Зображення конкретної історичної епохи в романах Толстого
Зображення конкретної історичної епохи здобувало загальнолюдське значення, тому що роздуму письменника про ролі особистості й народних мас в історичному процесі, про людину й суспільство, “про війну й світ – це роздуму про історичні шляхи й долі всього людства. Розвиток подій у його романі визначається рухом самої історії, всі діючі особи залучені в історичний потік, окремі приватні долі переплітаються з долями народу, філософські міркування автора сполучаються із сімейною хронікою, картинами природи, сценами боїв
И весь цей різноманітний,
Добуток, що одержав лише на останньому етапі роботи назва ” Війна й мир” був результатом безперервної й напруженої шестирічної праці (1863-1869), “божевільного авторського зусилля”, за словами самого
На думку Тургенєва, “нічого кращого в нас ніколи не було написано ніким”. Гіркий зберіг для нас висловлення Леніна про Толстого – авторі “Війни й миру”: “- Яка брила, а? Який запеклий человечище! От це, батенька, художник… І, знаєте, що ще изумительно? До цього графа справжнього мужика в літературі не було… Кого в Європі можна поставити поруч із ним? Сам собі відповів: – Когось”. “Усе перевернулося…” Толстой в 70-і роки. Художнє дослідження епохи 1805-1820 років спонукало Толстого йти далі, у глиб російської історії, до епохи Петра I Стурбований проблемами сучасної йому дійсності, письменник бачив у Петровском часу “початок усього”, “вузол російського життя”.
Толстой перевернув гори історичних матеріалів, варіантів початку майбутнього історичного роману. Одночасно він працював над навчальною книгою для дітей – “Абеткою”, для якої написав біля шістисот статей і оповідань, у їхньому числі “Кісточка”, “Акула”, “Стрибок”, “Кавказький бранець”. Тим часом у його свідомості, починаючи з 1870 року, дозрівав задум нового роману. Перший його варіант був створений стрімко – за 50 днів березня-квітня 1873 року. Однак треба було ще чотири роки, заповнених і педагогічною роботою, і боротьбою з голодом у Самарской губернії, треба було незліченне число переробок, що часом доводили автора до розпачу, перш ніж роман “Ганна Каренина” став надбанням читачів. Він був закінчений в 1877 році. За словами Толстого, його новий добуток був написаний “завдяки божественному Пушкіну”. Збереглося оповідання Толстого про те, як він взяв у руки тім із прозою Пушкіна й, “як завжди (здається, 7-й раз), перечел усього, не в силах відірватися, і начебто знову читав”.
Особливо залучив Толстого незакінчений уривок “Гості з’їжджалися на дачу…”. Там Мова йде про жінку, що насмілилася порушити правила аристократичного суспільства. “Щоб добуток був гарний, треба любити в ньому головну, основну думку,- говорив Толстой.- Так, в “Ганні Карениной” я люблю думку сімейну, в “Війні й світі” любив думку народну, внаслідок війни 12-го року…” Історія родинних дворянських сімей – Облонских, Щербацких, Карениних, Левиних – відбила один з переломних періодів історії Росії
В “Ганні Карениной” Толстой досліджує це важке, болісне ламання в основному на рівні сімейних відносин. Але сімейне життя в романі виявляються невіддільної від життя дворянської й селянської Росії, де валять кріпосницькі основи й “укладаються” основи буржуазного ладу; у цей період розвертається широка, багатобічна діяльність демократичних сил, іде потужна боротьба в сфері ідейної, наукової, моральної, піддаються перегляду підвалини сім’ї, підсилюється рух за звільнення (емансипацію) жінок
Герої роману живуть у суспільстві, де вище всього ставиться благопристойна форма, який можна прикрити все: взаємний обман, розпуста, підлість, зрадництво. Живе, искреннее почуття тут дике, недоречно, воно здається спрямованим проти самих основ цього суспільства й тому суворо порицается. Ганна Каренина намагається вирватися із цього фальшивого, бездушного миру. Героїня Толстого – один з обаятельнейших образів росіянці й світовій літературі
Вона має ясний розум і чисте серце, до неї тягнуться діти. Зовсім юної її віддали за процвітаючого державного діяча Каренина. “Вони говорять: релігійна, моральна, чесна, розумна людина,- думає Ганна про чоловіка,- але вони не бачать, що я бачила. Вони не знають, як він вісім років душив моє життя, душив усе, що було в мені живого…” Ганна полюбила Вронского – полюбила вперше в житті, глибоко, жагуче. Обманювати чоловіка, як робили “чималі жінки” її кола, ніким за це не засуджувані, Ганна не може. Розвестися з ним теж неможливо: це означає відмовитися від сина. Сережу, гаряче любляча мати, Каренин не віддає їй – з “високих християнських спонукань”.
Навколо Ганни виростає стіна відчуження: “Усе накинулися на неї, всі ті, які гірше її в сто разів”. Загибель сім’ї письменник малює як результат соціального злочину, насильства святенницької, омертвілої суспільної системи над людською особистістю. Каренин не міг протистояти впливу “грубої сили, що повинна була керувати його життям в очах світла й заважала йому віддаватися своєму почуттю любові й прощення”. Нещадно розправляється суспільство ханжей і лицемірів з Ганною. Із приголомшливою силою зображує Толстой її борошна. Розлука Сережи з матір’ю – непоправна втрата для обох. Це особливо ясно відчувається в сцені побачення Ганни із сином, намальованої з дивним, воістину чарівним проникненням у таємниці людської душі. У Ганни немає ні друзів, ні справи, що могло б її захопити. У житті їй залишається тільки любити Вронского.
И Ганну починають терзати “страшні думки про те, що буде, якщо він розлюбить її”. Вона стає підозрілої, несправедливої. Між нею й дорогим їй людиною поселяється “злий дух якоїсь боротьби”. Життя стає нестерпною. До сумного підсумку приходить ця живаючи душу: “Хіба всі ми не кинуті на світло потім тільки, щоб ненавидіти один одного й тому мучити себе й інших?”; “Усе неправда, усе неправда, усе обман, все зло!..” Перед смертю “морок, що покривав для неї всі, розірвався, і життя стало їй на мгновенье з усіма її світлими минулими радостями… І свіча, при якій вона читала виконану тривог, обманів, горя й зла книгу, спалахнула більше яскравим, чим коли-небудь, світлом, освітила їй все те, що колись було в мороці, затріщала, стала мерхнути й назавжди потухла…”
У романі багато світлих сторінок: тут намальовані сильні й прекрасні людські почуття – любов Костянтина Левина й Кити Щербацкой, їхні сімейні радості й турботи, зображені здорові й чисті традиції селянської сім’ї, усього трудового селянського миру, які тягнуть до себе Левина. Але й він почуває неміцність свого щастя, його часом охоплює розпач від видовища невпорядкованості миру й від власного безсилля
Роман будить подання про те, що в суспільстві, заснованому на нелюдськості, неправді й лицемірстві, сім’я під вічною погрозою загибелі. ‘ Аналіз сімейних відносин у романі стає аналізом усього суспільного устрою. Про цьому превосходно сказав А. А. Фет. “А мабуть чують вони все, що цей роман є строгий, непідкупний суд всьому нашому ладу життя… Чують, що над ними є око, інакше збройний, чим їх сліпонароджені гляделки. Те, що їм здається безсумнівним, чесним, гарним, витонченим, завидним, виявляється тупим, грубим, безглуздим і смішним”. “Адвокат 100-мільйонного землеробського народу”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)