ДАНТЕ, Аліг’ері

(1265 – 1321)

ДАНТЕ, Аліг’ері (Dante, Alighieri – травень 1265, Флоренція – 14.09.1321, Равенна) – італійський поет, “останній поет Середніх віків і перший поет Нового часу”.

Він народився у Флоренції, у вельможній рицарській сім’ї, що належала до партії гвельфів. Флоренція була найбагатшим містом-комуною в Італії XIII-XIV ст., у ній виокремилися антагоністичні політичні партії: гвельфи, прихильники папської влади, і гібеліни, прихильники германського імператора. Гібеліни зазнали поразки і їх вигнали з Флоренції на початку XIII ст., але політичний антагонізм зберігся: гвельфи поділилися на Білих і Чорних. Данте належав до перших. Білі гвельфи більше уваги приділяли потребам простого народу. Початкову освіту Данте здобув у Брунетто Латіні, відомого вченого і поета. Побутує версія, що Данте був певний час студентом університету в Болоньї чи Падуї, у будь-якому випадку він причастився волелюбного духу середньовічних університетів.

Поезія Данте свідчить про його незвичайну на ті часи ерудицію в царині середньовічної й античної літератур, він знав основи природничих наук і був ознайомлений зі сучасними йому єретичними вченнями. Данте брав активну участь у суспільному житті, у 1295 р. вступив у цех аптекарів, куди входили й лікарі, що давало йому, дворянинові, права вільного міщанина, а в 1300 р. отримав звання пріора, увійшовши до тих обранців (у Флоренції

було 7 пріорів), хто визначав політику міста. Данте намагався примирити дві ворогуючі партії, консолідувати сили Білих і Чорних гвельфів, у чому його підтримував старший товариш Гвідо Кавальканті. Серед друзів Д. були поет Чіно да Пістойя, музикант Казелла і художник Джотто ді Бондоне. Данте одружився із Джеммі Донаті, рід якої належав до Чорних Гвельфів. У 1302 p., коли Чорні Гвельфи перемогли і почали жорстоко переслідувати Білих, Данте засудили на вигнання з Флоренції з конфіскацією майна. Він поселився у Вероні, пізніше мандрував різними містами Італії, є версія, що він побував у Парижі. Уже відомий і шанований філософ та поет, Данте зупинявся у вельможних феодалів, але на цьому шляху його часто очікували приниження. Наведемо анекдот, характерний для життя Данте у вигнанні. Улюблений блазень герцога запитав Данте: “Чому ти, кого вважають найрозумнішою людиною в Італії, такий бідний, а я, найдурніший, – їм і п’ю зі срібла?” – “Тому, – відповів Данте, – що можновладці шукають собі друзів, рівних розумом, ось чому тобі легко було знайти покровителя”. У 1316 р. Флоренція амністувала поета, йому дозволили повернутися з принизливою умовою – він повинен у смиренній сорочці проказати слова каяття на головній площі Флоренції та присипати голову попелом. Данте не прийняв умови і написав громадянам Флоренції гнівну і сувору відповідь.

Останні роки Данте (1315-1321) були відносно спокійними і щасливими. Він мешкав у Равенні в її правителя Гвідо де Полента, одного з феодалів, котрі прагнули до “культурного панування”. Сюди, в Равенну, до нього приїжджали двоє синів і дочка, тут його оточували шанувальники.

Данте похований у Равенні, прах його спочиває в розкішній, наче мавзолей, гробниці. Д. вражав сучасників своєю скорботною величчю. Його ерудиція, вольовий характер, поетичний геній і високе почуття гідності свідчили швидше про людину епохи Відродження, хоча він жив у період високого Середньовіччя і як поету йому судилося підсумувати всю літературу Середніх віків.

Перші вірші Д. написав ще наприкінці 80-х років XIII ст., у 1292 р. створив автобіографічну італомовну повість “Нове життя” (“Vita nuova”), яку дослідники називають “першою ліричною автобіографією” у світовій літературі. Данте розповідає у ній про своє кохання до Беатріче (образ мав реальний прототип – Беатріче Портінарі), котру він бачив зблизька всього тричі: вперше у травневі дні 1274 p., коли йому, як і Беатріче, було всього 9 років, тоді вона була в червоному платті; вдруге, коли їм обидвом виповнилося 18 років, – тоді Беатріче була в білому одязі, вона вклонилася йому у відповідь і усміхнулася. Коли ж він побачив її втретє, то вклонився, але не отримав відповіді. Данте пише тут про кохання, яке в ті часи вважали шляхетним мистецтвом. Богословська наука готувала душу людини до спілкування з Богом, містичного контакту. Для цього потрібно було очистити душі коханням – таким чином кохання ставало духовним народженням і шкалою самовдосконалення. Прованські трубадури розрізняли чотири види любовного почуття, від звичайного захоплення до найвищого осяяння. Близькими до цього були й поети “Дольче стиль нуово” (“Солодкого нового стилю”) у Флоренції, котрі вбачали в коханні джерело поетичної творчості. Данте об’єднав традиції тієї й іншої поетичних шкіл, у його “Новому житті” любов поділена на звичайну, земну (історія з “дамою-ширмою”), і високу, що облагороджує людину і відкриває для неї таїну нового, духовного життя.

Саме таким платонічним коханням покохав Данте юну Беатріче, котра стала предметом його мрій, марень, снів і освітила його поезію світлом щирого сердечного почуття. За логікою дантівської ранньої повісті, людина народжується двічі: вперше у день появи на світ і вдруге – коли покохає, але не кожному дано пізнати цю таїну нового життя, лише обраним душам, здатним на розуміння високої поезії.

Повість Данте написана впереміж віршами та прозою, розповідь у ній і конкретна, і алегорична, при цьому, вона викладена “новим стилем”, де відсутня колишня пишність. Серед його віршів переважають сонети і канцони, багато з яких належать до шедеврів середньовічної лірики. Алегоричне начало в “Новому житті” виражається у різних формах. У снах з’являється алегорична постать Амура, бога високого кохання; алегоричні згадки про колір плаття Беатріче: червоне плаття її дитинства символізує радість, а біле плаття юності – чистоту і цноту, головні якості жіночого ідеалу. Інакомовний характер мають і містичні цифри – 9 і 18, оскільки це “священні” числа, і зустріч Данте з Беатріче відбувається у благословенний Богом час. Та й самий образ цнотливої Беатріче, котра наштовхує поета на думку про духовне очищення, сприймається не лише в плані конкретному, а й алегоричному – як уособлення філософської науки, що веде людину до пізнання самої себе і навколишнього світу. Водночас алегорія у “Новому житті” співіснує разом із щирим голосом серця. Філософська ідея твору полягає в уславленні кохання як дороги до Бога через очищення серця, а його поетичний зміст – в зображенні “оновленого життя” душі. Поміж пізніших ліричних віршів Данте немає рівноцінних тим, які він присвятив Беатріче в “Новому житті”. Але слід зазначити, що у ліричних творах, присвячених друзям, а іноді жінкам, створених ним у пізніші роки (серед них виділяються вірші, адресовані “колишній дамі”), помітний більш чуттєвий тон, аніж в ранній ліриці поета.

Роки вигнання співпали з творчою зрілістю Данте. Він створив ряд творів, у тому числі вчені трактати. Поміж них – “Бенкет” (“Convivio”), задуманий як своєрідна енциклопедія в галузі філософії та мистецтва і призначений для найширших кіл читачів; назва “Бенкет” алегорична: просто і дохідливо викладені наукові ідеї повинні наситити не вибраних, а всіх, тому що Д. вважав за необхідне зробити вченість і культуру набутком мас; його ідея була надзвичайно демократичною для тих часів. Трактат “Бенкет” (незавершений) був написаний італійською мовою, у ньому чергуються вірші і проза, інтегруються алегорія та конкретика.

У “Бенкеті” знову з’являється образ Беатріче, але тепер вона “свята Беатріче”, оскільки на той час реальна Беатріче Портінарі померла. Данте гірко оплакав її і канонізував (хоча жодної офіційної канонізації Беатріче не було, і з боку Данте було зухвалістю самому оголошувати її святою). Данте зізнавався, що зберіг своїй покійній коханій навіть і “духовну вірність”: у нього виникали інші захоплення, але він знову і знову повертався спогадами до Беатріче. Поет ототожнює Беатріче з єдиною вірою у своєму житті, іноді він називає її “донна Філософія”, котра веде його по житті, допомагаючи осягнути лабіринт його власної свідомості.

У “Бенкеті” Данте висловлює одну з найсокровенніших своїх думок – про людську гідність, яка полягає не в шляхетності народження і тим більше не в багатстві, а в шляхетному серці (cor gentil) і, перш за все, у шляхетних помислах і вчинках задля блага людей. Ця думка провіщала гуманістичну концепцію людини. Справжня шляхетність, на думку творця “Бенкету”, передбачає фізичну красу, “шляхетність плоті”. Поняття про гармонію фізичного та духовного свідчить про близькість поета XIV ст. до гуманізму Відродження. У “Бенкеті”, як і в попередньому “Новому житті”, поет передчуває близькі та благодатні зміни, ось чому обидва відмінні за стилем твори сповнені відчуття весняного оновлення. Данте пише про нову літературну мову: “Вона буде новим світлом, новим сонцем… і вона дарує світло всім, хто перебуває в мороці і в пітьмі, оскільки старе сонце їм більше не світить”. Під “старим сонцем” поет мав на увазі латинь і, можливо, всю стару систему поглядів.

Проблема нової літературної мови стала центральною у трактаті “Про народне красномовство” (“De vulgari eloquentia”), ймовірно, написаному в ті самі роки (тривають суперечки про датування цього трактату). Цей трактат Данте написав латинською мовою, оскільки адресував його не лише італійському, а й європейському читачеві в цілому. Питання про походження мов Данте викладає згідно з Біблією, але його думки про спільність романських мов, їхня класифікація, розгляд італійських діалектів є надзвичайно цікавими для історії лінгвістики. Прикметно, що латинь Данте розглядає не як мову спілкування римлян, а як сконструйовану, умовну мову сучасної Європи, необхідну для спілкування вчених. Мовою мистецтва, поезії, на думку Данте, повинна стати жива італійська мова.

Данте розглядає розмаїті діалекти італійської мови, виокремлюючи найбільш “учені” з-поміж них – флорентійський і болонський, але приходить до висновку, що жоден з них, взятий окремо, не може стати літературною мовою Італії, потрібна якась узагальнена сучасна мова, яка б умістила всі говірки. Справу створення такої мови Данте “доручає” професійним італійським письменникам, поетам, людям, покликаним Богом до літературної праці. У цьому полягала безмежна віра Данте у можливості творчої особистості. Ймовірно, Данте усвідомлював, що саме йому належить виконати це надзвичайно важке завдання – створити італійську літературну мову, як воно і трапилось у недалекому майбутньому, тому що Данте зробив для національної літературної мови настільки багато, що його послідовникам, навіть таким видатним, як Ф. Петрарка і Дж. Боккаччо, залишилося лише йти шляхом, який проклав він.

У трактаті “Про народне красномовство”, також незавершенім, Данте веде розмову і про три літературні стилі. Тут він дотримується античних традицій, зокрема, естетичних заповідей Горація. Д. виокремлює трагічний, комічний стилі і стиль елегії (тобто середній). В усіх випадках йдеться не про драматичні, а саме про ліричні жанри: стилем трагедії належало писати про високі почуття, стиль допускав просту народну мову, яка могла домінувати в комічному стилі. Просторічним стилем допустимо було говорити про “тваринне” в людині, оскільки для середньовічного поета людина була “божественною твариною” (“divino animal”), інтелект наближав її до Бога, інстинкти – до тварини.

Латиномовний трактат “Про монархію” (“De monarchia”, 1313) є політичним роздумом, написаним прозою. Політичні погляди Данте формувалися замолоду під впливом доктрини гвельфів, прихильників папської влади. Проте політичні розбіжності виникали поміж Флоренцією, вільним містом-комуною, і римським папою Боніфацієм VIII, до якого Д. ставився спочатку скептично, пізніше – відверто вороже. У роки вигнання Д. відійшов від Чорних гвельфів, які його вигнали і пригрозили йому у випадку самовільної появи у Флоренції спаленням на вогнищі, відійшов і від своїх союзників – Білих гвельфів і став, цитуючи його самого, – “сам собі партією”. Але все ж таки політичні погляди Данте зближували його з гібелінами, які вірили в германського імператора. Данте подає у трактаті “Про монархію” свою політичну програму, згідно з якою всі європейські країни, в тому числі й Італія, повинні об’єднатися під єдиною владою германського імператора, при цьому державна влада, зосереджена в руках імператора, повинна стати самостійною від влади папської, церква не повинна втручатися в земні державні справи. Як на ті часи ця ідея була не тільки зухвалою, а й крамольною, оскільки поет хотів усунути церкву від виконавчої влади імператора. У трактаті “Про монархію” Данте висловив також ідею консолідації роз’єднаних італійських міст-комун, ідею єдності італійської нації. Данте засуджував феодальні чвари і писав про мир та об’єднання як необхідні умови державності. Усі три трактати (“Бенкет”, “Про народне красномовство”, “Про монархію”) утверджували ідею італійської державної єдності, яка мала грунтуватися на єдності території та мови. Співвітчизники поета вбачали у цих трактатах теорію майбутньої італійської державності.

Найвеличнішим твором Данте стала “Божественна комедія” (“Divina commedia”), приблизні хронологічні рамки якої – 1300-1321 pp. Над цим головним твором свого життя поет працював багато літ і вклав у нього весь свій зовнішній і внутрішній досвід. Свою працю він зміг закінчити в останні місяці життя. Д. назвав свою поему “Комедія” (“La Commedia”), маючи на увазі її “середній стиль”, щасливий фінал і до певної міри розважальність. Звичайно, він написав її італійською мовою. Епітетом “божественна” означив “Комедію” Дж. Боккаччо, і цей епітет, який виражав захоплення художньою довершеністю твору, швидко “вріс” у назву поеми Данте.

“Божественна комедія” написана у жанрі ви-діння, популярного у середньовічній літературі, у якому зазвичай зображували “ходіння по муках” (тобто в пекло, де перебували грішники), при цьому туди могли потрапити лише святі, інколи – Богородиця. Данте значно видозмінив цей жанр, змалювавши не одні лише безодні Пекла, а й весь універсум, і до того ж пройшов через усі кола потойбічного світу особисто; живий, грішний чоловік, він зробив універсум частиною свого особистого життя. І хоча Данте писав про свій “сон, видіння”, багато його сучасників вважали, що він насправді побував у “реальному” потойбічному царстві. У ті часи побутував навіть анекдот про двох жінок, котрі нібито бачили, що борода Данте “обпалена пекельним вогнем”.

Ідучи за середньовічною традицією, Данте вклав у свій твір чотири смисли: буквальний, алегоричний, моральний та анагогічний (містичний). Перший з них передбачав “натуральний” опис потойбічного світу зі всіма його атрибутами – і поет зробив це настільки переконливо, немовби бачив на власні очі те, що було лише витвором його надзвичайної уяви. Другий смисл передбачав вираження ідеї буття в її абстрактній формі: у світі все рухається від пітьми до світла, від страждань до радості, від оман до істини, від поганого до доброго. Головною можна вважати ідею сходження душі через пізнання світу. Моральний смисл передбачав ідею відплати за всі земні справи в потойбічному житті. Данте щиро вірив у те, що будь-який людський вчинок обов’язково матиме божественну віддяку, звідси й ідея жорстокої відплати тиранам, й ідея віддяки “вічним світлом” святим. Поет вважав себе зобов’язаним бути максимально конкретним й описовим у цих потойбічних картинах. Анагогічний смисл передбачає інтуїтивне осягнення божественної ідеї через сприйняття краси самої поезії як мови також божественної, хоча й створеної розумом поета, земної людини.

Жанрову своєрідність дантівської “Божественної комедії” визначити нелегко, з цього приводу існує обширна література. Можна констатувати те, що це поема універсально-філософського характеру і в цьому аспекті може бути зіставлена з такими творами “синтезованих жанрів”, як трагедія Й. В. Гете “Фауст” чи створений у XX ст. під впливом і Данте, і Гете роман М. Булгакова “Майстер і Маргарита”. В усіх випадках глобальні параметри світу в його тяглості за межу реального співвідносяться з особистими долями творчої особистості, поета, вченого, його коханої жінки і того, хто може бути і другом, і опонентом, тому що в Гете це дух заперечення Мефістофель, у Булгакова – гуманний лиходій Воланд, а в Данте – надійний супутник в Пеклі і Чистилищі – друг і вчитель давньоримський поет Вергілій.

Образи Данте, Вергілія, Беатріче можуть розглядатися і в пластичній конкретності, й алегорично. Данте – алегорія людини взагалі і людства в цілому, яке зайшло у безвихідь і шукає “вірного шляху”, Вергілій – утілення земного розуму, оскільки він є супутником Данте і постійно пояснює всі події у Пеклі та Чистилищі. Але земний розум здатний сприйняти лише трагічне чи печальне, велич божества і радість блаженства розум осягнути не здатен. Через те на порозі Раю Вергілій покидає Данте, а в обителі вічного світла його проводирем стає Беатріче, алегорія небесної мудрості. Дантівський образ може включати декілька алегоричних значень, Беатріче втілює також силу любові в її філософському, більше того – в її трансцендентальному розумінні. І водночас це алегорія Краси, і з нею пов’язане уявлення про те, що Краса врятує світ. Це нова Беатріче, в котрій, проте, живе частинка тієї юної дівчини, котра колись, на Землі, трапилася Данте на вулицях Флоренції і відповіла на його уклін.

Цій поетичній трійці, яка втілює найважливіші елементи життя, доповненням служить увесь світ, представлений у численних персонажах, і кожен з них оригінальний і не повторює іншого. Розмаїття світу розгорнуте в цих епізодичних постатях – втіленнях індивідуальної людської долі, визначеної наперед, на думку автора, самим Творцем. Світ, зображений у “Божественній комедії”, геометрично виважений, точний, вирахуваний до міліметра, оскільки мудрість творця гармонійно розподілила в ньому потворне, звичайне і прекрасне. Пізнання цього світу і складає смисл дантівського морального сходження.

“Божественна комедія” ділиться на три частини (“кантики”): “Пекло”, “Чистилище” і “Рай”. Поет із сумлінністю геометра креслить просторові параметри: у Пеклі – дев’ять кіл, у Чистилищі – два передчистилиша і сім уступів гори, що вивищується до небес, а в Раї – дев’ять небесних сфер. Композиція дантівської поеми побудована з урахуванням так званої магії чисел, згідно з якою священними є числа 3, 9 і 10. У “Божественній комедії” три кантики, три центральні постаті, в кожній кантиці по 33 пісні, а оскільки є ще перша пісня – пролог, то загальна сума пісень дорівнює 100. Світ Данте винятково цілісний і гармонійний, дивовижне навіть саме це поєднання математичної точності мислення з нестримною фантазією поета. У зображенні мандрівки потойбічним світом вражає поєднання достовірності картин, перенесених із земного буття, та алегоричності, що привносить у ці картини певну зашифрованість. Читання поеми й раніше потребувало коментарів, які розшифровували звичні для середньовічної культури алегорії.

У першій пісні-пролозі Данте розповідає про те, як “здолавши півшляху життя земного” (у ті часи – 30 років) він “трапив у похмурий ліс густий”, і цей дикий ліс – алегорія земного буття, і, можливо, якоюсь мірою в ній зашифрована і жорстока історична епоха, в якій жив поет. Сповнений страху і сум’яття, герой поеми шукає втрачену “певну дорогу” (алегорія ідеалу), але дорогу йому заступають три звірі. Існує ціла дискусія в науковій літературі про алегоричний смисл кожного з цих уособлень людських вад, але більшість схиляється до думки, що лев – алегорія жорстокості та гордині, у ньому риси тирана-володаря; вовк – алегорія егоїзму та жадібності; пантера – брехні, обману і любострастя; зі всіма цими людськими гріхами Данте неодноразово буде зустрічатися в різних колах Пекла та на уступах гори Чистилища. Небезпечних звірів відганяє Вергілій, вірніше, це всього лише тінь Вергілія, котрий прийшов допомогти Данте, тому що його викликала з пекельних глибин тінь святої Беатріче, звелівши Вергілію врятувати її друга. Алегорія – небесна мудрість йде рятувати людину, посилаючи їй розум.

Кожна кантика має свій алегоричний зміст: Пекло – втілення страшного та потворного, Чистилище – поправних вад і угамовуваної печалі. Рай – алегорія Краси, Радості. Кожна форма покарання в Пеклі також має свій алегоричний ракурс, як і кожне випробування в Чистилищі і кожна форма нагороди в Раю. Уявивши цей світ як заснований Творцем, Данте насправді сконструював його сам.

Дослідники припускають, що Данте мав юридичну освіту, якщо міг так визначити провину і заслугу кожного, розподілити героїв по пекельних прірвах, уступах гір Чистилища і небесних сферах Раю. Данте з’єднав у своєму універсумі персонажі вигадані та історичні. До перших належать образи міфологічні, античні (Улісс, Антей та ін.), біблійні (Іуда, Лія, Рахіль) й образи літературні (Трістан, Ланселот, персонажі рицарських романів). Історичні постаті можуть бути з давнини (Катон, Брут, Цезар) або з недалекого минулого (Фаріната, папа Нікколо III), але найбільше співвітчизників Данте, чиї імена стали історичними завдяки “Божественній комедії”: Уголіно делла Герардеска, Франческа да Piміні, злодій Вані Фуччі та багато інших. Окремі епізоди зажили великої популярності, послужили багатьом поетам, художникам і композиторам, найбільше таких яскравих епізодів із сильними характерами у першій кантиці – “Пекло”.

Довгий (тристрофний) напис на брамі Пекла закінчується знаменитим рядком: “Лишайте сподівання всі, хто входить” (“Lasciate ogni speranza, voi ch’entrate!”), потім ідуть картини жорстоких покарань грішників, при цьому кари алегоричні: тирани плавають у киплячій крові; зрадники закуті в кригу, тому що серця їхні холодні; грішники любові носяться у вогненному смерчі. У першому колі Пекла – Лімбі перебувають душі безневинних, але не гідних світла людей, душі “великих дохристиян”: поміж них філософи Стародавньої Греції Сократ і Емпедокл, тут і Демокріт. Д. відводить місце в Лімбі навіть іновірцям-мусульманам, вченому Авіценні та полководцю Саладіну. Особливою шаною оточені в Лімбі великі поети античності: Гомер, Овідій, Горацій і Лукан, до цієї ж когорти належить і Вергілій, котрий тимчасово полишив Лімб задля мандрівки з Данте. Лімб – вигадка автора “Божественної комедії”, котрий зважився вшанувати заслуги поетів античності. Відвагою було й те, що Данте у Лімбі приєднується до когорти великих поетів античного світу, ставить себе в один ряд з Гомером та іншими античними поетами, котрих особисто вважав найвидатнішими майстрами.

У перших колах Пекла карають грішників плоті, які не вміли перемогти свій інстинкт: ненажери, пияки, розпусники. У другому колі Пекла Данте зустрічає тіні Франчески та Паоло – мабуть, найзнаменитіший епізод “Комедії”! Образ Франчески да Ріміні контрастує з потворними постатями пекельних персонажів: він ліричний, у ньому є й трагічне звучання. Грішна жінка, одружена проти її волі, покохала Паоло – брата її чоловіка. Жорстокою була розправа ображеного чоловіка, він проткнув Паоло і Франческу, котра намагалася його захистити, одним кинджалом, тому тіні Франчески та Паоло кружляють у вогненному вихорі нерозлучно. Розмова Данте і Франчески – справжній диспут про мистецтво кохання, з основними його постулатами: “Кохання, що шляхетних обпіка”, “Кохання, що кохать дає коханим” (Данте повсюди подається у перекладі Є. Дроб’язка). Але найвідоміший рядок Данте, вкладений в уста юної грішниці: “Немає більшого страждання, Як згадувати любий щастя час В біду”, – ці слова Франчески є “вступом” до розповіді про те, як вони з Паоло читали на самоті рицарський роман про Ланселота, поцілувались і “вже того дня більш не читали ми”. Франческа і Паоло – перша у світовій літературі закохана пара, що читає книги; можливо, цим підкреслюється близькість двох великих насолод буття – кохання та поезії. Данте співчуває гріховному коханню Франчески та Паоло, в якому пристрасть поєдналася з високим духовним почуттям, поет співчуває закоханим.

У десятій пісні “Пекла” Вергілій і Данте проходять камінним містом Діт, де у вогняних могилах горять єресіархи, які заперечували безсмертя душі. Поміж них – Фаріната дельї Уберті – вождь гібелінів Флоренції, полководець і державний діяч. Виразно окреслений зовнішній вигляд Фарінати, котрий стоїть у вогняній могилі:

А він, чоло здіймаючи та груди,

Здавалось, Пекло згорда роздивлявсь.

(“Пекло”, X, 35-36)

Змальовуючи людину з ворожої йому партії і, до того ж, єретика, Данте ставиться до Фарінати не лише зі співчуттям, а й з повагою, у цьому воїні приваблює одержима відданість своїй партії, нехай і переможеній. Автор “Пекла” розуміє природу людської пристрасті, вбачає у ній основу особистісного начала в людині.

Один із найзначніших у “Пеклі” – образ Улісса (Одіссея), близький самому автору і своєю блукацькою долею, і нестримною жагою пізнання:

Ні почуття до сина, ні любов

До батька, ні палкий вогонь сердечний,

Який до Пенелопи не холов, –

Не похитнули потяг небезпечний

Душі моєї – бачить в світ вікно…

(“Пекло”, XXVI, 94-98)

Останнє, дев’яте коло “Пекла” позбавлене руху, тепла, полум’я, воно – сама непорушність, холод і крига, в яку вмерзли зрадники. Тут найстрашніший епізод поеми – розповідь Уголіно про останні дні його життя. За наказом архієпископа графа Уголіно ув’язнили у Вежі разом з чотирма синами, хоча й вони були безвинні. Усі в’язні, замкнені у Вежі голоду, були приречені; вони мовчазно, стоїчно очікували своєї смерті. Один із синів запропонував батькові з’їсти кого-небудь із них, старий батько вжахнувся. Він дивився, як один за одним помирали безвинні сини, потім залишився сам. Розповідь Уголіно передається дуже емоційно, перемежовуючись сльозами, стогонами і наріканнями. У цьому епізоді земні муки видаються страшнішими від пекельних, а жорстокому, але справедливому Божому суду протиставляється надзвичайно жорстокий, але при цьому несправедливий суд земний.

Дантівські персонажі можна умовно назвати характерами, але в них наявна психологічність, і те, що називають “істиною пристрастей”. Кожний цільний характер має одну, всепоглинаючу домінанту: Франческа – кохання, Форіната – політичну переконаність, граф Уголіно є втіленням палкого батьківського почуття, Улісс – спраги відкриття нових земель. Д. вміє розгорнути справжній трагічний характер і при цьому на незначному топосі – в одному-єдиному епізоді. Трагізм зумовлений тим, що в людині можуть поєднуватися гріховні пристрасті та великі шляхетні поривання та почуття.

У “Пеклі” чимало потворних і комічних постатей, поміж яких значне місце посідають осквернителі церковних святинь. У пісні XIX змальовується жахлива ущелина, де мучаться торговці індульгенціями та церковними посадами. Вони висять униз головою, затиснуті в камінний кошіль (як за життя дивилися в гаман), їхні соромітні місця оголені, вогонь лиже їхні п’ятки.

Д. зовсім не шкода тих, хто зганьбив церкву, підірвав авторитет християнства. Антиклерикальна сатира Данте прокладала шлях антицерковній сатирі Дж. Боккаччо. Серед сатиричних постатей особливо виразним є Вані Фуччі, котрий обікрав Божий храм, разом з іншими злодіями цей богохульник борсається у рові зі зміями й показує дві дулі самому Господові Богу. Поміж брехунів вирізняється постать флорентійця Джонні Скіккі, котрий обдурив своїх родичів: удавши з себе хворого, він голосом свого багатого дядька продиктував заповіт на свою користь.

Чистилище починається з антипургаторію, де душі готуються до важких випробувань, пройшовши крізь які вони потраплять у Рай. Охоронцем Чистилища є Катон, йому Данте довірив суд над душами Чистилища (єдина людина дохристиянської доби, яку Данте не розмістив у Пеклі). Катон був політичним діячем Риму, вчинив самогубство, не бажаючи підкорятися тиранії, проявив громадянську мужність і любов до свободи:

Йому свободи теж дано бажати

Й заради неї жертвувать життям.

(“Чистилище”, І, 71-72)

У “Чистилищі” розповідь часто переривається ліричними відступами; найзначніший з-поміж них – звернення Данте до сучасної Італії, яку роздирають міжусобиці:

Рабо Італіє! Скорбот житло,

Судно без стерника під хуртовину!

Не владарка земель – блудниць кубло!

(“Чистилище”, VI, 76-78)

Чистилище відокремлене від Земного Раю стіною очищувального вогню, який обпікає, але не завдає шкоди. З боязню підходить Данте до вогняної стіни, але Вергілій говорить йому, що за стіною – Беатріче.

Данте змальовує надземні простори Раю у вигляді дев’яти сфер: перше небо – Місяця, друге – Меркурія, третє – Венери, четверте – Сонця, п’яте – Марса, шосте – Юпітера, сьоме – Сатурна, восьме – непорушних зірок, а дев’яте – кришталеве. Один із найліричніших і натхненних епізодів поеми – політ Д, і Беатріче до першого неба – сфери Місяця. Поет дивиться в очі Беатріче, і розпочинається стрімкий рух по вертикалі, настільки швидкий, що видається непорушністю, оскільки швидкість його межова.

Серед райських просторів поміж Данте і його мудрою коханою виникають цілком земні розмови, до них належать роздуми про свободу волі людини. “Дарунок найдорожчої оцінки, Що добрий Бог в щедроті дав нам всім”, – пояснює Беатріче своєму шляхетному шанувальнику:

Свобода волі та, що лиш самим

Усім розумним надана створінням

І надаватиметься тільки їм.

(“Рай”, V, 22-25)

Розумні створіння, як вважає Беатріче, – одні з небагатьох, хто осягнув найвищу мудрість; пізнання є критерієм цінності особистості, а не належність до вельможного роду.

Водночас Данте з повагою ставиться і до останнього. У сфері Марса, поміж воїнів, які загинули в бою за справедливу справу, він зустрічає свого предка Каччагвіду, до якого ставиться з великою шанобою. Каччагвіда веде тривалу розмову зі своїм правнуком, він пророкує йому вигнання з Флоренції й багато лих блукацького життя. Тут звучать знамениті рядки Данте:”…звідаєш, який солоний хліб Не свій, як важко сходить вниз чи вгору По сходах не своїх без ліку діб” (“Рай”, XVII, 58-61). Але це вже остання скорботна сцена в Раю, далі йдуть бесіди поета зі святими апостолами, зустрічається він і з праотцем Адамом, врешті, наближується до трону Пресвятої Діви Марії. Змалюванню Емпіреїв і райської троянди присвячені останні пісні: це місце вічного світла. І останній рядок поеми – “Любов, що водить сонце й зорні стелі”, основа, на якій стоїть світ, – моральна сила, доброта.

Поетика “Божественної комедії” має ознаки реалізму: пластичність персонажів, скульптурний контур портрета, сповідальність, індивідуалізованість мови. Іноді Данте навіть використовує іншу мову: його прованські трубадури розмовляють прованською мовою, жителі італійської провінції вживають у мовленні діалектизми, а святі в Раю – латинські слова, латинь використовується і в латинських піснеспівах. Але в цій розмаїтій мовній палітрі Данте має міру. Його Вергілій розмовляє лише італійською, автор “Енеїди” не використовує латині.

Образи Данте і Вергілія алегоричні, але водночас кожен із них має індивідуалізований характер, окремі епізоди психологічно переконливі. Образ героя поеми не тотожний образові автора. Герой “Божественної комедії” емоційний, він може бути сердитим зі зрадниками, сповненим жалю та співчуття до Франчески, запальним, але шанобливим з Фарінатою – надзвичайно багата гама почуттів. Водночас він начебто наївний, неодноразово запитує у Вергілія про все, що бачить. Але автор “Божественної комедії” всезнаючий: бо ж саме він сконструював увесь цей світ, населений душами, саме він розселив їх на свій розсуд, автор об’єктивний, він засуджує людей, але серцем шкодує їх. Є один момент у “Раю”, коли на мить перед нами постає автор “Нового життя”, юний Данте, це момент першої зустрічі Данте з Беатріче на порозі Раю:

В вінку з олив з-над білої запони

Явилась жінка, й згортками спадав

Зелений плащ їй на убір червоний.

Моєму духу, що не трепетав

Уже давно у неї на прикові,

Бо вже давно її не зустрічав,

Не очі – сили потайні, чудові,

Йдучи од неї, й почуття міцне –

Дали впізнать колишній чар любові.

(“Чистилище”, XXX, 31-39)

У “Божественній комедії” земний час і вічність взаємопов’язані, пейзажі потойбічного світу постійно зіставляються із земними. Данте – перший середньовічний поет, котрий увів описи природи.

У “Пеклі” – це похмурі безодні, багряні омахи полум’я, криваві ріки, гладка, наче скло, крига дев’ятого кола (при цьому поет зіставляє її з Дунаєм в Австрії та з Доном, який тоді йменувався Танаїсом). У “Чистилищі” та “Раю” пейзажі пронизані світлом, тут превалюють білий, зелений, червоний кольори. Але особливо характерними для дантівських пейзажів є рух (вітру, моря, трав) і світло, гра світла:

Зірниця гнала сутінки туманні,

І в далині, куди вони пливли,

Замерехтіло море в трепетанні.

(“Чистилище”, І, і 15-117)

Кожна кантика має свою стилістичну особливість: “Пекло” написане здебільшого “середнім стилем”, інколи з використанням вульгаризмів, у “Чистилищі” середній стиль уже проймається високими словами, у “Раю” вони домінують. Дантезнавці дружно погоджуються з тим, що “Пекло” скульптурне, “Чистилище” – мальовниче, а в “Раю” домінує музика. Але водночас поемі Данте притаманна стилістична єдність – у повноті та розмаїтті лексики, у поєднанні всіх середньовічних стилів. У “Пеклі” поряд із потворними картинами, зображеними зумисне грубо, є епізоди трагічно-величні (епізод із Уголіно, Уліссом), є лірично-патетичні епізоди (епізод із Франческою). Навпаки, у “Раю” трапляються різкі, гнівні тиради.

Поема Данте написана терцинами, її строфа складається з трьох рядків, римування перехресне – аба бвб вгв гдг і т. д. Поет дає містичне число 3 – три рядки, трикратна рима. Строфи нагадують розімкнутий ланцюг, кожна пісня закінчується окремим рядком. Терцина залишилася в літературі унікальною, пов’язаною з іменем автора “Божественної комедії”, поети пізніших епох рідко використовували її (Дж. Н. Г. Байрон, О. Пушкін, І. Франко та ін.), але тільки тоді, коли хотіли нагадати про стиль Данте чи якимось чином співвіднести з ним свої твори.

Першим коментатором “Божественної комедії” став Якопо, син поета. Згодом Дж. Бокаччо створив розлогий коментар до 17 пісень “Пекла” і написав першу біографію Д. У XIX ст. в епоху Рисорджименто Д. сприймали як “духовного батька нації”, його рекомендували У. Фосколо, Г. Росетті, Н. Томмазео; С. Пелліко створив трагедію “Франческа да Ріміні”; Байрон, котрий перебував в Італії, написав терцинами поему “Пророцтво Данте”. Ф. Ліст створив сонату “Після прочитання Данте” (1837- 1849), а пізніше навіть цілу симфонію “До “Божественної комедії” Данте” (1856).

В Україні твори Данте відомі з початку XIX ст. Інтерес до Данте відображено в поезії (поема “Іржавець”), прозі (повість “Варнак”), листах і щоденнику Т. Шевченка, у поетичних творах і літературно-критичних статтях Лесі Українки. Одним із перших перекладачів “Божественної комедії” українською мовою, популяризатором творчості Данте був І. Франко. Десять пісень “Пекла” переклав В. Самійленко, сонети – М. Вороний. Переклад “Пекла” здійснив М. Рильський спільно з П. Карманським. Повністю “Божественну комедію” переклав Є. Дроб’язко (літературна премія ім. М. Рильського, 1978). Збірку “Vita nova” переклали (за ред. Г. Кочура) М. Бажан, Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич, В. Житник, А. Перепада.

І. Полуяхтова

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
ДАНТЕ, Аліг’ері