Густаво-Адольфо Беккэр

Густаво-Адольфо Беккер, що народився в 1836 р., що вмер в 1870, майже не має нічого общаго із Труэбой по характері своєї Творчості. Це натура більше піднесена, артистична в повнім значенні слова, розум більше зрілою й глибокою, відзначеною печаткою нашого століття. Але, на жаль, йому не пощастило в житті: він не швидко знайшов свій щирий шлях і повинен був розтратити кращі роки молодості на боротьбу з матеріальними негодами, при відсутності всякої підтримки

И не з однією тільки бідністю доводилося боротися: хвороба майже постійно гнітила Беккера, a до довершення несчастия, раптом умер від запалення легенів його любий брат, чудовий художник і незмінний супутник його блукацького життя. Цей несподіваний удар зробив страшну дію на вразливу натуру Густаво-Адольфо, давня грудна хвороба стала розвиватися сильніше, і, рівно через три місяці, у точно призначений день, він з’єднався в могилі зі своїм братом

Беккер написав небагато: десятка дві легенди, зібраних потім ретельністю його друзів, кілька шляхових заміток у формі листів, кілька сотень віршів і, нарешті, велике художньо-історичне дослідження древніх іспанських храмів. От усе, що він встиг написати, смерть застала його в той час, коли y його було задумано й накидане чотири драми, шість оповідань і до шістнадцяти легенд. У цьому останньому роді Беккер досягав найбільшої досконалості, не можна без

замилування читати цю чарівну суміш фантазії з дійсністю, де почуття постійно порушене до вищого ступеня, де кожний образ, перш, ніж напечатлеться у вашому серці, з разючою яскравістю вимальовується ввоображении.

Взагалі, у його творчості відчувається художник, що зосереджує увага лише на одному мальовничому в природі й житті. Хоча, по самому складі свого розуму, Беккер скоріше повинен би тяжіти до серйозних питань політики й громадської організації, але вплив артистичного середовища постійно перетягає його на сторону чистого мистецтва й вселяє йому благоговіння до древніх храмів і пам’ятників, до всіх залишків величної поезії минулих століть

Іноді на ньому помітно відбивається й вплив Гоффмана; так, напр., що випливають його добутки Зеленоокая, Орган маэстро Переса, Miserere, Гном, очевидно навеяии німецьким казкарем. Але Беккер не простий наслідувач, це самостійний художник часів занепаду нашої романтичної школи. Він шукає всюди лише того, що може збудити уяву, або поетичне почуття; все таємниче, похмуре, невизначений^-невизначене-фантастично-невизначене захоплює його до пристрасті, при чому реальні інтереси чедовечества, зрозуміло, зникають у цьому тумані, як і взагалі y тих эстетиков, які, перебільшуючи до крайності значення мистецтва, ставлять його, чи ледве не єдиною метою всього життя

“Я знаю, говорить він, що минуле вмерло, невоскресимо вмерло, але мені дорого всякий поетичний спогад o ньому”.

И цей тужливий жаль o минулому Беккер носить у своїй душі точно так само, як і вся Іспанія, дотепер ще що не забуває o своїй колишній величі. “Що залишилося нам від нашої безмежної могутності? викликує він. На жаль, одна тільки тінь, бліда примара того, чим ми були колись!”.

Під час своїх мандрів по Іспанії, Беккер із захопленням збирає різні легендарні перекази, що уцелели в народній пам’яті, ретельно заносить у свій шляховий альбом усяку древню будівлю, напіварабську, або напіввізантійську, накидає олівцем мальовничі костюми, гарні, або виразні фігури селян, як бджола, витягає мед з кожної квітки, заготовляючи рясні матеріали для своєї майбутньої творчості. Таким подорожам з эстетической метою він надає величезного значення й радить кожному художникові випливати його прикладу, поки залізниці не захопили всієї країни й не занесли впливу цивілізації навіть у самі глухі, первісні куточки, тобто поки не накладена ще на вагу іспанський народ печатка безбарвної одноманітності

Питання o тім, чи належить Беккер минулий, або майбутньому своєї країни, ми надаємо вирішити йому самому. Принаймні, от що говорить він в одному зі своїх шляхових листів

“Я вірю, у Майбутнє й радісно привітаю нестримний наплив сучасних ідей, що поступово перетворять людство своєю чудодійною силою. Але, на чи вродженій похилості до містичної поезії, чи тому, що людині властиво взагалі ставитися з жалем до безповоротного, тільки я зберігаю в глибині душі якесь побожне почуття до всякого нагадування o життя минулих століть, до всього, на чому отпечатлелись її сліди. Народні перекази, зруйновані фортеці, занедбані замки, старі звичаї моєї старої Іспанії мають для мене непереборну принадність, якесь таємниче зачарування. Це схоже на те, що випробовуєш при розкішному заході сонця, почуваючи на собі його останні промені, у ті хвилини, коли мрії цілком опановують уявою, тисячі світлих примар розвіваються перед очами й потім зникають помалу, поринаючи в наступаючий сутінок”.

Чи не так говорив би затятий фанатик, що бажає повернути назад все людство? Ні, це мовлення захопленого артиста, що з мимовільним страхом дивиться на руйнівне настання розуму й науки й, при повній вірі в їхню доброчинну силу, все-таки не зважується йти за ними вперед, боячись випустити з уваги всміхнені йому, поетичні примари минулого

Беккер ніколи не був, та й не міг бути щасливий при своєму прагненні до неясного, невизначеного ідеалу. У все життя він чекав чогось, якогось зовнішнього впливу, заклику до боротьби, до великих подвигів, але так і вмер, не дочекавшись

Ми приводимо тут один з віршів Беккера, тому що воно виражає почасти саме цей переважний щиросердечний настрій і в той же час свідчить, що він міг би посісти не останнє місце в ряді іспанських поетів:

У житло безлюдному й всіма забутому, Від сонця важкими ставнями схованому,

Де колишні роки у веселощах текли, Стародавня арфа лежала впили.

Лежала та арфа, що часто бувало Мелодією ніжною людей тішила,

Чиї струни певали o життя колишній, снах і o мріях душі молодий

Як пташка, від холоднечі страждаючи зимою, Весни очікує з її теплотою,

Чекала ця арфа, щоб вітру порив Пронісся над струнами, їх розбудивши

Я, дивлячись на арфу, подумав: порию И геній наш спить, як мрець під землею:

Він чекає, немов Лазар, дієслова любові: “Устань, мертвий, із труни, іди й живи!” {* Del salon en el angulo oscuro De su dueo tal vez olvidada Silenciosa y cubierta de polvo Veia se el arpa; Cuanta nota dormia en sus cuerdas! Como el pajaro duerme en las ramas Esperando la mano de nieve Que sabe arrancar la. Ay! pense: cuantas veces el genio Asi duerme en el fondo del alma Y una voz, como Lazaro, espera Que le diga: “Levanta te y anda!”}


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Густаво-Адольфо Беккэр

Categories: Нові твори

Links