги”, 1986). З 1948 року романістка певний час викладала філософію в Оксфордському університеті, який з цього моменту і на довгі роки став основою її професійної і літературної діяльності.
Життя Айріс Мердок – натури пристрасної і захоплюючої – було насичене любовними романами. У 1945 році вона занотувала в своєму щоденнику: “Закохуватися в А, тоді в В, потім в С мені здається уже дещо нудним заняттям”. Але в 1953 році письменниця пристрасно закохалася у викладача і літературознавця Джона Бейлі. Він був молодшим за неї на шість років, однак це не завадило 36- річній жінці вступити з ним у шлюб. Вони оселилися в Оксфордширі. Так Айріс отримала спокій і стабільність у житті: “Перш за все, моє завдання – писати. Я вдячна Богові за такий вихід”. Подружнє життя Бейлі і Мердок було практично ідеальним.
Останні роки життя письменниці були затьмарені страшною недугою – хворобою Альцгеймера. Джон Бейлі прийняв цю трагедію спокійно і гідно. У відносинах між подружжям майже нічого не змінилося: Бейлі, як і раніше, бачив перед собою добру, ніжну, сповнену гумору жінку, якою Айріс була до хвороби. Поряд з ним до останніх днів свого життя вона відчувала себе в повній безпеці. Протягом п’яти років видатна англійська романістка лежала в ліжку і дивилася дитячі мультфільми. Померла А. Мердок 8 лютого 1999 року, не доживши кількох місяців до свого 80-річчя.
Щодо творчості, то романістку можна назвати письменницею щасливої долі. І це не тільки тому, що вона встигла немало зробити, а головне тому, що зуміла знайти себе, свою тему в безмежному морі літератури.
У себе на батьківщині і в нашій країні А. Мердок відома як автор романів, що оригінально поєднали у собі риси інтелектуально-психологічного та філософського жанрів. Розпочавши друкуватися з 1954 року, вона стала автором 24 романів, а також кількох їхніх драматичних переробок і оригінальних п’єс.
“Під сіткою” (1954)- перший роман англійської письменниці, який приніс їй достатньо широку популярність. Його герой – Джек Донаг’ю, котрий заробляв на прожиття перекладом з французької посередніх романів одного популярного автора, – зайнятий пошуками самого себе та сенсу життя, пошуками виходу з-під сітки екзистенційних обставин, абсурдного щоденного буття. Нехай йому так і не вдалося наздогнати Анну Квентін, котра постійно вислизала від нього, але у фіналі герой здобув творче осяяння: “Був перший день творіння. Я був сповнений сили, що краще, аніж щастя… Був ранок першого дня”.
Загалом у своїх ранніх романах “Втеча від чарівника” (1955), “Замок на піску” (1957), “Дзвін” (1958) А. Мердок підняла проблему морального вибору людини в абсурдному світі. Вона змалювала складні та суперечливі характери і долі персонажів, часто непередбачуваних у своїх діях та наслідках, до яких вони призводили.
У 60-ті роки XX ст. письменниця віддала данину романам “таємниць і жахів”: “Відрубана голова” (1961), “Дика троянда” (1962), “Одноріг” (1963), “Італійка” (1964), “Час янголів” (1966). У цих творах вона зобразила кипіння руйнівних пристрастей, а на передній план висунула образ людини – демона, злого генія. Персонажі чітко поділено на добрих, людяних, що прагнули зрозуміти інших людей і бути зрозумілими ними, та злих, демонічних, підступних. А. Мердок зацікавилася структурою “готичного” роману.
“Червоне та зелене” (1965)- своєрідний психологічний детектив, “одягнений” у форму роману історичного. Історичним тлом стало Великоднє повстання 1916 р. в Ірландії. Центральною подією було не саме повстання, а окремий випадок – розладнані заручини інтелігентної і заможної ірландської дівчини Френсіс Беллмен та англійського офіцера Ендрю Чейс-Вайта. Розлад цей пояснювався закоханістю героїні в іншого чоловіка – ірландського патріота Пата Дюмея. Саме Патові та його брату – підліткові Кетелу, котрі пішли на добровільну смерть в ім’я свободи свого народу, А. Мердок віддала роль справжніх героїв свого твору. Пат загинув під час повстання, а відсторонений ним від участі в повстанні й тимчасово врятований Кетел – кількома роками пізніше. В епілозі роману, дія якого відбулася через двадцять років після описуваних подій, довгоногий син Френсіс, який рвався на допомогу іспанським республіканцям, майже дослівно повторив репліку Кетела: “А коли надходить черга якої-небудь країни, хай і маленької, повстати супроти своїх тиранів, вона представляє пригноблені народи всього світу”.
Друга пол. 60-х – перша пол. 70-х років XX ст. були позначені в творчості англійської романістки низкою творів, які містили в собі домінуючу платонівську ідею: “Приємні та добрі” (1968), “Сон Бруно” (1969), “Почесна поразка” (1970), “Чорний принц” (1973), “Любов земна і любов небесна” (1974), “Генрі й Катон” (1976), у яких письменниця дослідила переважно моральні проблеми: людські стосунки, взаємопроникнення та взаємовідштовхування добра та зла, людський егоїзм. Цим творам був властивий емоційний запал, глибокий психологізм, тонка іронія.
Зрілу психологічну майстерність А. Мердок, розквіт її таланту засвідчили романи кінця 70-х років: “Випадкова людина” (1971), “Дитя слова” (1975), “Море, море” (1978), “Черниці та вояки” (1980), які вирізнялися багатством ідейно-художньої структури, відтворенням “людської комедії” в жанрі трагіфарсу.
“Черниці та вояки”. Письменниця звернулася до середовища англійської інтелігенції, що жила переважно інтелектуальними інтересами. У розмовах, які вели персонажі, присутні Вітгенштайн, Платон із Сократом та інші античні й сучасні філософи і письменники. У першому розділі роману царювала похмура та напружена атмосфера очікування смерті – вмираючий від раку Гюї Опеншоу залишив своїй дружині Гертруд наказ вижити за будь-яку ціну. Він навіть запропонував їй після своєї смерті вийти заміж за їхнього спільного друга Пітера, прозваного Графом, котрий був “чистий серцем” і давно кохав її. Але життя виявилося складнішим і суперечливішим за будь-які припущення та плани. Жінці вдалося подолати біль втрати коханого чоловіка значною мірою завдяки вірності та відданості її друзів – Графа й Анни Кевідж, її подруги зі студентської лави, котра п’ятнадцять років провела в закритому католицькому монастирі, а потім повернулася в світ, щоб знайти тут свою власну віру. Гертруд вийшла заміж, але не за Графа, котрий по лицарськи був їй вірним, а за художника Тіма Ріді. Анна, котра кохала Графа, змусила його поклястися “священною кров’ю Польщі”, що він не скоїть самогубства. Замість цього герой зібрався перевестися в Белфаст, а сама Анна в кінці роману виїхала до Америки.
У творі письменниця підняла як політичні (доля Польщі та її складні стосунки з Росією), так і філософські проблеми (віра та безвір’я, юдаїзм та християнство тощо). Центральним у романі став сон Анни, в якому вона побачила Ісуса Христа, котрий пояснив їй, що слід жити за правилом: “роби добро, утримуйся від зла”. Черниця Анна знайшла сенс життя в діяльному альтруїзмі, а герой – лицар – “солдат” Пітер, залишаючись другом родини, виступив у ролі сучасного Дон Кіхота.
Персонажам А. Мердок були властиві егоїзм, відчуженість і виключна нездатність розуміти один одного. Моральні цінності, заради яких жили та існували герої романістки, виявилися ілюзіями, грою розуму, складними сплетеннями пам’яті і життєвих ситуацій, часто непередбачуваних. Але очевидно, що світу зла міг протистояти хоча б умовний світ добра, любові, благородства й чесності. У гонитві за цим рятівним світом герої Мердок змогли розкрити своє особисте “я”, як це відбулося з Чарльзом, героєм роману “Море, море” (1978). Персонажам письменниці довелося жити в світі химер і штучних почуттів. Вони були лише актори в грі, якою керувала сама авторка, а місце дії набувало все більш символічного і багатозначного змісту, ніби засвідчуючи безмежність прірви, бездонність буття, які так і не вдалося пізнати та відкрити.
“Чорний принц” – один з найвідоміших творів письменниці, який явив собою стилізацію під рукопис одного із персонажів – письменника Бредлі Пірсона. Рукопис надруковано після його смерті видавцем, другом Локсієм. Центральна тема-любов і мистецтво: їх взаємовідношення і відповідність загальним принципам життя.
Головні герої – два старих товариші Арнольд Баффін і Бредлі Пірсон. Баффін, успішний письменник, щорічно видавав по книзі, які відповідали запитам та інтересам широкого читацького загалу. Він сам відверто і чітко охарактеризував свою письменницьку діяльність так: “У мене немає музи. Це й значить бути професійним письменником”. Свого часу, коли Баффін ще працював у школі вчителем англійської літератури і мріяв стати письменником, Пірсон знайшов для нього видавця і опублікував хвалебну рецензію на його перший роман. З видання цього роману до Арнольда прийшли слава й матеріальне благополуччя. Головне завдання, яке він поставив перед собою, – регулярно, до визначеного строку постачати роман за романом, залишивши високе мистецтво. Отже, це ремісник, який паразитував на мистецтві.
Бредлі Пірсон – справжній художник, відданий мистецтву, який не мислив його без музи і музи без правди, а музу і правду – без творчої праці, спрямованої на поліпшення твору мистецтва. Смисл своїх творчих шукань герой вбачав у тому, щоб передати неповторність людського індивідууму, віднайти і утвердити високі принципи. Можливо, тому в свої 58 років він опублікував лише три книжки: перший роман, коли йому було двадцять п’ять років, ще один – уже за сорок і невеличку книжку “Етюди”. Це – “мученик пера”, жертва суспільної моралі. Однак, він вірив у себе, у своє покликання і чекав на прихід музи.
Творчі шукання продовжилися в любовній історії героїв роману. Одного разу Пірсон звернув увагу на дивного юнака в чорному. Той, бормочучи собі під носа монотонні заклинання, кидав під колеса машин якісь білі пелюстки. Придивившись, Пірсон розгледів у “юнакові” дівчину і впізнав доньку Баффінів – Джуліан. Вона проводила ритуальний обряд, щоб швидше забути коханого. Помітивши Бредлі, з яким була знайома з дитинства, попросила його стати її вчителем, бо вона мріяла писати книжки, але не так, як її батько, а так, як це робив Бредлі Пірсон. Під час наступної їхньої зустрічі герой зрозумів, що закохався в дівчину, яка за віком годилася йому в доньки, але він був щасливий хоча б тому, що тепер у нього було таємне кохання. “Я очистився від гніву і ненависті; мені випало “щастя” жити і кохати в самотності, і усвідомлення цього робило мене майже богом… Я знав, що чорний Ерот, який наздогнав мене, єдиносущий іншому, більш таємному богу”.
Закоханий Бредлі справляв на оточуючих враження божевільного. Але щастя перших днів змінилося нестерпними муками кохання. Він, не витримавши, відкрив Джуліан свої почуття. Дівчина відкрилася йому, що також кохає його, але її батьки втрутилися в стосунки закоханих. Прокинувшись одного ранку, Пірсон помітив, що кохана зникла. Дізнавшись про інтриги батьків дівчини, Бредлі не знав, як далі діяти, він скаженів від власного безсилля. Нарешті з Франції надійшов лист від Джуліан, і він вирішив негайно поїхати до неї. Однак зустріч не відбулася, оскільки його звинуватили у вбивстві. На суді герой так і не зміг довести свою непричетність – усі докази були проти нього. Його засудили до довічного ув’язнення. Бредлі помер у в’язниці, але перед тим встиг написати свою книжку, яку й видав після смерті митця його друг.
Дуже вагомі за змістом і виразністю чотири “постскриптуми” у фіналі твору. їх парадоксальний характер із дивовижною силою передав мотив відчуження людини і провини тих, хто створив це відчуження. Ніхто із чотирьох авторів “постскриптумів” не здатен був зрозуміти Пірсона. Всі вони розповідали ніби про зовсім іншу людину, яку могли запросто звинуватити в убивстві. Але парадокс і вбивча іронія призвели до того, що автори “постскриптумів” невільно самі себе викрили: адже кожен з них судив про характер “убивці” (Пірсона) по собі. Єдиний, хто розумів Пірсона, – Локсій, видавець його книг і вірний товариш.
– сконцентрованість на складних і суперечливих характерах, долі персонажів;
– поділ персонажів на добрих, людяних та злих, демонічних;
– негативність персонажів: егоїзм, відчуженість і виключна нездатність розуміти один одного;
– постановка філософських питань;
– дослідження моральних проблем і загальнолюдських цінностей;
– парадоксальність творів;
– увага до рис екзистенціалізму;
– набуття місцем дії символічності і багатозначності;
– тяжіння до метафоричності;
– наявність у творах емоційного запалу, глибокого психологізму, тонкої іронії.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)