Знання народного життя у творах Герцена

Свої здогади Герцен нерідко схильний був приймати за дійсні інтереси народу. До чого це привело? Насамперед до того, що здогаду про неминучість соціалізму він прийняв за найбільш імовірну можливість для російського народу. Не знаючи щирих справ у селі, воно вирішив, що громада виражає справжні інтереси селянства, що вона стійка, що в ній знаходять вираження давні традиції й що вона є передумовою соціалізму в Росії. Він не знав, що громада вже давно у владі сільських мироедов, що вона була вигідна кріпосникам і що скасування її звільнила б селянина

від багатьох стиснень

Але якщо неї скасувати, уважав він, те адже із цього неминуче підуть два результати: землю розділять дрібні хазяї або вона зосередиться в руках великих власників. У першому випадку народ буде поголовно охоплений власницькими настроями – і соціалізм відсунеться в дуже віддалене майбутнє. А в другому – народ поголовно звернеться в батраків, буде зігнаний із землі, як це колись відбулося в Англії, і “зайве” населення із села відправиться в міста – працювати на фабриках і збагачувати капіталістів. Тоді Росія вступить на протипоказаний їй, на його думку, шлях капіталістичного

розвитку й пройде через всі ті жахи, які довелося випробувати народам розвинених країн Західної Європи

Герцен на Заході добре розглянув, що ніс капіталізм трудовому люду, і не бажав, щоб російському народу довелося повторити вже пройдений іншими шлях

Що ж залишалося Герценові? Тільки одне: вірити – всупереч фактам – у селянську громаду, що начебто представляє соціалістичне об’єднання, що стихійно утворилося, трудівників. Громада нібито дозволить Росії минути фазу капіталістичного розвитку: від феодально-кріпосницьких порядків вона зможе ступнути прямо в соціалізм! Потрібна тільки революція: якщо обстановка зложиться таким чином, що революція в Росії почнеться, то вона переросте в корінну перебудову суспільства на соціалістичні початках

Це припущення й “розвело” Герцена з більшістю з його колишніх друзів – західників. Він пропонував зосередити сили для підготовки революції, а вони вважали, що у вона^-те вся шкода, що Герцен помиляється: Росія нібито неминуче повинна повторити шлях розвитку, уже пройдений у Західній Європі. Всі сили слід, думали вони, ужити для того, щоб обмежити самодержавство, накинути вузду закону на поліцію – і чиновників, створити парламент, обзавестися залізницями, фабриками, банками, затвердити на непохитній основі “священний” принцип приватної власності, узаконити особисту недоторканність…

Це були дві істотно різні програми дій – і мети пропонувалися принципово різні. Революціонер і соціаліст Герцен розмежувався з лібералами-постепеновцями. Він домагався рішучого перетворення соціального ладу, що панував у Росії, а вони пропонували зберегти його основи й лише реформувати, “поліпшити” його.

Розмежування почалося ще до від’їзду Герцена з Росії. Як і Бєлінський, він уже переріс дворянську революційність і починав свій шлях до революційної демократії

Зрозуміло, ми пам’ятаємо сувору й тверезу оцінку В. І. Леніна: “Але Герцен належав до поміщицького, панського середовища. Він покинув Росію в 1847 р., він не бачив революційного народу й не міг вірити в нього”,- писав В. І. Ленін у статті “Пам’яті Герцена”.

В. І. Ленін визначив і сутність соціалізму Герцена: “Він був тоді демократом, революціонером, соціалістом. Але його “соціалізм” належав до числа тих незліченних в епоху 48-го року форм і різновидів буржуазного й дрібнобуржуазного соціалізму, які були остаточно вбиті червневими днями. По суті, це був зовсім не соціалізм, а прекраснодушна фраза, добре мріяння, у яке наділяла свою тодішню революційність буржуазна демократія, а дорівнює невисвободившийси з-під її впливу пролетаріат”.

Це був соціалізм утопічний, а не науковий. “Герцен бачив “соціалізм” у звільненні селян із землею, в общинному землеволодінні й у селянській ідеї “права на землю”,- указував В. І. Ленін.- …На ділі в цьому навчанні Герцена, як і у всім російському народництві… немає ні грана соціалізму”. Переступити через капіталізм, увійти прямо в соціалізм, по-перше, було неможливо; а по-друге, що пропонувалися Герценом перетворення вели не до твердження соціалізму, а до полегшення проникнення капіталізму в життя російського суспільства. У цьому була трагедія Герцена

Однак сам він тоді – у Москві й у Соколові – ще не знав і не міг знати, що*до кінця життя йому так і не вдасться розплутати цей вузол протиріч. Він думав, що людському пізнанню немає межі й що в його владі вирішити самі складні проблеми. Герцен з усією міццю свого енциклопедичного розуму, з кипучим темпераментом бійця й пристрастю щирого патріота вирішував головну проблему свого життя: він шукав найбільш вірний і найбільш короткий шлях до соціалізму. Його шукання й навіть помилки зіграли винятково важливу роль у розвитку суспільної свідомості в Росії. До нього повною мірою ставляться слова вдячності В. І. Леніна: “Але кращі люди із дворян допомогли розбудити народ”.

Отже, знання народного життя в Герцена було обмеженим: ні його положення, ні доступні йому канали інформації не дозволяли придбати більше повних і точних відомостей,- однак воно не було поверхневим. Коли обставини дозволяли, Герцен умів глибоко вникнути в народні характери. Порівняно деяких відомостей йому часом було досить для вірного здогаду

Властива йому проникливість дозволяла помітити й представити перед читачем проблеми загальнонародної значимості. Так, наприклад, відбулося при осмисленні долі людини з народу, соприкоснувшегося собразованием.

Був у Герцена камердинер із кріпаків. “Матвієві було років п’ятнадцять, коли він перейшов до мене від Зонненберга,- пише Герцен в “Колишньому й думах”.- З ним я жив у посиланні, з ним у Володимирові; він нам. служив у той час, коли ми були без грошей”.

Протягом семи років (1836 – 1843) щодня бачив він Матвія, удивлявся в нього, зв’язував його поводження з тим поданням про народ, що поступово складалося в нього. Матвій став для нього втіленням багатьох істотних сторін національного російського характеру – як його представляв Герцен

Улітку 1843 року, у Покровськім, Матвій потонув у річці Островне. Тіло витяглися з води, послали за поліцією. “Жаль, дуже жаль нам було Матвія,- згадував Герцен більше десяти років через.- Матвій у нашій невеликій сім’ї грав таку близьку роль, був так тісно зв’язаний з усіма головними подіями її останніх п’яти років і так искренно любив нас, що втрата його не могла легко пройти”. Ця ненавмисна й безглузда смерть змусила Герцена задуматися про долю людини з народу

По суті, виходячи зі своїх здогадів, Герцен доказував і додумував за Матвія. Так складалася в його уяві картина духовного розвитку людини з низів, що вступив у спілкування з утвореними людьми з верхів. З образом Матвія зв’язується ряд роздумів Герцена про всілякі питання: про скарги панів на нерозторопність і “невдячність” слуг, про дійсне положення слуг і про розходження між слугою й працівником

Міркування про долю Матвія, таким чином, підводили Герцена впритул до з’ясування великої соціальної проблеми. Зміст її в тім, що освіта, як це ні дивно, на перших кроках робить людини з низів більше нещасливим, якщо тільки не представиться можливості змінити його положення

У Матвії стало просипатися почуття власного достоїнства. Спілкуючись із Герценами і їхніми гостями, читаючи, він поступово засвоював нові поняття. Він ставав особистістю – і залишався в підпорядкуванні. І хоча “він мав до мене,- пише Герцен,- безмежну довіру й сліпу відданість”, доля його могла бути тільки сумної, якби він залишався в ролі слуги. У Матвії, общавшемся з людьми гуманними, складаються “шляхетні почуття й ніжне серце”, але вони виявилися “сильніше розуму й характеру”. А людині з низів потрібно було дуже багато волі й терпіння, щоб зі слуги перетворитися в незалежну особистість. Потрібний був величезної сили характер, щоб, по вираженню Горького, “виламатися” зі свого стану

Матвій дуже був прив’язаний до сімейства Герцена, але залишався слугою й не міг стати повноправним членом сім’ї. Повторювалася – з деякими змінами – історія “вихованця” Герцена в сім’ї Івана Олексійовича Яковлева. Матвія від Герцена відокремлювали станові перегородки. І тому він “звання свого не любив, та й не міг полюбити”.

Чому? Тому що “суспільна нерівність ніде не є з таким принижуючим, образливим характером як у відношенні між паном і слугою”,- підкреслює Герцен. Один велить, інший зобов’язаний підкорятися: не тому, що один розумніше, авторитетніше, корисніше для суспільства, а тому, що в особистому підпорядкуванні слуги різкіше всього виявляється главней принцип соціального пристрою – принуя?-дение.