Одним з великих досягнень української літератури являється збірка Івана Франка “Зів’яле листя”. Перегортаючи сторінки цієї збірки, я чітко усвідомила причину того, чому письменник дав цьому виданню підзаголовок “Лірична драма”. Збірка була видана у ті роки, коли на шляху поета постали тяжкі перепони. Удари від урядових сил, важка недуга, відсутність особистого щастя, яке б могло принести хоч якусь розраду – все це стало причиною переважання у збірці сумних мотивів.
Я думаю, що саме написання поезій стало для Франка лікуванням.
Ми добре розуміємо, що коли тримаєш біль в собі, то від того стає ще гірше, а коли є можливість з кимось поділитися, то на душі відразу легшає. Саме до такого способу і вдався письменник. Він ділиться з нами своїми почуттями, тим, що розриває його душу, що сповнює його серце переживаннями і несамовитою тугою. Хоча в передмові Іван Франко і вказує, що не потрібно ототожнювати його самого із ліричним героєм, проте ми можемо чітко прослідити цю спорідненість. Письменник ніби намагається уявити себе в ролі отого самогубця, прототипом якого став ліричний герой. Всі переживання людини, яка зважилась на цей крок,
всі змальовані ситуації, були, по суті, його власними. Але вони залишились лише думками, які вилились на папір. Письменник додає в свої твори чимало художнього вимислу, вигадки. Не дивлячись на це, я можу з впевненістю сказати, що створити такі твори змогла б лише та людина, яка чітко усвідомлювала про що вона пише.
Збірка Івана Франка “Зів’яле листя” справила на мене неабияке враження. Вона змусила мене замислитися над проблемами свого життя, а також над тим, що потрібно цінувати те, що дає нам доля.
