Життєвий та творчий шлях – Євген Филимонович Маланюк
Євген Филимонович Маланюк (1897-1968 pp.)
Життєвий та творчий шлях
Євген Филимонович Маланюк – український поет, культуролог, літературний критик.
Народився Євген Маланюк 1 лютого 1897 р. в Архангороді на Херсонщині (тепер село Новоархангельськ Кіровоградської області) в сім’ї козацько-чумацького походження.
Батько поета, Филимон Васильович, був досить колоритною постаттю в містечку. Не маючи ні гімназичної, ні вищої освіти, він, займаючись самоосвітою, став інтелігентною людиною. За його ініціативи в місті було засновано театр,
Мати майбутнього письменника, Гликерія Яківна, походила зі збіднілої дворянської родини колишніх сербських осадчих, любила музику, поезію, романтичну і класичну літературу. Можливо, саме через це в місцевій початковій школі Євген вирізнявся серед однокласників своєю ерудицією. Незважаючи на матеріальну скруту, батьки віддають свого первістка (Євген мав ще двох молодших
За свідченням самого поета, віршувати він почав ще гімназистом у 13 років. Безперечним стимулом до того стала серйозна гуманітарна підготовка, яку давала реальна школа: позакласне читання, живопис і театр були предметами особливої уваги педагогів. Саме на час навчання припадає знайомство Євгена Маланюка з творчістю Шпільгагена, Амічіса, Рільке, Д’Орвільї, Уайльда, Гамсуна, По, Гюго, Вер-лена, Рембо, Ередіа, Метерлінка, Блока, Белого, Сологуба та інших письменників. У юнака сформувався справжній культ читання. Згодом, у 1928 р., уже в Чехії, він зізнавався поетесі Наталі Лівицькій-Холодній: “Преса – привичний наркоз, без якого я впадаю в апатію”. А в 60-х pp. поет говорив колезі Леоніду Полтаві: “Громадянство все менше читає, так знову просплять Україну… Нечитання вижене українців зі світу”.
Але з початком Першої світової війни юнак став слухачем Військової школи в Києві, після закінчення якої поручника Євгена Маланюка направили на Південно-Західний фронт командиром сотні 2-го Туркестанського стрілецького полку. На фронті він познайомився з начальником штабу першої Туркестанської дивізії полковником Євгеном Мєшковським, який після Жовтневої революції закликає Маланюка повернутись на Батьківщину, щоб взяти участь в обороні Української Держави.
Так у лютому 1918 р. і закінчилася для Євгена Маланюка світова війна. Але після короткої відпустки воювати довелося знову: він став на захист УНР. На нього чекали ще три роки війни. Війни, у якій тричі доводилося здавати ворогові Київ, зазнати страшенних втрат. На все життя запам’ятав Євген Маланюк “кривавий листопад” 1919р., коли внаслідок жорстоких боїв та тифу в сотнях залишалося по 5-10 бійців, а полки нараховували по 50-60 багнетів.
Євген Маланюк працює в Генеральному штабі України, пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командуючого Наддніпрянською армією УНР. Болісно сприймає молодий офіцер поступовий занепад УНР. А це було 21 листопада 1920 p., коли після десятиденних запеклих боїв тридцяти п’ятитисячне українське військо віддало останній салют рідній землі і перейшло польський кордон.
У 1920 p., після трагічних спроб реставрації державності, разом з тисячами таких, як і сам, їде в еміграцію і потрапляє в табір для інтернованих поблизу польського міста Каліша.
В передмісті містечка Каліш (Польща) у 1922 р. за колючими дротами таборів військовополонених майже десять тисяч інтернованих воїнів Української Народної Республіки. Там, в дерев’яних бараках і землянках, вони помирали від голоду, фронтових ран і сухот. Саме тоді Маланюк усвідомив, що втратив не лише Батьківщину, а й надію на майбутнє….
Проте треба було жити. І тому на зібранні академії таборового літературно-артистичного товариства “Веселка” із, здавалося б, недоречним для часу і місця рефератом “Зброя культури” виступав перед побратимами двадцятип’ятирічний поет, військовий старшина 6-ї дивізії Євген Маланюк: “Кордони, економічна діяльність, промисловість і торгівля – це тільки зовнішні форми, тільки рамки, в яких проходить дійсне живе життя самостійної держави”.
Разом із кількома друзями (Ю. Дараган, М. Чирський, М. Грива та інші) Маланюк видає журнал “Веселка”, де побачили світ його перші поезії.
1923 року разом із Михайлом Селегієм і Михайлом Осикою Маланюк випускає в світ невелику збірку поезій “Озимина”.
Під час перебування в таборах інтернованих Євген Маланюк познайомився з польськими літераторами Ю. Тувімом, Я. Івашкевичем, Я. Лехонем, А. Слонімським, К. Венжинським, Л. Подгурським-Околувим та іншими. Живучи у Варшаві, він налагодив тісніші зв’язки з польськими літераторами. Особливо дружні стосунки склалися у поета з Ярославом Івашкевичем, Юліаном Тувімом та родиною Марії Домбровської. У 1936 р. у Варшаві вийшла друком книга поезій Євгена Маланюка “Еллада степова” в перекладі польською мовою Ч. Ястшембєц-Козловського.
Після одруження з Богумілою Савицькою тридцятитрьохрічний письменник нарешті знайшов спокій родинного життя в складних умовах польської еміграції. Пізніше Маланюк переїхав до Чехословаччини, там у Подебрадах закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії. Потім переїхав до Варшави, де працював інженером і брав активну участь у суспільно-політичному житті.
Перша поетична збірка Є. Маланюка “Стилет і стилос” датована 1925 р. її назва ніби ввібрала в себе програму життя і творчості письменника: стилет – зброя в руках воїна, стилос – перо літописця. Яскравою сторінкою його творчості стала “Варязька балада”, написана 26-28 червня 1925 р. У цій поемі – вся трагічна історія України та заклик до її пробудження. Апогеєм балади є типове для творчості поета діалектичне сплетіння любові та ненависті, що будить свідомість земляків, які мають здобути волю і державність.
Роком пізніше у поезії “Напис на книзі віршів”, яку Євген Маланюк назвав в одному з листів “найкращим віршем моїм” (1931 p.), висловлено його мистецьку і громадянську позицію. Звертаючись до нащадків, поет пророкував:
Ось – блиском – булаву гранчасту
Скеровую лише вперед:
Це ще не лет, але вже наступ,
Та він завісу роздере.
Шматками розпадеться морок,
І ти, нащадче мій, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом бував стилет.
Протягом довгого і складного життя Євген Маланюк жодного разу не зрадив собі, не зрікся своїх ідеалів. Свідченням тому є низка поетичних творів, культурологічних, публіцистичних, літературно-критичних статей, нарисів. Як поет, дослідник, публіцист Євген Маланюк усі свої думки і помисли спрямовує на Україну. Але роздвоєність поета полягає в тому, що Україна для нього – то степова Еллада, то “Пріська гетьмана Петра”.
Пореволюційний період, який знову закінчився для України втратою незалежності, Маланюк називає “ніччю бездержавності”, котра внесла негативний елемент до менталітету українця – “тавро невільника”, що й відіграло фатальну роль у пореволюційній ситуації. Найбільшим нещастям для України поет вважав появу типу людини-малороса, що народилася в умовах неволі й має комплекс меншовартості.
Як і інші поети цього періоду, Маланюк звертається до теми ролі поета в суспільстві. Вірш “Ars poetica” (і однойменний цикл, присвячений Юліанові Тувімові) якраз і є зразком цієї болючої для поета теми:
Талант – ліричне джерело.
Тож не поет, хто лиш невпинно
Дзюркоче про добро і зло.
Поет – мотор! Поет – турбіна!
Поет – механік людських мас,
Динамомайстер, будівничий.
Повстань, майбутнього сурмач,
Що конструює День над Ніччю.
Сучасну поетові добу (а вірш написаний 5.06.1924 р.) він сприймає як добу хаосу. І саме поезія має організувати, упорядкувати цей хаос, бо саме вона “конструює День над Ніччю”, Завдання поета, на його думку, полягає в тому, щоб формувати націю, бути державником, плекаючи в душах своїх читачів тверду та безкомпромісну національну свідомість. Цим твором Маланюк кидає виклик усьому, що йде від Росії, як також і всьому м’якому і слабкому в українській психіці. Він протиставляє силу, мужність і волю українського народу його слабкості, ліризму, проводячи паралель з Римом та Елладою. У вірші “Ars poetica” Євген Маланюк говорить про призначення і місію митця у здеформованому більшовизмом катастрофічному суспільстві.
З кожною новою поезією тема України осмислювалася поетом все глибше, філософічніше. У більш пізніх збірках (“Земля й залізо”, 1930 p.; “Земна Мадонна”, 1934 p.; “Перстень Полікрата”, 1939 р.) Євген Маланюк заглиблюється в історичне минуле України, підносячи ідеали державності від княжої доби до козаччини. Але впродовж усього життя поет шукав відповіді на питання сучасності. Мужності, стійкості, силі поет протиставляє “рабську кров”, “розслабленість ледачу” та плебейство. Але всі його твори підпорядковуються одній меті – розбудити приспану віками рабства національну свідомість народу.
Поетові доводилося творити, переборюючи самотність, спричинену упередженим ставленням до нього і неприйняттям його творчості. Рукопис збірки “Земна Мадонна” письменник впродовж п’яти років даремно пропонував різним видавництвам, зрештою видав її власним коштом. Він поборов труднощі, вистояв і продовжував творити в ім’я України:
Гноблять, калічать, труять рід,
Ворожать, напускають чари,
Здається, знищено вже й слід,
Лиш потурнаки й яничари.
Ні, вже ніколи не покаюся,
І ось – Стефаник і Куліш,
Ось – Коцюбинський, Леся – квіти
Степів страждальної землі,
Народу самостійні діти!
А то підземна загуде
Вулканом націй ціла раса –
І даром Божеським гряде
Нам Прометеїв дух Тараса.
І для сучасників поета по еміграції, і для молодих шанувальників його творчості Євген Маланюк залишався “поетом-державником”. Проте і тоді, і зараз творчість Євгена Маланюка сприймається неоднозначно.
У1929 р. Євген Маланюк закінчує навчання і в пошуках роботи виїздить до Варшави. Там він влаштовується в міський магістрат і працює на посаді інженера у відділі регулювальних споруд на Віслі.
Кінець 20-х – початок 30-х pp. відзначався пожвавленням літературного процесу: з’являлися літературні гуртки і виходили періодичні видання.
Навколо Є. Маланюка та Ю. Липи, який теж переїхав до Варшави, об’єднуються українські письменники, створюється нова літературна громада під назвою “Танк”. До неї входили Л. Чикаленко, Н. Лівицька-Холодна, А. Коломиєць, Ю. Косач, П. Лукасевич. Часто приїздили Б.-І. Антонич та Св. Гординський. Згодом письменники так званої Варшавської групи заходилися видавати журнал “Ми”. У його підготовці активну участь брав і Євген Маланюк. Уже в першому номері видання побачили світ його поезії та стаття.
Маланюк розумів, що він і його колеги можуть служити Батьківщині словом із еміграції, тож і закликав побратимів по перу до праці. Так, у ще одному листі до Н. Лівицької-Холодної, заохочуючи поетесу до видання збірки, питав і просив: “…Чому зволікаєте? Тепер, саме в час дикунського задушування нашої літератури, так потрібно це. Правдами й неправдами дістаються наші думки до Києва і там просочуються між громадянство…”
Але в колах української еміграції немає єдності. Через суперечності Маланюк пориває з журналом, проте не припиняє активної літературної діяльності. В тридцятих роках поет налагоджує міцні стосунки з Дмитром Донцовим та його “Вісником”. У періодичних виданнях, збірниках з’являються рецензії, статті, переклади Є. Маланюка. Він бере активну участь у літературних дискусіях, виступає з доповідями літературознавчого та культурологічного характеру. Він досліджує творчість П. Куліша, Т. Шевченка, Я. Щоголіва, М. Бажана, М. Гоголя, І. Буніна, українських поетів-неокласиків.
До Другої світової війни вийшли друком збірки його поезій “Стилет і стилос” (1925 p.), “Гербарій” (1926 p.), “Земля й залізо” (1930 p.), “Земна Мадонна” (1934 p.), “Перстень Полікрата” (1939 р.).
На початку 30-х р. у Маланюка виник задум написати історію української літератури. На другому науковому з’їзді української еміграції, який проходив в Кардовому університеті в Празі, Євген Маланюк виступав з доповіддю “Спроба періодизації історії української літератури”.
Наприкінці 1939 р. він записав у своєму нотатнику план майбутньої “Історії літератури” з цікавим підзаголовком “Культура і політика”. Книга, за задумом автора, мала складатися з п’яти розділів, відповідно до п’яти періодів української літератури: І. Література Княжої доби. II. Література Литовської доби. III. Література Києво-Могилянської доби. IV. Література XIX століття. V. Література XX століття.
Проте 1945 р. Євген Маланюк був змушений залишити домівку і вирушити в другу еміграцію до Німеччини. І знову майже чотири довгих табірних років життя. У табірній школі міста Регенсбурга Євген Филимонович працює вчителем математики та української літератури.
Проте від’їзд Є. Маланюк не сприймав трагічно. Жила надія, що це тимчасове розлучення і поет ще зможе повернутися до Чехії. Ніхто тоді не думав, що радянські війська залишаться в Чехословаччині на довгі десятиліття.
ЦЕ ЦІКАВО
Радянська контррозвідка “Смерш” заздалегідь внесла ім’я Маланюка до списків тих “антирадянських” діячів в еміграції, котрі підлягали депортації або фізичному знищенню. З листа Петра Одарченка Євген Маланюк вже знав про долю поета і лікаря Юрія Липи, що залишився в галицькому селі Бунів і 19 серпня 1944 р. був закатований енкаведистами. Маланюк був приголомшений подіями та смертю Юрія Липи.
Згодом письменник емігрує до США. Вже в Нью-Йорку виходять його твори: поема “П’ята симфонія” (1954 p.), збірки “Влада” (1951 p.), “Остання весна” (1959 p.), “Серпень” (1964 p.). Нелегко складалося життя письменника в Америці. Спочатку довелося дуже тяжко працювати фізично. Пізніше пощастило влаштуватися за фахом – на інженерну посаду в Нью-Йорку. В креслярському бюро він працював до виходу на пенсію в 1962 р.
У 1962 та 1966 pp. Євген Маланюк готує до друку два томи своїх літературознавчих, культурологічних та історіософських статей, розвідок, есе, нарисів, які під назвою “Книги спостережень” побачили світ у видавництві “Гомін України” в Торонто (Канада). Прозаїк Маланюк постає перед читачем як самобутній мислитель і дослідник. Як і в поезії, основною темою його прози є Україна, її історія, культура, мистецтво. Серед творів письменника такі відомі праці, як “Нариси з історії нашої культури” (1954 р.), “До проблем більшовизму” (1956 р.), “IllustrissimusDominus Mazepa” (“Портрет пана Мазепи”) (1959 р.), “Мало-російство” (1964 p.). Десятки статей автора присвячені класичній літературі, митцям-емігрантам, письменникам України радянського часу.
Вже після смерті письменника в Мюнхені побачила світ збірка “Перстень і посох” (1972 p.).
В останні десятиліття життя письменник багато працював. Його вірші відзначались самозаглибленістю, він все частіше підсумовував пережите і зроблене. Автор ніколи не зраджував своїм ідеалам, навіть критику спрямовував на себе:
Купив цей час фальшивою ціною:
Ісходом, втечею, роками болю й зла,
А треба було впасти серед бою
На тій землі, де молодість цвіла.
У прагненні чесної самооцінки він вимогливо ставиться до власної творчості, яка спростовує наведені вище рядки.
16 лютого 1968 р. Євген Маланюк помер від серцевого нападу у себе дома в Нью-Йорку. Похований на кладовищі в Саут-Баунд-Бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають українським пантеоном. Надгробок на могилі зведено за проектом сина Маланюка, Богдана, який проживає в Празі.
У титанічній постаті Маланюка простежується дві особистості: одна – суспільна, державницька, друга – космічна, а інколи – земна. Майже кожен з віршів поета збудований на опозиційній парі, на антитезі: “І оціниш, чого не вдалося збагнуть: Як у тезу вповзла антитеза”. Про це ж свідчать і деякі назви збірок: “Стилет і силос”, “Земля й залізо”, “Перстень і посох “.
Дві постаті Маланюка міцно співіснують, проте по-різному реагують на концепції його творчості. Естетична концепція найбільш повно простежується уже в першій збірці творів “Стилет чи стилос”. Це необарокове протиставлення є лейтмотивом усієї його творчості. Стилет – це символ боротьби, дії. Це усвідомлення відповідальності за страждання народу, чия душа клекоче “в гнівнім, в смертельнім огні”. Стилос – це світ мистецтва і “розп’ятої краси”, “прометеїв дух Тараса”, “і сліз – пісні”, і “бандури дзвін”. Він відмовляється від стилоса, який часто заманює інших поетів-романтиків і їх наступників – символістів, до яких, безумовно, належав і сам. У деяких творах поет межує зі світом стилоса і лише зусиллям волі відвертається від нього. Своє слово поет поставив на сторожі української культури й державності, але “Стилет чи стилос”? – так і не збагнув.
Зброя й перо, краса і сила зливаються воєдино, символізують боротьбу за ідеали. Поет продовжував традицію Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, які підкреслювали суспільну важливість поезії. Роль митця в творчості Маланюка полягає в служінні Україні, втіленні загальнонаціональні ідеї. Цю тему Маланюк порушує в таких поезіях, як “Молитва”, “Ars poetica”, “Напис на книзі віршів”, “Зерову”, “Куліш” та ін. Головна ідея цих творів – поет повинен безкомпромісно служити народові, формувати свідомість нації.
Ця позиція отримала концентроване вираження в його знаменитому “Посланні” (1925-1926 pp.):
Як в нації вождя нема,
Тоді вожді її – поети!
Міцкевич, Пушкін недарма
Творили вічні міти й мети.
Давали форму почуттям,
Ростили й пестили надії,
І стало вічністю життя
Їх в формі Польщі і Росії…
Глибоко національним поетом вважав Маланюк Шевченка. У поезії “Шевченко”, написаній у формі сонета (сонет складається з трьох чотиривіршів (катренів) та двовірша, система римування така: абаб вгвг деде ее), він надзвичайно високо оцінював роль митця в національному відродженні України після кількох століть рабства й стихійних бунтів. Визначення “Кобзар Тарас”, “трибун”, “поет” є замалими для цієї гігантської постаті в українській історії, бо Шевченко є тим титаном, що запалив вогнище національного визволення. Цю тему Маланюк – літературознавець продовжив у статтях про Кобзаря.
Маланюк болісно переживав поразку національно-визвольної революції. Він пильно стежив за мистецьким і суспільним життям в Україні. Палко захоплювався лірикою М. Рильського і П. Тичини, але не міг зрозуміти Тичину, який почав прислужувати компартії. Розчарування Маланюка вилилось в поезію “Сучасники” (1924 p.). Твір складається з двох частин: перша присвячена Рильському, а друга – Тичині.
Поет захоплюється поезією Рильського, назвавши його “алхіміком мудрих слів”, який не стомився “карбувати в коштовних ямбах вічний біль”. Автор звертається до образів, які відтворюють мистецький світ Максима Рильського:
Краси веселий кондотьєре,
Несете хрест свій там, ген-ген,
Серед похмуро-рідних прерій;
Ви – еллін, схимник і Гоген.
Як у добу Середньовіччя кондотьєр бився за будь-яку справу, так і далекий брат-поет веде боротьбу за високе мистецтво.
У другїй частині поезії Маланюк наголошує на величі автора “Сонячних кларнетів”, який своїм словом воскресив український народ. Творчість Маланюка має багато спільного з творчістю Тичини: обидва вони – симфоністи. І, звертаючись до Тичини, Маланюк наголошує на значенні його творчості: “Зродився ти з хвиль золото-синіх космічних вібрацій, Метеором огнистим ударив в дніпровські степи…”. Його захоплює Тичина – співець національної революції, поет-борець, душа якого клекотіла гнівом, коли він “жорстко-ярим залізом… пік одоробло північне”.
Наступна частина поезії контрастує з першою: коли Тичина схилився перед тоталітаризмом, то “…від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась… в окривавлений Жовтень – ясна обернулась Весна”. Ці слова звучали, як гнівний вирок зрадникові. Завершується твір символічним зображенням руїни, в яку перетворилась Україна, співцем якої був Тичина.
Поезія Маланюка глибоко національна. У ній поєднується неокласична гармонія й неоромантика, символіка й патетика. Поет в його творчості – це обранець Божий, який несе Боже Слово в Україну. Неоромантичним пафосом пройнята поезія. “Молитва” (1933 р.), у якій поет звертається до Бога й України за благословенням на творчість. Митець прагне, щоб його перо стало зброєю, яка виб’є з душ українців рабську покору.
Маланюк захищав самодостатність мистецтва, яке твориться за законами краси. І в той же час для нього поетичне слово є дієвим засобом для відродження волелюбного духу нації.
У статті “Лист до молодих” Є. Маланюк розмірковував про призначення митця. До цієї теми так чи інакше звертається кожний поет. На думку Маланюка, шлях до високого мистецтва лежить через покликання митця.
Поетом трагічної долі він вважав Т. Осьмачку, смерть якого 7 вересня 1962 р. в Нью-Йорку приголомшила Маланюка. Через два дні з’явилася поезія “Пам’яті Т. Осьмачки”. За жанром цей твір – епітафія (від гр. epitaphios logos – надгробний надпис, траурне слово). Маланюк продовжив традицію античної грецької поезії щодо створення епітафій. Як і в античні часи, в епітафії письменник висловлює особисте горе, силу переживань за втраченим товаришем. Вірш побудовано в формі виразного монологу: “Не хочу – ні! – цих похорон, Прости. Хай тільки ворон тричі десь прокряче…”. Оскільки Т. Осьмачку поховано на чужині, то Маланюк вводить народнопісенний образ чорного ворона (символ горя), який тричі прокряче за померлим на його батьківщині. Поет звертається до Осьмачки як до живого, чим сприяє наростанню експресії.
Таким чином, Маланюк розширює жанрові ознаки традиційної епітафії, оскільки розповідає не про шлях героя до подвигу, а про життя-подвиг поета і про те, що митець залишив правнукам могутній “вогнепальний” дух. Маланюк вірить у духовне безсмертя Осьмачки, нащадки якого по-справжньому увінчають його пам’ять:
Посадять дуб.
І, щоб з землею злить,
Чебрець розстелять килимом духмяним.
Внизу Дніпро котитиме блакить,
А в Києві шумітимуть каштани.
Як і всі поети “Празької школи”, Євген Маланюк утверджував власну модель бачення історичної долі України. На його погляд, у психіці українців помітні сліди залишили готи, візантійці, а потім варяги, які зміцнювали в українців бойові елементи, “прищепили почуття меча і держави”. Напевне, тому третій розділ у збірці “Земля і залізо”, де поет висвітлює свою теорію про вплив варягів на український народ, називається “Варяги”. У творах цього розділу Маланюк, на відміну від історика М. Грушевського, дотримувався так званої “норманської теорії”, не вважаючи її принизливою для України. ?
(2 votes, average: 3.00 out of 5)