Звеличення патріотизму у романі “Вершники”
Нелегким було життя українського народу, важкою була доля української землі. Майже повсякчасно доводилося їм відбиватися від усіляких поневолювачів, загарбників, заздрісників. Так було і у роки революції, і під час громадянської війни. Але завжди знаходилися вірні сини, які ставали на захист рідної землі, мріючи про той день, коли вона вільно зітхне, набравши повні груди свіжого повітря. У це вірив і український письменник Юрій Яновський, що написав правдивий роман “Вершники”.
Українська земля була багата на талановитих, мужніх дітей.
Серед простих солдатів теж було безліч героїв.
Був серед героїв і Чубенко, командир полку донбаських партизанів, який вважався дуже розумною людиною. Бувши хворим, він зустрівся з переодягнутими петлюрівцями, які хотіли напасти зненацька на партизанів. Але Чубенко зрозумів їхні наміри. “І Чубенко вийшов з красою полку – його першою авангардною сотнею – наперед, вийшов перший з гвинтівкою в руці…” Його загін послідовно розстрілював ворогів, знаючи, що саме їм випала честь захищати свою Батьківщину. Але сили були не рівні. Загін червоних поступово меншав, сил не вистачало. І тоді командир, який вже майже не тримався на ногах від хвороби, наказав підніматися в атаку. Це був його останній наказ. Після нього життя Чубенка обірвалося, але залишилися згадки про його чесність, сміливість, непохитність у рішеннях, про його безмежний патріотизм. Партизани про нього думали: “Чубенко тобі сталь ізварить, та Чубенко за свого й голови не по-шкодує, але ж і допече, бо в’їдливий і завзятий, такого мати в окропі купала, а батько кропивою пестив”.
Коваль Максим теж був справжнім патріотом, справжнім героєм: “А родом я коваль і зброяр, на всю армію кулемети справляв і світ пройшов наскрізь…” Він намагається будь-що захистити рідну землю від ненависних нападників, махновців. Максим згадує про випадок з махновцями, який навіки закарбувався в його серці. Якось він з товаришами втікав від махновців, яких було набагато більше. Забігши до однієї хати, вони почали відстрілюватися. З одинадцяти револю-ціонерів залишилося п’ятеро, до того ж усі були у крові. Ще й хата зайнялася. Більшовики зрозуміли, що настав кінець. І тоді вони заспівали “Вставай, проклятьем заклейменный”. З полум’я урятували лише трьох. Щоб щоразу нагадувати махновцям про той випадок, вони пофарбували тачанку у червоний колір. На жаль, і Максима настигла смерть, проте про нього пам’ятатимуть його друзі, бо житиме у віках його залізна троянда, як згадка про невимовну мужність та щире серце.
Минають роки, але залишаються поряд з нами усі ті, хто боровся за наше щастя, хто віддавав своє життя, щоб ми могли жити. Вони вічно житимуть у нашій пам’яті, вічно дивитимуться на нас з портретів та фотографій, зі сторінок нашої історії. Вони продовжуватимуть своє життя у своїх чарівних витворах, подібних до прекрасної троянди з заліза невтомного майстра-коваля, вірного патріота, мужнього сина своєї землі.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)