Звук павутинки В. Близнець
Присвячую цю повість трав’яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці – найбільшим чудесам світу, які ми відкриваємо в дитинстві
Автор.
Срібний чоловічок
– Дзинь…
– Дзінь…
– Буме!
Я лежу, сповитий темінь – темнотою, і слухаю, як він бавиться. Він давно живе в нашій хаті, може, у запічку, а може, під лавою, де, згорнувшись клубком, дрімає Сопуха. Він зовсім не боїться Сопухи і часто спить на її м’якеньких лапах. А рано-вранці, коли дома нікого нема і вікна закриті віконницями, він приходить до
…Цікаво, як його звати?
– Гей, чоловічок, як тебе звати? – гукнув я туди, де стоїть діжа й хитається чорна тінь.
Мовчок. Ані звуку. Тихо й темно, як у вусі.
– Буме! – раптом озвалась крапля.
“Ага! – зрадів я. – Тепер знаю: тебе звати Буме”.
Буме, Бумсик, Бумсюк… Аде твоя Бумсиха, де мале Бумсеня? Де дід Бумсило і баба Бумсючка? Ну, скажи!
Мовчить. І дух затаїв.
Мені дуже хочеться взяти Бумса в руки, роздивитися, похукати на нього, погладити крильця. А може, й сховати в коробку… Е, ні! Він умре.
А метелик? А той метелик, якого я посадив у коробку! У нього крильця були жовто – білі, а на лапках, на вусах – золотистий пилок. Він був такий вертун, такий насмішник, так виводив мене по двору, поки я не спіймав його. Він упирався, не хотів лізти в коробку, шамотів, просився: пусти! Я не пустив. Я поклав його у коробку, а коробку в запічок і… забув. Аж восени, як сушили вишні, згадав. Кинувся до метелика – що це? Сухі шкаралупки… порохня… попілець. Зотлів бідолаха взаперті, задихнувся.
Для чого вбивати живе? Чуєш, Буме?
Гуляй собі в нашій хаті. Бігай, стрибай де хочеш. Я тебе не чіпатиму. Ніколи.
Ось тобі крихти на лаві, ось молочко у блюдечку – їж, поправляйся. Чуєш, Бумсюк?
Сопуха
Я вже великий і знаю, що Сопухою лякають дітей.
Було, крутишся в ліжку, не спиш, мати нагримає й скаже: “Ось покличу Сопуху…” Скаже, погасить світло і піде сама на кухню. А ти лежиш, і страшно-страшно тобі; ноги, як у равлика, потиху втягуються, втягуються під груди, і шия втягується, і ніс ховається між колінцями.
Ти скрутився калачиком, лежиш – нічичирк. Все в тобі заніміло, зіщулилось, тільки вуха ростуть. Ростуть вуха, як лопухи, пнуться в темряву, ловлять найтихіше шкряботіння. О, почалось!.. Це вона!.. Там, під лавою, у найчорнішому кутку, сопе Сопуха, гак сопе, аж вітер ходить по хаті. Я накриваюсь подушкою, починаю голосно щось бурмотіти собі, щоб заглушити звірюку, але де там! Щось шкребеться, щось дмухає і під подушку. І втямить не можу, чи то Сопуха сопе, чи сам висвистую носом.
Ні, то вона чалапає!
Я заплющую очі, сильно-сильно заплющую, до пекоти, до червоного жару, та все одно бачу: встає – бура кудлата Сопуха… Чмихнула, обтрусилася, а тоді гоп на лаву. Ба, то вже не лава, то лиса стара вовчиця; чап-чалап, чап-чалап, – йде, переставляє лапи, суне до мого ліжка. Верхи на вовчиці – Сопуха.
Не кричіть. Не жахайтесь. Не кличте мами.
Знаєте, що треба зробити?
Треба сказати: “Буме, за мною!” – і стрибнути з ліжка. Так, це страшно, але з вами Буме, і ви командир, і за спиною у вас кіннота, шаблі наголо. Рушайте в атаку, сміливіше!
Крилаті дерева
Ми з матір’ю готуємо обід.
Аж на город, у зелене гарбузиння заїхала наша кабиця. За тим гарбузинням, що густо сплелося і випинає вгору свої батоги, не видно було б і кабиці, якби не високий димар, справжня тобі корабельна труба – чорна, з жовтим ободком посередині.
Мати сидить поруч на стільчику, чистить картоплю, лушпиння довгою стружкою тече їй в поділ. Вона думає щось про своє, не бачить, як старається її син, а то б насварилась: “Пригаси вогонь, бо хату спалиш!”
Тут у нас гарно: кругом буйна городина, вона обступила кабицю іустим живоплотом, і мені аж на плечі звисають тугенькі гарбузики, стручки квасолі й гороху. Земля коло плитки утоптана, я її до блиску вичовгав штаньми. Чисто й затишно тут, і в душі співають півники:
“Я моряк, красивый сам собою…”
…Я стою на палубі, приклавши руку до безкозирки, і груди мої випинаються, і морський вітрюган шмагає в обличчя. Право руля! Повний вперед – по гарбузинню!
Обертаюсь і бачу: мати чистить картоплю, зігнулась над мискою, але губи у неї злегка тремтять і в очах сміхотливі блищики.
…Хата наша стоїть над балкою, за хатою крутий спуск до річки, і на косогорі чорніє густий дикуватий сад, зарослий бузиною, терном, агрусом…
О, та я забув про вогонь!
Кочережкою притоптую попіл, щоки аж горять від жару. Я знов напихаю бадилля, і з димаря виростає голубе стовбурище диму. Товстий кручений стовбур тягнеться в небо, розправляє крилате гілля і, одірвавшись від землі, пливе над городом, над садом, кудись за річку. З димаря виростає нове дерево, за ним ще одне, і вже низка величезних крилатих дерев мандрує над балкою. От, думаю, якби посадити там на горі… цілий ліс голубих осокорів (ніде немає таких!), а під лісом нехай було б справжнісіньке море… і мій пароплав. Море… Я зітхнув (бо добре пече від плити), зітхнув за річкою; хай вона і жаб’яча, та похлюпатись можна. Скоса глянув на матір: пустить чи не пустить?
Мати сидить у біленькій хустині, такий дашок зробила на очі, щоб не сліпило сонце; на лице їй упала тінь, і мати ще строгіша від того, замислена, заклопотана. Мабуть, не зжалиться. Скаже: “Самого не пущу”.
Аби ж Рекс був, мій собака. Ми б удвох пішли,
Нема Рекса. Убив його Глипа.
Якщо Глипа суне повз нашу хату, я хутенько – шасть! – присідаю за погребом або за кабицею. Бо той Глипа, як вам сказати… дідькуватий. Йде, чоботи в нього важкі, як ступи; він шкорб-шкорб – так і гребе ногами пилюку. Голову звісить, очі в землю, наче загубив п’ятака. А за плечима у нього двостволка.
Скажеш було: “Добридень, дядьку!” – не чує. Гукнеш: “Добридень, дядьку!” – мовчить. Підбігаєш та: “Здрастуйте, щоб вам!..” Тоді, як вовк, поверне голову і сердито: “Вшша!” Це в нього “ша!” чи “пшов геть”, не знаю.
Вшикне разок на тебе, більше не захочеш здоровкатись.
Живе Глипа не так, як усі, а навпаки: вдень, коли люди роблять, він спить; вночі, коли люди сплять, він товчеться. Ходить, гупає чобітьми по селу. Каже, вночі я краще бачу. І на полювання (а він мисливець) виходить тільки присмерком.
Такого завидющого мисливця, їй-бо, немає у світі.
Коли полюють гуртом і хтось уб’є дичину, а він промахнеться, – Глипа свариться до ножів, божиться, готовий землю їсти, що це він пристрелив, він, ось і дріб його, з особливою міткою. Або ще таке: торохне з ходу по зайцю, а той як припустить навтікача, Глипа за ним; женеться скільки й духу, бачить – не догнати, жбурляє рукавицею, тоді знімає чобіт – і чоботом, а тоді падає на ріллю і хрипить: “Вернись… все “дно пійму…”
Ось цей Глипа і вбив мого Рекса. Мовляв, напав собака на нього вночі. Бреше… Не такий був Рекс.
Рекс був добрий собака. До нього в будку ходили курчата, жило з ним криве гусеня, забігав сюди білий кролик. Налізе в будку малечі; Рекс ляже, витягне лапи, вуха по землі розстелить, зажмурить очі – блаженствує. Звірята обліплять його в усіх боків: кролик під пахву залізе і спить, як у гніздечку; гусеня до теплої шиї притулиться; курчата всядуться, де хто хоче: і на спині, і на лобі, а котресь – і на кінчик собачого носа. Рекс – як мертвий, вухом не здригне: хай собі гріються. Тільки розтулить око, ліве чи праве, сонно блимне: ну, як там, зручно всім?
А ще він був учений собака. І любив смішити людей.
…І такого собаку убив Глипа.
…Подивіться: на городі хитнулось гарбузове листя, хитнулося, зашаруділо, хтось нетерпляче борсається в гущині, лізе, пробирається сюди.
Рекс?!
Так, це він. З-під листя вискочив захеканий пес, трошки в реп’яхах, трошки в болоті, морда хитра й весела, аж блищить. Мабуть, щось та накоїв. Або вужа загнав під греблю, або Глипин чобіт затяг під ворота (той сушить свої ступаки на сонці, запах на все село).
– Рекс, пішли, – сказав я до тіні, що лежала в моїх ногах, і тінь слухняно пішла за мною.
Я не обертаюсь, але знаю: пес – той не кинеться одразу наввипередки. Стане під хатою, вуха у нього сторч, хвіст – кренделем. Він готується до стрибка, очі горять бешкетством. “Біжи, хлопче, біжи, – написано на Рексовій морді, – я тебе попускаю”.
І я стараюсь, біжу щодуху, аж пече мені в п’яти.
Адам
На нашому кутку, в Шатрищах, хлопців нема. Вважай, ми з матір’ю тут самі, бо що то за сусіди – під ярком Глипина хата (а Глипа цілими днями спить), далі забута й обшарпана оселя старої Сірохи, у котрої, кажуть, після війни два хлопчики підірвались на міні.
Від Шатрищів до села далеко, і мати не пускає мене туди. Я один блукаю в саду, сам – один купаюсь на річці… А втім, чого це один? Коли я схиляюсь над річкою і довго-довго дивлюсь у воду, із тремтливого дна, із живої сутені випливають до мене двоє облич. То мої друзі – Адам і Ніна.
У мого друга товсте ім’я – Адам. От Ніна – тонке, прозоре ім’я. Попробуйте на язик: Ні-і-ін-на… Правда, бринить, як звук павутинки на вітрі? А тепер: Адддам… Уявляєш собі величезний, немов козацька могила, дзвін і його стомлений вечірній голос: ддам!..
Не було в березі кращого місця, ніж на броду.
Тиха маленька річка, де-не-де ковбані, корчі, холодна тінь од верби, аж ось і кам’яний брід.
Його видно здалеку. Берег зелений, кушир, осока, латаття, і серед густої трави – неначе слонова спина. Горбом виступає камінь – валун.
Це починається брід.
На броду мати пере білизну. Бува, як розвішає по кущах та по вербах білі покривала й наволочки, глянеш – наче спустились на луг парашути.
Я помагаю мамі: бовтаюсь у воді – до зелених “сиріт” на тілі. Якщо не купаюсь, то повзаю на колінах, вивчаю скелі – пороги, водоспади, протоки, острови й печери.
…Я сидів над своєю протокою. І саме пускав на воду щавлеві листки – швидкі каравели – й проводив їх поміж скелями, коли раптом упала на мене тінь. Наче птах став за спиною. Я прищулився й ждав: хто це?
– Що ви робите, сер капітан? – пролунав голос. Голос людський. Це могло б заспокоїти, але гримнув він так несподівано, що мене кольнуло під бік. Я пригнувся і щось замугикав собі під ніс (хай не думає той, що я злякався або дуже цікавий до зайшлої людини; у мене свій клопіт – вивести каравели з бурхливої протоки).
– Сер! Зустрівшись у морі, капітани вітають один одного… Здрастуйте!
Гм, у нашому селі ніхто не говорить, як на острові Скарбів. Я повернувся. На березі стояв тонкий цибатий чоловік, одягнений не по-тутешньому, у світло-сірих штанях, у білій нейлоновій тенісці, на голові небесно-легкий капелюх. Одяг на сонці просвічувався, і чоловік здавався безтілесним.
– Добридень, – сказав я, зручно всідаючись (тобто обхопивши коліна руками). – Я знаю, хто ви такий. Ви той дядько, що приїхав до баби Сірохи.
– Абсолютно точно! – мовив цибатий, спустився на камінь, зняв черевики, виставив на сонце кістляві синювато-білі ноги. – Мм, як тепло! – прижмурився він. – Ту ми погріємо кісточки.
Він зняв капелюха, поклав його поруч, рукою пригладив чуба. І тут я загледів, ще в нього не наше обличчя, ну не таке, як у Глипи, у баби Сірохи, у мене. Ми за літо під смаглявимось, як горщик на вогні. А в нього… Не те що біле, а блідо-прозоре лице гострий ніс, гостре підборіддя, де-не-де синюваті щетинки. Здавалось, він ніколи не ви ходив на сонце.
– Сер! – сказав чоловік. – Не називайте мене дядьком, я не заслужив цього почес ного звання. Звертайтесь просто: Адам. Так мене хлопці кликали в інституті.- Адам? – прикахикнув я недовірливо. – Ви не той… не дурите?
– Ані грама. Моє прізвище Адаменко. Для зручності – Адам. Був такий перший чоловік на землі. Це ж непогано – десь і в чомусь бути першим… А вас як звати?
– Льонька.
– Не годиться. Льонька – щось бідненько. Будеш Лендом. Капітан третього рангу Ленд. Звучить?
– Ну вас… Смієтесь з мене.
– Грім на мою голову, якщо я сміюсь! Ви ж капітан цієї флотилії? – І він показав на щавлеві листки, що випливли на тиху воду і низкою, як справжні каравели, приставали до берега.
“Диви, – подумав я. – А таки догадався, що це флотилія. Бо в старших так: бачить листок і каже – листок. І не знає, що той листок може бути чим завгодно: на воді – човном, у повітрі – птахом, а на грудях – орденом… Мабуть, не дурний чоловік, цей Адам”, – подумав я.
Адам закасав штани (і литки в нього були синьо-білі), закасав штани по коліна й сказав:
– Давай побродимо. Он там, – кивнув на чистий підводний камінь.
Як чапля, він задер і поставив у воду одну довжелезну ногу, голосно ухнув (чого – вода ж тепла), поставив другу ногу, знов примружив очі – хороше!.. І я за ним побрів на мілководдя. Течія тут світла, прудка, дзюрчить, гомонить скоромовкою. Вода бистро – бистро обтікає ноги, лоскоче між пальцями, студить розпашіле тіло.
Вони побудували греблю.
– Завтра, шановний Ленд, – виголосив Адам, – завтра ми зробимо дерев’яний млинок (сьогодні вже пізно) і поставимо його під лотком. Побачиш, як працює вода на людину.
– Як зветься ваша річка? – спитав Адам.
– Ніяк не зветься. Річка та й годі. Хлопці дражнять – Жаб’яча.
– Погано, – сказав Адам. – Подумай: аби не було річок, ані джерельця, ані жодного струмка, що б робили люди? Вони вимерли б, як риби на піску. Річка дає нам життя. А ми ліпимося дати їй навіть ім’я… Послухай зараз: як можна назвати річку?
– Лопотиха, – вимовив я. – Може, так назвати?
– Лопотиха, – повторив Адам. – Добре ім’я. Завтра ж нанесемо на карту нашу річку. Щоб знали по всіх світах: є на землі тихе й тепле водоймище, яке відкрили для людства два капітани, Ленд і Адам.
У мене виникла підозра: а може, цей надзвичайно довгов’язий чоловік справді прибув з острова Скарбів, де живуть матроси і продавці лимонаду? Бо в нас у Шатрищах таких сухоребрих людей нема, це раз. А друге, ніхто не балакає тут, як славетні капітани в книжках. Словом, я мав таємну надію, що ми з Адамом ще помандруємо кудись, невідомо куди.
– Адаме, – починаю розпитувати здалеку, – ви надовго до нас приїхали?
Мовчить. Одвернувся, дивиться на верхів’я дерев, підзолочені сонцем.
Розсердився на мене, так чого? Може, не дочув? Я голосніше:
– Ви на врем’я, кажу, приїхали чи будете жить у баби?
– Ні, – голос у нього з льодком. – Я приїхав сюди… помирать.
Він сказав це спокійно, так спокійно, що я відчув: із води побігли дрижні й холодними змійками поповзли мені по спині… Жартує Адам? А голос? Таким голосом не жартують.
Адам повернувся до мене. Плечі в нього були опущені; висохлі руки, як неживі, висіли вздовж тулуба. Я тільки зараз помітив: Адам світився. Сонце кидало на нього низьке проміння, і в Адама світилось прозоре обличчя, світились хрящуваті вуха, світилось немічне тіло.
Я зрозумів: Адам не жартує.
Його поїдає мертвий огонь.
– Розумієш, Ленд, – прищулив холодні очі Адам. – Є така невесела штука, називається білокрів’я… Ти бачив, як догорає свічка? Потроху, поволі полум’я злизує віск, аж до остатку. Так і хвороба – спалює кров, краплю за краплею, до останньої кровинки. Лікарі дивуються з того, що я ще й досі живу… Та, мабуть, недовго вже…
Ніна
Ні завтра, ні післязавтра Адам не прийшов до греблі.
Спека. Задуха. Я лежу на камені.
Спираюсь на лікті, кидаю погляд на річку, аж туди, де вона вибігає з-за пагорба, напружено дивлюсь і бачу: пливе… пливе човник. Тихо прямує під вербами, поминає острівці водяних лілей, безшумно виходить на плесо, ані хлюпне, ані бовтне веслом. Сонце всипало річку блискітками, і човник пливе, як місяць між зорями, і хтось підгрібає веслом, править до нашого берега.
Вже недалеко – ось він! Повертає до броду, і видно блакитний човник і блакитне весло, і сидить у човнику – хто б ви думали? – дівчинка. Вона теж блакитна, очі великі й здивовані, у косах – біла стрічка.
Я й нестямився, як човник заплив у протоку і став. Став під скелею, на швидкій течії. Дівчина витягла мокре весельце й поклала на дно човна. І звела на мене голубі очі.
– Ти мене кликав? – спитала вона.
– Та ні, не кликав… Просто хотів, щоб ти приїхала.
– Ну добре. Прив’яжи, будь ласка, човен, а то понесе за водою.
Вона кинула мені ланцюжок, і я прив’язав його до старого кореня, що ліктем виступав із землі.
– Слухай, – сказав я. – Протока вузенька, моя нога ледь пролазить між скелями, а як ти запливла сюди?
Тінь пробігла по її обличчі. Вона пригнулась, зняла білу туфельку, постукала нею об борт човна, буцімто вибиває пісок.
Мабуть, не любила, щоб її дуже розпитували.
Взувши туфельку, дівчина глянула на камінь, де я лежав, і спитала:
– Що то коло тебе?
– Млинок. Вночі потрощило його.
– Це Адам тобі зробив, правда ж?
– Адам. А звідки ти знаєш?
І знов вона промовчала. Схилила голову, пальцем підперла щоку й спитала журливим голосом:
– Скажи, чи ходить зараз Адам у капелюсі?
– Ні, – відказав я. – Не ходить у капелюсі. І взагалі не ходить. Лежить у хаті в Сірохи. Баба кутає Адама й голосить, синів своїх згадує… А Сіроха, щоб ти знала, це мати його матері, або ж баба. І каже Адам, що втік сюди від лікарів, бо ганялись вони з уколами; втік, та бач – застудився. Такий слабий, встати не годен.- Я знаю, – спохмурніла дівчина й сумно глянула на потік води, що падав із каменя в розколину. – Він безпорадний, як дитя. Йому й близько не можна підходити до річки, а він цілий день пробовтався… а вночі задихався, був гарячий мов жар… І потім, ще зовсім хворий, нишком подався на річку, щоб збудувати млинок.
Хвилі гойдали човник, і дівчинка гойдалася чи, може, печально хитала головою.
– Передай привіт йому, – мовила вона строго, – і ще передай: я на нього сердита. Хай береже себе.
– Від кого ж передати?
– Скажи, від Ніни. Він знає мене.
– А-а! Так це ти Ніна! – підвівсь я, здивований. – Ти якось приснилась була мені. Сниться, наче бринить павутинка на вітрі і тоненько-тоненько виводить: Н-і-іна…
– Мені час, – промовила Ніна. – Одв’яжи човен.
Коли я подав їй прив’язь, вона відштовхнулась веслом і швидко понеслась з протоки. В блакитному платті, з білою стьожкою в косі, вона стояла в човні, освітлена сонцем, і здавалось – пливе по воді свічка з трепетним вогником.
– Прощай! – здаля махнула рукою.
– Прощай! – гукнув їй услід. – Ще приїжджай!
Човник поплив униз по течії, тінню промайнув між деревами, зник за крутим поворотом. І свічка, здавалось, погасла.
Вдруге вона припливла надвечір.
Вони говорили про Адама, який помирав.
– Ніно, – сказав я неголосно. – Я хочу померти. Тільки ненадовго. Хочу подивитися, що робиться там, під землею. Ну, зберуться люди, поплачуть, поголосять, засиплять могилу і підуть. А далі? А що тоді? Лежиш у домовині. Тихо. Чорно. І ось… відчиняються двері, залізні, скрипучі, і ти встаєш і спускаєшся вниз, начебто в погріб, а гам, серед мороку – густо людей, тих, що померли колись…
– Не треба! – здригнулася Ніна, й обличчя в неї стемніло. – Звідти ніхто не повертається… Я знала багатьох, я з ними дружила, вони повиростали, і кого вбило, кого хвороба задавила, – ніхто не повернувся. Не смій помирати, чуєш! – пристукнула вона кулачком і строго глянула на мене. – І Адамові скажи: хто помре, той більше не житиме.
Я сидів ошелешений. “Як же так? – думав я. – Куди ж я подінусь? Ось у мене руки, ноги, голова, на голові чуб і вуха – хіба воно все пропаде? А я, крім того, бігаю, кричу, купаюсь, – хіба й це зникне? І нічого від мене не залишиться на землі? Е, ні! Тут щось вона, ця дівчина, переборщила”. Я так і сказав їй: не вірю, щоб люди вмирали зовсім.
Ніна замислилась. І сказала повагом:
– Так, люди не вмирають зовсім. Коли вони лягають у землю і самі стають землею, то з них виростає трава чи дерева. З добрих людей виростає щось добре – яблуні, бузок, маргаритки. А хто злий, завидющий, то буде реп’яхом, кропивою, лишаєм повзучим.
Я тупнув п’ятою в землю й викрутив ямку: мені це дуже сподобалось! “А що виросте на місці Глипи?” – спало чомусь на думку.
Повість В. Близнеця сповнена різноманітними звуками, поліфонічна. Звуки жайворонка, неба, річки, павутинки зливаються в симфонію природи, основний закон якої – життя в усіх його проявах є найвищою цінністю.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)