Моє улюблене оповідання І. Буніна

І стародавнє мрійливе життя встає перед тобою… І. Бунін Вибрати з оповідань Буніна одне, улюблене, дуже складно. Я просто люблю Буніна, його книга, світ його героїв, люблю “оплакане” ним дев’ятнадцяте століття “на заході”. Напевно, тому, що бачу його очима письменника: величне і суворе, яке назавжди йде в минуле і тому особливо поетичне. Оповідання письменника виткані з кращих днів чужого життя, зі спогадів і передчуттів. Вони приваблюють читача якоюсь магією слова, наповненого почуттям, думкою, кольором і запахом. Запахом антонівських яблук просочена вся проза Буніна. Оповідання “Антонівські яблука” відкриває майже всі збірники письменника. Написане у 1900 році, воно стало символічним для усієї його творчості. Це і прощання з Росією дев’ятнадцятого століття, і тривога за її майбутнє, і краще з того, що зберегла пам’ять. Слово “пам’ятаю” – ключове в оповіданні. Воно зв’язує воєдино картини осені в поміщицькій садибі. Воно звучить як заклинання, як спроба втримати тепло, яке іде геть, продовжити його перед приходом неминучої зими. “Помню раннєє, свежее, тихое утро… Помню большой, весь золотой, подсохший и поредевший тихий сад, помню кленовые аллеи, тонкий аромат опавшей листвы и – запах антоновских яблок, запах меда и осенней свежести”. Минуло сто років від моменту написання оповідання. І кожен, хто читає ці рядки, теж обов’язково згадає хоча б одну осінь у своєму житті, і сад, і алеї, і запах антонівських яблук. На мою думку, в цьому оповіданні письменник зібрав усе, що не може не закарбуватися в пам’яті людини як чудові хвилини життя. Чудові своєю звичайністю, природністю, відчуттям спокою та упокореності, усвідомленням якоїсь правильності, тому що так було в житті різних поколінь і так повинно бути: в кожного своє – й у всіх одне й те саме. “На ранней заре, когда еще кричат петухи и по-черному дымятся избы, распахнешь, бывало, окно в прохладный сад, наполненный липовым туманом…” Бунін згадує: “С первым морозом выезжали на охоту. А как приятно после целого дня на холоде в поле оказаться в светлом и людном доме, где все пьют и едят, шумно передавая свои впечатления над убитым волком”; “Во всем тишина. Слышно, как осторожно ходит садовник, растапливая печи, и как дрова трещат и стреляют”. Можна не поспішаючи узятися за книги. “І дивне, мрійливе життя встане перед тобою”, і замигтять улюблені стародавні слова… Хто не пам’ятає таких хвилин у своєму житті, хто не любить їх принадності! Але “запах антонівських яблук зникає з поміщицьких садиб”. Менше краси і поезії на останній сторінці оповідання. Усе більше грубої праці й вигуків, гуркоту молотарок. Незабаром зима. “Зазимок, перший сніг!.. І от знову, як за старих часів, з’їжджаються дрібнопомісні одне до одного, п’ють на останні гроші, налаштовується гітара”. Хтось починає співати, і усі підхоплюють з сумним, безнадійним молодецтвом: Широки мои ворота растворял, Белым снегом путь-дорогу заметал… Далі стоїть тільки дата: 1900. Це тоді, на рубежі століть, Бунін написав: “Ці дні були так недавно, а між тим здасться, що минуло мало не ціле сторіччя”. І от воно дійсно пройшло – ціле сторіччя, і бунінські рядки стали ще більш привабливими: “Пам’ятаю ранній, свіжий, тихий ранок…”

Моє улюблене оповідання І. Буніна