Російська природа в лірику А. С. Пушкіна

Дивний мир природи знаходить своє відбиття у Творчості кожного поета. Адже саме здатність людини відчувати навколишню красу й гармонію життя й співвідносити з ними свої почуття й настрої роблять його поетом. А. С. Пушкін відкриває нам неповторну принадність рідної природи, змушує побачити й глибоко відчути її, тому що від цього багато в чому залежить моральний вигляд людини.

Читаючи чудові вірші поета, ми занурюємо в надзвичайний мир пушкінської лірики: робимо подорож до моря, любуємося з висоти Кавказом, відпочиваємо в тихому сільському “пустельному куточку”, упорядковуючи свої думки й почуття, або мчимося по зимовій дорозі, чуючи віддалений дзенькіт дзвіночка…

Природа в поезії Пушкіна оживає перед нами у всій своїй чарівній красі. У Пушкіна все пори року прекрасні, але все-таки улюбленої часом у нього була осінь. У ній поета особливо торкає картина зів’янення Природа, виконана сумуй. До кращих творів Олександра Сергійовича про осінь ставиться однойменний вірш “Осінь”, у якому він найбільше яскраво й повно виразив своє відношення до всіх пір року.

Сприйняття природи в Пушкіна нетрадиційно й незвично. Не можна не посміхнутися, коли читаєш рядка, присвячені лету:

Ох, літо червоне! любив би я тебе,

Коли б не спека, так пил, так комарі, так мухи.

Ми бачимо, що поет не любить літо. Але й весна йому не по вдачі:

..я

не люблю весни;

Нудна мені відлига; сморід, бруд – навесні я хворий;

Кров бродить; почуття, розум тоскою стиснуті.

Суровою взимку я більше задоволений,

Люблю її снігу; у присутності місяця

Як легкий біг саней з подругою швидкий і вільний…

И незважаючи на те, що весна завжди вважалася самою прекрасною порою, все-таки Пушкіну ближче осінь:

И с кожної восени я розцвітаю знову;

Здоров’ю моєму корисний російський холод;

До звичок буття знову почуваю любов:

Чредой злітає сон, чредой знаходить, голод;

Легко й радісно грає в серце кров,

Бажання киплять – л знову щасливий, молодий…

Поет порівнює цю пору року з нелюбимою дитиною в сім’ї або із приреченої на смерть сухотною дівчиною:

Грає на особі ще багряний колір.

Вона жива ще сьогодні, завтра немає.

Ми бачимо, що тільки осінь здатна розбудити в Пушкіні поетичне натхнення, породити в його багатій творчій уяві рими, образи, звуки, мрії:

И думки в голові хвилюються у відвазі,

И рими легені, назустріч їм біжать,

И пальці просяться до пера, перо до паперу,

Мінута – і вірші вільно потечуть.

Картини зимової природи з дивною майстерністю малює поет у вірші “Зимовий вечір”. Пушкіна передає нам особливий затишок теплого будинку, і відчуття щиросердечного комфорту ще більше підсилюється спогадами про найближчу людину далекого дитинства – няньці Орисі Родіонівні:

Бура мглою небо криє,

Вихри сніжні крутячи;

Те, як звір, вона зав’є,

Те заплаче, як дитя,

Те по покрівлі ветхої

Раптом соломою зашумить,

Те, як подорожанин запізнілий,

До нас у віконце застукає.

Читаючи ці рядки, мимоволі представляєш чудесний вечір – тихий і спокійний, незважаючи на те, що за вікном бушує хуртовина; камін, у якому тепліє вогонь, а також як би чуєш рядка улюблених казок і пісень, що злітають із вуст дорогого серцю людини. Але природа неповторна у своїй мінливості. Сліди вчорашньої непогоди зникають із настанням ранку (вірш “Зимовий ранок”):

Під блакитними небесами

Чудовими килимами,

Блищачи на сонце, сніг лежить,

Прозорий ліс один чорніє,

И ялина крізь іній зеленіє,

И річка під льодом блищить.

Пушкін також не забуває й про принадність морозної ночі. Це видно з наступних рядків:

Яка ніч! Мороз тріскучий,

На небі ні єдиної Хмари ;

Як шитий полог, синій звід

Майорить частими зірками.

Але все-таки жодне з пір року не зачаровувало так Пушкіна, як осінь. Поет підкреслює багатство й різноманіття її фарб у період зів’янення, які при цьому здаються ще більше прекрасніше:

Сумовита пора! очей очарованье!

Приємна мені твоя прощальна врода –

Люблю я пишне природи увяданье,

У багрець і в золото одягнені ліси…

У віршах Пушкіна про природу зауважуєш не тільки особливості сприйняття краси й відтінки смаків поета, але також і прояв таких моральних якостей, як вільнолюбство, гуманність, патріотизм. Доказом цьому може служити вірш “Село”, у якому перед читачем з’являється неяскрава, але чарівна картина природи середньої смуги Росії. Цей чарівний сільський пейзаж викликає почуття любові до рідної землі й до тих, хто на цій землі живе й трудиться:

Я твій – люблю цей темний сад

З його прохолоддю й квітами,

Цей луг, заставлений запашними скиртами,

Де світлі струмки в чагарниках шумлять…

Вся ця типово російська краса й спокій “пустельного куточка” змінюють ліричного героя, змушуючи його отрешиться від суєтного миру. У добутку звучить гарячий заклик до волі. Адже воля – саме коштовне, чим може володіти людина.

Отже, ми бачимо, що природа в А. С. Пушкіна – це чарівний мир, наповнений чарівними звуками, але крім цього, ще й могутня стихія життя, що будить у людині найкращі якості – патріотизм, волелюбність, милосердя, мудрість.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Російська природа в лірику А. С. Пушкіна