Специфіка постколоніальної літератури й творчість Рушди

Поширення англійської мови виявилося тісним образом пов’язане з виникненням феномена постколоніальної (ПК) культури й постколоніальної літератури. У результаті розпаду імперій у другій половині ХХ в. на карті миру з’явилася безліч незалежних держав, що виникли на місці колишніх колоній. Постколоніальна культура – культура, що зложилася в колишніх колоніях, що увібрала в себе елементи культури колонізаторів і поневолених ними народів, має властивість гибридности. У рамках ПК простору дві культури піддаються активному взаємному впливу й трансформації. Неоднозначністю характеризується термін “постколоніальна Література “:

1. “Узятий буквально, термін “постколоніальна література”, мабуть, означає літературу, створену людьми із країн, які раніше були колоніями інших народів”

2. Трохи пізніше з’являється концепція постколоніальної літератури як одного з напрямків літератури колонізаторів, що також впливає на інші напрямки даної національної літератури

Вплив культури скореної країни на культуру й літературу колонізаторів може бути різним. По-перше, ця література стає “постколоніальної” у тому розумінні, що вона перебуває в стані взаємодії з культурою скореної країни. Крім того, після розпаду імперій ряд жителів колишніх колоній приїжджає на територію метрополії, стаючи носієм двох культурних традицій одночасно. Яскравим прикладом подібного взаємовпливу культур стає література Великобританії кінця ХХ століття. Не буде перебільшенням твердження про те, що постколоніальна література – явище, виникнення якого пов’язане з конкретними історичними подіями другої половини ХХ в.

Постколоніальний роман завдає відчутного удару за концепцією культурного евроцентризма, розширюючи сферу зображення літератури, привносячись у добутки раніше закриті для європейського читача культурні норми й традиції, а також даючи їм рідку можливість оцінити себе з боку. Історично термін “постколоніальна література” приходить на зміну традиційним поняттям “література (Британського) Співдружності” і “література країн третього миру”. Очевидно, що останні два позначення не користуються популярністю в постколоніальному дискурсе. Вираження “третій мир” з його коннотациями економічній відсталості й культурній провінціальності, на думку постколоніальних критиків, свідомо створює проблему репрезентації літератур відповідних країн і сприяє їхній інтерпретації в рамках не завжди застосовних эстетических категорій європейської традиції – “першого миру”.

Що стосується позначення “література Співдружності”, відомий письменник і критик С. Рушди у своєму есе “Літератури Співдружності не існує” відзначає його неадекватність, оскільки замість розгляду єдиного літературного процесу воно екстраполює в сферу літературознавства політико-економічну ситуацію, закріплену в понятті “Співдружність”, коли “англійська” (британська) література займає положення центра, а нібито вторинної стосовно неї літературної продукції колоній приділяється роль периферії

З урахуванням масштабів світової політики колоніалізму позначення “постколоніальна література” може бути використане дуже широко й у межі застосовна до національної літератури будь-якої країни, що має колоніальне минуле. Тому цей термін уживається не стільки для позначення внутрішньо єдиного літературного явища, скільки для вказівки на корпус художніх творів, до яких звертається постколоніальна критика

У той же час не зовсім коректно було б затверджувати, що постколоніальні дослідження “відкривають” певний шар добутків; скоріше, вони застосовують власну методологію до досить широко відомих текстів світової англомовної літератури, створюючи на основі певних критеріїв свого роду новий канон літературних діячів, які в першу чергу є представниками відповідних національних літератур і чия творчість має традиції критичної інтерпретації поза постколоніальним дискурса, – канон, покликаний продемонструвати, що крім британської й американської літератури існує значний корпус художніх творів на англійській мові

Нарешті, ще одне вживання терміна “постколоніальна література”, мабуть, більше інших наближає його до статусу самостійного літературного явища сучасності. Для характеристики цього явища представляється доречним привести висловлення відомого британського літературознавця М. Брэдбери: “Сама яскрава риса культури останнього десятиліття – її интернациональность, вона вбирає в себе традиції інших культур, насамперед у силу того, що на перший план зараз висунулися письменники-емігранти з колишніх колоній нашої ніколи могутньої імперії.”

У такім розумінні постколоніальна література представлена авторами, що відбуваються з колишніх колоній, але проживаючими на території “метрополій”, насамперед у Великобританії й США. Так, “фактом” сучасної британської літератури М. Брэдбери називає С. Рушди (Індія), К. Исигуро (Японія), Т. Мо (Гонконг).85 Унікальність даного літературного явища полягає в тому, що його письменники, що представляють, не можуть бути однозначно віднесені до який – те одній національній літературі, і найчастіше країни їхнього походження сперечаються з метрополіями право відносити їх до власної культурної традиції

Прийнято вважати, що “вибух постколониальности” відбувся в 1979, після виходу у світло книги Э. Саида “Орієнталізм”. Дискурс орієнталізму, згідно Саиду, являє собою складний комплекс знання-влади, вироблений протягом декількох століть у європейській традиції (“Заходом”) відносно “Сходу” і тісно пов’язаний з (непро)колоніальними практиками, синхронізованими, в остаточному підсумку, з ним. Контролюючи процеси виробництва знання, країни “Заходу” змогли виробити й нав’язати “Сходові” такий образ його ідентичності, у якій йому споконвічно приділялося залежне й підпорядковане положення

Незважаючи на чи ледве не загальне збурювання й розгорнуту критику книги Саида вченими-орієнталістами, вона відразу ж зайняла місце “культового тексту” у П. И. Тим самим був заданий основний вектор концептуального розвитку останніх – об’єднання “високої західної теорії” (у випадку Саида – ідеї знання-влади Фуко) і незахідної реальності, причому таке об’єднання, що давало б можливість обертати теорії “Заходу” проти його ж властно-знаниевих стратегій. “Захід” перетворюється в П. И. в об’єкт розгляду, аналізу й деконструкции.

Специфіка постколоніальної літератури й творчість Рушди