Зразок твору Місце і роль Бога у творчості Тараса Шевченка
Про що б не розповідав, що б не описував, до якої б теми не звертався поет, він не залишає Бога, йде поруч з ним, але найголовніше – має Бога в душі і серці. Бог для Тараса Шевченка – то велика і найцінніша духовна сила. Без неї не можна ні жити, ні творити, ні боротися. Скільки, наприклад, разів герой твору “Єретик” Іван Гус звертається до Бога, відчуває в ньому силу, без котрої не обійтися ні йому, ні народові! В одному місці читаємо:
Боже! Боже! Великая сило! А ось що говорить поет про тих, хто “шкуру дере з братів незрячих гречкосіїв”:
Господь Бог лихих карає. Розповідаючи про сваволю та жорстокість панів, про їхнє знущання над кріпаками, висловлюючи гнів, поет із своїми думками звертається до Бога:
Пошлем думу аж до Бога, Його розпитати, Чи довго ще на сім світі Катам панувати?
Виливаючи тугу за рідною Україною, її народом, важко переносячи її біль. і страждання, поет знову-таки не забуває Бога:
Ø…Боже милий, Зжалься, Боже милий.
Заслання
Боже милий! Чи довго бути ще мені В оцій незамкнутій тюрмі? Любов, шана між Богом та народом взаємні. Бог дбає про людей.
У вірші “Пророк” саме про це і пише поет:
Неначе праведних дітей, Господь, любя отих людей, Послав на землю їм пророка.
Духовність, тобто те, що пов’язане із внутрішнім світом людини, її мораллю, думами, займала одне з найважливіших місць у творчості Тараса Шевченка. І на початку літературної діяльності, у пізніші роки і перед смертю поет не втратив віри в Бога, завжди звертався до нього за підтримкою. Так робили і герої його творів. Тарас Шевченко – великий син України, гордість і слава наша. Творчість поета – згусток добра і правди. Він був сіячем на духовній ниві нашого народу. Він вірив, що є сила, котрій треба поклонятися, бо вона, духовність в найсвятішому її розумінні, врятує людство від морального і духовного спустошення, виродження, збідніння. Цією силою є Бог.
Творчість Тараса Шевченка, густо й щиро зрошена любов’ю до Бога, є нашим національним золотим скарбом, святим фондом духовності. Нам і берегти це духовне багатство, щоразу звертатися до нього в дні радощів і в годину смутку. Будемо робити так, як робив Кобзар: носити Бога в душі і серці, вірити в його силу, доброту і могутність.
Образ України у творчості Тараса Шевченка Кожен народ має щось своє найдорожче, найсвятіше. Для українців такою святинею є натхненник національних ідей, проповідник добра, волі, шастя і правди – Тарас Шевченко, Саме завдяки його’влуч-ному слову, що лунало сильно і впевнено, наш народ усвідомив себе як національну єдність.
Де б не був, чим би не займався поет, але завжди перед його внутрішнім зором поставав і дорогий його серцю Дніпро, що “горами хвилю підійма”, і затишний “садок вишневий коло хати”чі зелені верби “над ярами, над ставами”. До болю милий Шевченкові тихий український вечір, співи соловейка в темнім гаї, гнучка тополя й золоте пшеничне поле, яке розкинулось, наче море широке. Великий Кобзар з дитинства закоханий у природу рідної України. Саме тому прекрасні пейзажні мініатюри ми знаходимо в багатьох поезіях Кобзаря. Там і байрак шумить, і величні гори-хвилі стогнуть, і стародавні могили в степу височіють – усе зриме, одухотворене. Зга – – даймо, наприклад, вірші Шевченка: “Тече вода з-під явора”, “За сонцем хмаронька пливе”, “Вітер з гаєм розмовляє” тощо. В дитинстві Тарас не раз їздив з батьком чумакувати українськими степами і, мабуть, саме тоді полюбив їх на все життя. Під час тих подорожей впер-Р шє в душі ворухнулися нові, незнані почування – почування космічні, той особливий стан, коли “хочеться обняти оком душі цілісність св, іту, в часі і просторі”,- так згадував він свої степові враження. Степ захоплював поета своєю безмежністю:
Кругом його – степ, як море Широке, синіє. За могилою могила, А там – тільки мріє.
Але поряд з квітучою природою поет бачить людей, які стали “чорніше чорної землі”; садочки, які повсихали; біленькі хати, які повалялись, погнили. Страшенний біль засмучує Шевченка, коли “латану свитину з каліки знімають”, вдову розпинають за подушне, “під тином опухла дитина – голоднеє мре”, коли “кругом неправда і неволя, народ замучений мовчить. Все це викликає обурення за Україну, яку сплюндрували московські царі, якій судилося терпіти наругу і страждати:
Ø…скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві.
Незважаючи на те, що навколо панує неправда і неволя, а замучений народ мовчить, славетний Кобзар намагається розбудити його, нагадати про героїчне минуле, про те, що він здатен і пісень співати, і працювати, і захищати себе від ворогів. Голос потоптаної’ людської гідності, сила непокори – все втілилось у полум’яну поетичну сповідь, пройняту вогнем найсильніших почуттів.
Я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю!
– Поет вірив, що народ прокинеться від летаргічного сну, що “розкуються незабаром заковані люди” і що примусять себе поважати як націю, а Україна перестане бути “безталанницею”. У своїй знаменитій поемі “І мертвим, і живим…” поет звертається до земляків – українського панства, інтелігенції – і дорікає за зраду своєї багатовікової, самобутньої культури. Не треба шукати добра на чужині, а треба знати свою мову, свою культуру, своє коріння. Шевченко не закликає обмежуватися вивченням національних досягнень, ні, він закликає опановувати краще із світової скарбниці науки і культури.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)