Життєвий і творчий шлях – Володимир Миколайович Сосюра

Володимир Миколайович Сосюра (1898-1965 pp.)
Життєвий і творчий шлях

Володимир Миколайович Сосюра – видатний поет, тон кий лірик і творець розгорну тих ліро-епічних полотен.
Перу поета належать по над 80 збірок поезій, поеми, роман “Третя Рота”.
З творчістю Володимира Сосюри українська література поповнилась новими тема ми героїчної і трагічної боротьби нашого народу за свободу і незалежність, за краще життя, збагатилась зразками високої громадянської й інтимної лірики, образами і картинами індустріального Донбасу, його людей.

З синівською відданістю він зізнавався в одному із своїх віршів:

І сниться, все сниться й донині
берізки тонкий силует.
Хоч знаний я всій Батьківщині,
а все ж я донецький поет.

Або в іншому творі:
Швидкий Дінець, і шум сосон,
і аромати м’яти-рути,
Як золотий дитинства сон,
мені ніколи не забути.

Творчість Сосюри – це високий поетичний світ, де пахнуть білі акації, палахкотять загравами донецькі ночі й живе любов до України.
Народився Володимир Миколайович Сосюра на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.) 6 січня 1898 р. Дитячі роки поета минали в с. Третя Рота (нині м. Верхнє)

у старій хворостянці над берегом Дінця. Любов до Донеччини стала провідним мотивом його поетичної творчості. Про цей край Сосюра пізніше образно розповів в автобіографічному романі “Третя Рота”.
Щоб якось утримувати сім’ю, батькові, виходцеві з селян, кресляру за фахом, доводилось часто змінювати професії: він був шахтарем, будівельником, землеміром, писарем, мандрівним учителем. Гарно малював і віршував. У пошуках роботи побував у Харкові, Воронежі, на Кавказі. Мати, людина лагідної вдачі, часто співала народні пісні. Любов батьків до мелодійного слова передалась і дітям.
Початкову освіту хлопець здобув у двокласній школі в рідному селищі. Вчився майбутній поет добре, і по закінченні одержав похвальний лист і зібрання творів Гоголя.
Батько помер рано, а на Володимира, старшого в сім’ї, випали турботи про сімох менших братів і сестер. Одинадцяти років хлопець пішов працювати до бондарного цеху содового заводу, наймитував у багатіїв. Дванадцяти літ спустився в шахту коногоном, а потім працював телефоністом, чорноробом, не цурався випадкових заробітків. Влітку працював, узимку ходив до школи. Деякий час вчився у сільськогосподарській школі на станції Яма.
Володимир багато читає. Його серце окрилювали Шевченкові пісні. Захоплюється творами Франка, Лесі Українки, Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова. Пробує і свої сили в поезії – спочатку російською, а потім українською мовою.
14 жовтня 1917 р. Лисичанська газета “Голос рабочего” друкує його вірш “Плач волн”, згодом – перший вірш українською мовою “Чи вже не пора”, а наприкінці жовтня – “Товаришу”, написаний у стилі революційного маршу.
У 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських військ, стає козаком петлюрівської армії, входить до особистої варти самого Петлюри. Згодом він втік з її лав і потрапив в полон до денікінців. Його розстрілювали як петлюрівця, але рана виявилась несмертельною, і поет вижив. Судив В. Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя.
У1920 р. В. Сосюра опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, прийняли до своїх лав бійці Червоної армії. У 1920-1921 pp. В. Сосюра воює з білополяками та армією Нестора Махна. Пізніше у поемі “Два Володьки” поет робить спробу дослідити двоїстість своєї душі:
Рвали душу мою
Два Володьки в бою.
І обидва, як я, кароокі,
І в обох ще незнаний,
Невиданий хист.
Рвали душу мою –
Комунар і націоналіст.

Це роздвоєння Сосюри-поета на націоналіста і комуніста призводить до постійної внутрішньої боротьби.
Трагедія Сосюри схожа з трагедією М. Хвильового. Різниця тільки в тому, що Сосюра лишився жити далі з тягарем своєї двоїстості, а Хвильовий не витримав внутрішнього конфлікту й закінчив життя самогубством. А дві особистості Сосюри, щоб жити, змушені піти на компроміс і поділити сфери вияву: комуніст існує в розумовому сприйнятті дійсності, а українець неподільно панує в сфері почуття.
Тому в кожному з тих його віршів, де наявні обидва ці елементи, немає взаємопроникнення цих сфер, хоча водночас обидва Сосюри дуже щирі. Взагалі Сосюра щирий і як поет, і як людина. І зовсім ясно, що у радянської влади не було жодних підстав звинувачувати його в зраді. Бо він тільки в серці українець, але це не його провина, це його нещастя.
Рання поезія Володимира Сосюри вбирала художні здобутки різних стилів і течій того часу (символізму, імпресіонізму) і вилилась у риси його власного стилю: романтика боротьби й кохання, любов до життя, злиття суб’єкта лірики з навколишньою дійсністю.
У1921 р. побачила світ перша збірка Сосюри “Поезії” (за деякими документами, першу збірку поезій, видану 1918 p., було загублено). Цього ж 1921 р. виходить поема “Червона зима”, яка зробила Сосюру знаменитим.
По закінченню громадянської війни Сосюра поселився в Харкові і повністю віддався літературній роботі. Упродовж 1922-1923 pp. навчався в Комуністичному університеті імені Артема, а потім два роки – на робітфаці Харківського інституту народної освіти.
Гучну славу принесли Сосюрі перші збірки – “Поезії” (1921 р.)та “Червона зима” (1922 р.). Вчорашній воїн щиро й безпосередньо, з ліричною теплотою розповідає про пережите. Темі громадянської війни присвячено також поеми “1917 рік” (1921 p.), “Оксана” (1922 p.), багато віршів.
У деяких творах Сосюри цих років зазвучали мотиви розгубленості. Чудовий вірш “Місто” починається мальовничим пейзажем: “Од трамваїв синє-синє місто, золоті од ліхтарів сніги…” Але людині в ньому жити дискомфортно, бо “місто взяло в ромби і квадрати всі думки, всі пориви мої”. Ось чому поет лине думкою в рідну Третю Роту.
Син шахтарського краю, Сосюра став натхненним співцем праці: “О моя поезія Повстання, золота поезія Труда!” – звертався він до своєї музи.
У перших невеличких за обсягом збірочках Володимира Сосюри помітна задушевність, відкритість і схвильованість. І в молоді роки, і в період творчого змужніння поет звертався до теми народного героїзму у роки визвольних змагань. Лірика В. Сосюри 20-х pp. (збірки “Червона зима”, “Осінні зорі”, “Сьогодні”, “Золоті шуліки”, “Коли зацвітуть акації” та ін.) визнавала й підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в ній безслідно.
Пам’ять про полеглих ніколи не згасала у серці поета. Учасник громадянської війни Володимир Сосюра свої враження від пережитого передав так щиро й сердечно, що не повірити в правдивість його поетичних переконань просто неможливо. Впродовж всього творчого життя Сосюра не написав жодного байдужого рядка. Вірш-згадка “І все, куди не йду, холодні трави сняться…” – щирий, овіяний почуттям жалю за полеглими борцями, до речі, сусідами, добрими знайомими поета по Третій Роті. І холодні трави, і запахи чебрецю, і далекі темні очі дорогих людей – все так мудро й сердечно!
Ожина за Дінцем… О любий Холоденко, далекий брате мій, зарубаний в бою!.. Не схилить вже тепер твоя нещасна ненька на зрубане плече голівоньку свою.
З-під пера митця вийшла низка ліро-епічних поем: “Оксана” (1922 p.), “Робітфаківка” (1923 p.), “Воно”, “Шахтар”, “Сількор”, “Хлоня”. До цих творів, треба гадати, належала й поема “Махно” (близько 1924 p.), текст якої не зберігся. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини став віршований роман В. Сосюри “Тарас Трясило”(1926).
Володимир Сосюра – співець глибоких людських почуттів. Його вірші “Так ніхто не кохав”, “Коли потяг у даль загуркоче”, “Білі акації будуть цвісти”, “Пам’ятаю, вишні доспівали”, “Сад шумить”, “Васильки” та багато інших стали класичними. У цих творах поетом відтворено прекрасний світ юнацького захоплення – чистого і світлого кохання.
Уже перші рядки вірша “Так ніхто не кохав” (1922 р.) полонять читача сердечним виявом інтимних почуттів людини. Здається, що й земля напоєна щастям великої любові, від якої перехоплює подих. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому освідченні. Заради своєї обраниці ліричний герой готовий на незвичайний вчинок – “Я для неї зірву Оріон золотий “, бо справжнє велике кохання робить людину здатною звершувати дива.
Сосюра часто вдається до свого улюбленого прийому обрамлення. На початку і в кінці вірша повторюється не одна, як це звичайно буває, а дві строфи, в яких поет висловлює схвильовані настрої закоханої людини, з трепетом і ніжністю говорить не лише про кохану, а про весь навколишній світ. В натхненних рядках поет славить вірну і неповторну любов, возвеличує людину.
У вірші “Коли потяг у даль загуркоче” (1926 р.) поет знову лине спогадами до літ громадянської війни. Він бачить рідні місця дитинства та юності, ” ночі Донеччини сині”, себе в сірій шинелі, сумне прощання з коханою. Згадки ці чітко окреслені і здаються близькими. Поезія вражає красою звукового й зорового малюнка (шум акацій, цокотіння коліс, дзвін гітари, узори, вимальовані тінями на дорозі й на шалі дівчини, “огні з-під опущених вій”, “темні вежі на фоні заграв”).
З щирістю й простотою у вірші зображено радість зустрічей і біль розлуки, гірка образа, якої завдала кохана дівчина своїм вчинком.
Вірш “Коли потяг у даль загуркоче” нагадує народну пісню. Народність твору – у фольклорних образно-поетичних прийомах і у злитті почуттів ліричного героя з загальнонародними:
Ой ви, ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі…
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі…

Багато віршів Сосюри покладено на музику. Поезія “Коли потяг у даль загуркоче” стала задушевним романсом і давно співається в народі.
Духмяним диханням весни віє від багатьох творів Сосюри. Поет любив цю пору року. Особливо його приваблював п’янкий аромат розквітлої акації, образ якої сприяє розкриттю стану ліричного героя у поезіях “І все, куди не йду”, “Сумні акації цвітуть”, “Акації цвітуть” та інших.
Високою поетичною майстерністю позначена невелика поезія “Білі акації будуть цвісти” (1927 p.), яка починається чарівним малюнком природи:
Білі акації будуть цвісти
в місячні ночі жагучі,
Промінь морями заллє золотий
Річку, і верби, і кручі…

Емоційно навантажений епітет “жагучі”, інверсована метафора “промінь морями заллє золотий річку ” одразу створюють настрій урочистості й піднесення. Зорові враження посилюються і доповнюються слуховими. Поет майстерно передав прекрасні почуття закоханої людини, яка все навколо бачить і чує в якомусь казковому забарвленні й озвученні, Сосюра лаконічно, але точно відтворює душевний стан героя : весняні ночі для нього – “жагучі”, солов’ї не витьохкують, а “солодко плачуть”, очі милої – “повні туману кохання”, від радості в нього стискається серце. Краса коханої асоціюється з найдорожчим – Батьківщиною: “В тебе і губи, і брови твої, як у моєї Вкраїни…” Так за допомогою пейзажного малюнка, вдалих художніх знахідок поет логічно переходить від зображення інтимних почуттів ліричного героя до високих патріотичних почуттів.
У часи, коли чимало поетів захоплювались масштабністю зображення дійсності, Сосюра навіть про високі ідеали пише з ліричною теплотою. Ось чому так природно і невимушено звучать рядки цього вірша. Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет, Протягом десятиліття (1922-1932рр.)він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, “Плугу”, “Гарту”, ВАПЛІТЕ, ВУСППу та ін.), постійно брав участь у літературних дискусіях.
Впродовж кінця 20-х – 30-х pp. українська література зазнавала величезних втрат від сталінського режиму. Від репресій гинули кращі письменники, серед яких було немало кращих друзів Сосюри. Потерпав і він, співець України: його звинувачували у всіляких гріхах – критики намагались звинуватити поета в націоналізмі, щоб зробити з нього ворога.
За “націоналістичні ухили” у 1934 р. поета виключають з партії і зі Спілки письменників. У ці кризові роки В. Сосюра майже не лише займається поетичними перекладами. 1936 р. Сосюру все-таки знову приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи. Наступних років з’являються збірки “Нові поезії” (1937 р.), “Люблю” (1939 p.).
Серед творів цього періоду привертає увагу вірш “Васильки” (1939 р.) – поетична мініатюра на три строфи. Але скільки асоціацій, яка виразність образів і глибінь поетичного роздуму! Синій цвіт васильків автор порівнює з кольором очей коханої. Цю барву художники-живописці вважають холодною. А під пером поета-художника вона наповнюється теплом: “І синіє щастя у душі моїй”.
Вся природа у творі одухотворена. Вона радіє і сумує разом з ліричним героєм, у душі якого панує оптимістичний настрій навіть тоді, коли він усвідомлює, що на зміну одному поколінню приходить інше, але краса природи, кохання, тепло людських сердець залишаються вічними й нетлінними:
Так же буде поле, як тепер, синіти,
І хмарки летіти в невідомий час,
і другий, далекий, сповнений привіту,
З рідними очима порівняє нас.
Останні передвоєнні книжки (“Журавлі прилетіли”, “Крізь вітри і роки”, “Я квітку не можу зірвати”) сповнені мотивів любові до жінки, природи і Вітчизни.
Любов до жінки й Вітчизни були двоєдиним джерелом поетичного натхнення поета. Інтимна лірика Сосюри присвячена “Марії”. Хоча поетична галерея романтичних жіночих постатей у творчості поета широка, проте з усіх імен найбільше чомусь імпонувало поетові ім’я Марія: “…Губи шепочуть в блаженнім пориві для мене єдине є ім’я: “Маріє!..” (1931р.) або “Твоє ім’я “Марія” найкраще всіх імен” (1948 p.).
Зеленіють жита, і любов одцвіта,
і волошки у полі синіють.
Од дихання мого тихий мак обліта,
ніби ім’я печальне – Марія.

Магічна сила імені тільки уособлювала магічну силу жінки в житті й творчості поета. Обставини кохання у віршах – різні, але історія кохання – завжди унікальна і неповторна.
У 1941 р. поет був евакуйований до Башкири, згодом працював в Українському радіокомітеті в Москві, а в 1943 р. входив до редакції фронтової газети “За честь Батьківщини”.
Лірику Сосюри років Вітчизняної війни проймають два мотиви. Це – показ людського горя і віра в перемогу.
Повоєнна творчість поета – це новий злет йоге самобутнього таланту. За збірку поезій “Щоб сади шуміли” Сосюра був удостоєний Державної премії І ступеня (1949 p.), а за книги “Ластівки на сонці” та “Щастя сім’ї трудової” – Державної премії імені Тараса Шевченка (1963 p.).
Безліч творів Сосюри присвячено патріотичній темі. Впродовж цілого життя він сповідався в любові та клявся у вірності рідній землі. Причому образ Вітчизни поступово розростається – від степів Донеччини – до всієї української землі з “ясними зорями” й “тихими водами”. Саме за незгасну любов до України поетові судилося зазнати найтяжчих бід, але ніщо не змусило його зректися України:
Любіть Україну, як сонце любіть,
Вишневу свою Україну.
Красу її вічну, живу і нову,
І мову її солов’їну.

Одна з двадцяти восьми книг, які видав Сосюра у післявоєнний час – “Солов’їні далі” (1957 p.), теж присвячена Україні:
Солов’їні далі, далі солов’їні… Знов весна розквітла на моїй Вкраїні! Поет гордий з того, що служить своєму народу. Саме тому в його поезії стільки оптимістичних нот:
Я іду до гаю.
Краю, ти мій краю,
Кращого за тебе я в житті не знаю!
Кращого не знаю, далі мої сині,
Як весну стрічати на моїй Вкраїні.

Тема України знаходить своє продовження і в темі рідної мови, яку він пристрасно любив, оберігав і збагачував. У вірші “Як не любити рідну мову ” (1959 р.) ідеться про значення мови, адже ” мова – це душа народу, народ без мови – не народ”.
Патріотичний вірш “Любіть Україну!” у 1951 р. став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі.

ЦЕ ЦІКАВО
У Москві завершилась перша повоєнна Декада українського мистецтва і літератури. У ній брав активну участь і Володимир Сосюра. Як і інші письменники, він виступав у театрах, на фабриках і заводах, у середніх і вищих навчальних закладах… І всюди – з великим успіхом. Його задушевні поезії припадали до серця москвичам – особливо вірш “Любіть Україну!” (1944 p.).
І раптом 2 липня 1951 р. в газеті “Правда” з’явилась стаття під назвою “Проти ідеологічних перекручень у літературі”, яка таврувала один-єдиний твір – вірш Володимира Сосюри “Любіть Україну!”.
У чому тільки не звинувачували поета: і в тому, що він спотворив правду життя, і втому, що під цим твором міг би підписатись будь-хто з ворожого націоналістичного табору, і в тому, що вірш “Любіть Україну!” ідейно порочить українську літературу. Цю статтю передрукували всі Центральні, республіканські, обласні, міські газети всього колишнього СРСР. Сосюру перестають друкувати, і він живе під прямою загрозою арешту.
На численних засіданнях, зборах, пленумах всі одностайно засуджували “Любіть Україну!”.
Написавши вірш “Любіть Україну!” у 1944 p., В. Сосюра створив ліричний образ “вишневої України “, причому для його створення поет користується не абстрактними узагальненнями, а точними поетичними деталями, художніми образами, за допомогою яких Україна чітко і яскраво оживає в уяві читача, наче на полотні вправного живописця.
Поет звертається до всіх і окремо до кожного, до всього народу:
Любіть Україну,
як сонце, любіть,
Як вітер, і трави, і води,
В годину щасливу і в радості мить,
Любіть у годину негоди!..

Для кожного українця вона “в світі єдина, одна”, в зірках, у квітах, в пташиному співі, у хвилях Дніпра – тому вічному й нетлінному, що прийшло до нас через віки. В уяві кожного постають пісенні образи ясних сонячних ранків, тихих зоряних вечорів, схилених над ставами верб і новітнього образу – сяючих вогнів електростанцій. Через віки проносять українці українську пісню, думу, бережуть національні святині, які нагадують золоті моря пшениці в степах під мирними голубими небесами.
Усе нам тут любе й миле – і дитяча усмішка, і дівочі очі, і заводські гудки. Всім цим ми дорожимо, все оберігаємо, а Україну сердечно любимо “у сні й наяву…”. Ми любимо “красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну “.
У Сосюри немає жодного натяку на виключність України. Навпаки, з цього приводу поет висловлюється абсолютно точно й переконливо:
Між братніх народів, мов садом рясним,
Сіяє вона над віками.

І завжди – в мирі й злагоді, а не збройною потугою українці завоювали потану й повагу інших народів, хоча ми повік не забудемо звитяг славного лицарства запорозького, тих безсмертних оборонців нашого краю, нашого козацького роду. Український народ споконвіку славен “всіми своїми ділами”.
Поезія має форму послання до всіх і до кожного зокрема. Анафора “Любіть Україну!” робить вірш струнким і композиційно завершеним. Поетове слово звучить щиро й задушевно. Особливо тепло звертається автор до молоді з порадою бути вірними у своїй палкій любові:
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
І сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
Коли ти не любиш Вкраїну.
Дівчино! Як небо її голубе,
Люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
Коли ти не любиш Вкраїну…

А останні рядки поезії завершуються палким закликом:
Всім серцем любіть Україну свою,-
І вічні ми будемо з нею.

Поет впевнений, що вічно житиме наш народ обабіч Дніпра, вічною буде братерська єдність українського народу з іншими народами.
Після смерті Сталіна 1953 р. зникла загроза, яка нависла над Сосюрою. І тоді з’являються нові книги віршів “За мир” (1953 р.), “На струнах серця” (1955 p.), “Солов’їні далі” (1957 p.). В. Сосюра завершує свої давні задуми, які переслідували його з двадцятих років, в результаті чого народжуються повість “Третя Рота”, поеми “Розстріляне безсмертя” та “Мазепа”.
Поема “Мазепа” належить до творів, які тривалий час були віднесені до заборонених. Поему було розпочато 1929 р., завершено в 1959-1960 pp., а опубліковано в журналі “Київ” лише 1988 p., адже постать гетьмана офіційно спотворювалася, а його дії вважалися зрадницькими. Поет показав страшну трагедію головного героя – гетьмана Мазепи – як трагедію всієї нації.
В основі твору – конфлікт між козацькою республікою Україною та самодержавно-кріпосницькою Росією. Слід звернути увагу на стильову неоднорідність поеми. Якщо в першій частині образ Мазепи окреслюється в романтичному плані, то в другій значну увагу відведено філософському осмисленню історичних подій кінця XVII – початку XVIII століття і ролі гетьмана Мазепи в них, адже він рішуче виступив за відновлення козацької держави. Мазепа показаний у протиставленні до російського царя Петра І. У творі чітко простежується авторська оцінка діяльності Петра І як ката українського народу. Поет наголошує на патріотизмі гетьмана і заперечує його зрадництво. У поемі наголошується, що Мазепа дбав про рідний народ, намагаючись звільнити його від московського гноблення. Образ Мазепи у творі має відтінок трагізму, спричиненого поразкою головного героя. У викладі переважає патетично болісний, пристрасний тон. Твір сповнений глибокого ліризму.
Отже, поема “Мазепа” сповнена високим патріотичним пафосом. Цей твір Сосюри спростовував негативні характеристики видатного сина України і розкривав сторінку трагічної доби в історії українського народу – остаточної втрати козацької державності.
Синівська любов до рідного краю як життєдайного джерела пісень знаходить своє відбиття у вірші “Як я люблю тебе, мій краю вугляний” (1959 p.). Поезія сповнена віри в щасливе майбутнє рідного народу – носія високої духовності та культури.
У кожної людини Батьківщина асоціюється з чимось рідним і близьким. У Сосюри це любов до Донеччини, “де шахти на горі щодня малюють зорі”. У своїх віршах поет оспівав батьківський край – ” зоряний Донбас”. Усі твори Сосюри про Донбас, про його людей насичені теплими ліричними барвами. Вони пройняті глибокою любов’ю до героїчних земляків, до життя заводів з їхнім незамовкаючим гуркотом машин. І тільки ця земля натхненно надихає поета на творчість:
Коли доводиться в краях твоїх бувати,
од щастя плачу я, і плачу, і сміюсь…
Щоб сили для пісень джерельної набрати,
Я серцем до землі донецької тулюсь…
Красу рідної Донеччини поет бачить у клекоті доменних печей, у творчій праці трудівників, у мальовничих краєвидах. Серце поета сповнене неприхованої гордості за досягнення земляків:
Це там, це там, це там зростали ми й любили,
І я горджусь, що я землі моєї син,
Де силу мускулів машини замінили,
Щоб назавжди забув шахтар про кайла дзвін.

У 1960 р. Сосюра завершує поему “Розстріляне безсмертя”, розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р. Цілком можливо, що цей твір, присвячений жертвам сталінського терору, є поновленим з пам’яті уривком із втраченої поеми “Махно”. Цей твір засвідчив, що Сосюра ніколи не зраджував ідеалів юності, коли зі зброєю в руках боровся за українську незалежність. У поемі щиро й тепло йдеться про цвіт української інтелігенції, який було знищено тоталітарною системою в передвоєнне десятиріччя.
Отже, тема України жила в творчості Сосюри впродовж усього його творчого життя.
1964 р. Володимир Сосюра опублікував дві книжки поезій – “Осінні мелодії” та “Весни дихання”. Тематика цих останніх збірок поета багата і розмаїта. Автор звертається до духовного світу людини, рідного народу, оспівує красу нев’янучої молодості, вірність у коханні. Твори цих збірок по-синівськи тепло змальовують Донбас, сповнені любов’ю до України.
Тяжко хворий поет до останніх хвилин життя не залишав творчої праці.
Помер В. М. Сосюра 8 січня 1965 р.
Цінність творчої спадщини видатного українського поета полягає в змісті його поетичного світу. Сосюра – надзвичайно щирий поет. Особисте в його творах водночас є соціально значущим. Найтрагічніші теми з народного життя поет зумів зігріти своїм щирим словом. Його твори чарують теплотою і правдивістю почуттів. Вони вражають схвильованістю, емоційністю, реалістичною образністю.
Твори Сосюри перегукуються з народнопісенною поезією, вони прості, зрозумілі, сповнені чистих і свіжих почуттів. Одухотворені й живі пейзажі майстра сповнені кольорів і звуків. Читач не тільки бачить перед собою мальовничі українські краєвиди, а й чує чарівний спів птахів, шум дібров, пісню індустріального Донбасу. ?