Життєвий і творчий шлях – Микола Хвильовий
Микола Хвильовий (1893-1933 pp.)
Життєвий та творчий шлях
Микола Григорович Хвильовий (справжнє ім’я М. Г. Фітільов) народився 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині (тепер райцентр Сумської області) в родині вчителів (інші псевдоніми – Юлія Уманець, Стефан Кароль).
Майбутній письменник мав брата та трьох сестер 1904 p., після розлучення батьків, Микола залишився вої школи в селі Калантаєві. По закінченні початкової школи Микола продовжив навчанняв Богодухівській гімназії, екстерном склав екзамени й отримав диплом. Працював на
З 1916 р. Хвильовий опинився на фронтах Першої світової війни. В цей час став більшовиком. 1918 р. організував і очолив повстанський загін, воював з гетьманцями, петлюрівцями, дроздовцями. 1919 р. вступив до комуністичної партії. З 19.21 р. працював слюсарем на заводі в Харкові й писав вірші. Серед його друзів – Володимир Сосюра та Майк Йогднсен.
Перші поезії Хвильового (“Шляхи мистецтва”) вийшли друком у 1917 р. Він був організатором збройної боротьби проти гетьманських військ на Харківщині, ініціатором, організатором і активним членом таких літературних організацій, як “Гарт”,
Його твори друкувались в газетах і журналах першої столиці, в альманахах “Штабель” та “На сполох “.
Перші пореволюційні роки ознаменувались виходом його поетичних збірок “Молодість” і “Досвітні симфонії”. У 1921 р у Харкові, який був тоді столицею України, Хвильовий дебютував як поет, видавши поетичні книги: “В електричний вік”, “Молодість”. Та Хвильового вабила проза, а до поезії в подальшому він звертається лише епізодично,
У 1923 р. вийшла його прозова збірка “Сині етюди”. Найавторитетніші критики того часу вважали, що вона започаткувала нову українську прозу, яка стала значним й цілком новаторським явищем в українській літературі і принесла авторові славу. Наступного року вийшла друком ще одна збірка прозових творів – новел та оповідань – “Осінь”.
Книга новел Хвильового “Осінь”, яка вийшла у Харкові 1924 р, закріпила “школу Хвильового” і стиль, названий письменником “романтикою вітаїзму “. Цю книгу можна вважати вершиною творчості Хвильового. Вона зміцнила авторитет письменника, набула популярності в Україні та за її межами. Обидві книги прози письменника були перекладені російською мовою.
Проте ця книга викликала негативну реакцію Москви. Письменник зазнав нападок з боку місцевих охоронців режиму. Хвильового звинувачували в підриві підвалин ленінізму, поширенні буржуазних ідей. Твори письменника було заборонено друкувати. Його романи “Вальдшнепи” та “Іроїда” були конфісковані вже після публікації перших частин.
У 1925-1926 р. Хвильовий різко виступив проти цих нападок, і це зробило його постать ще більш помітною і підняло його авторитет.
У відповідь на нападки Хвильовий у грудні 1925 – січні 1926 р. організував найпотужнішу літературну структуру – “Вільну академію пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ), до якої увійшли колишні члени “Гарту”, “Жовтня”, дехто з “Плугу”.
Він був організатором і головним ідейним трибуном українського Відродження, лідером цілого літературного покоління.
ВАПЛІТЕ прийняла вимоги комуністичної партії в питаннях літературної політики і зайняла незалежну позицію. Метою організації було творення нової української літератури кваліфікованими митцями.
Керівництво здійснювали М. Хвильовий, М. Яловий та О. Досвітній. ВАПЛІТЕ об’єднала найталановитіших митців, які тоді мешкали в Харкові (П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, М. Бажан, О. Довженко, М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, Г. Епік, П. Панч та інші).
Організація прийняла свій статут і програму, у яких йшлося про те, що її члени підтримують вільний розвиток усіх течій і стилів, удосконалюють свою професійну майстерність, дбають про престиж української літератури. Письменники орієнтувались на найкращі взірці західноєвропейської літератури.
ВАПЛІТЕ було організовано в той час, коли розгорнулася найгучніша літературна дискусія 1925-1928 pp., яка мала визначити подальший шлях розвитку українського мистецтва.
Друга відповідь Хвильового ідеологічним нападникам була ідейною. Він опублікував окремими книжками три серії памфлетів: “Камо Грядеши”; “Думки проти течії”; “Апологети писаризму” і “До потреби культурної революції”. Четверту збірку – “Україна чи Малоросія?” – не було допущено до друку.
У цих памфлетах Хвильовий порушує багато проблемних питань, крізь які червоною ниткою проходять три головні тези:
– залучення українського мистецтва до світового, зокрема до західноєвропейського;
– самостійність України (Росія повинна відійти в свої етнографічні межі – кінець російської гегемонії);
– здійснення українським мистецтвом великої місії – започаткувати нове велике культурне коло, умовну назву якому Хвильовий дав як “азіатський ренесанс”.
Памфлети Хвильового були виразником загального настрою нації. Хвильового підтримали лідер групи неокласиків Микола Зеров, співробітник академії Михайло Могилянський. Приєдналась до головних тез Хвильового й Українська академія наук. А Михайло Волобуєв, наслідуючи Хвильового, за допомогою статистичних даних показав, що комуністична Москва продовжує на Україні стару царсько-російську колоніально-експлуататорську політику, і на підставі цього обгрунтував потребу окремого розвитку української економіки.
На оборону Хвильового від нападок ЦК став член ЦК КП(б)У Олександр Шумський, який вимагав замінити у ЦК партії та в уряді УРСР українськими комуністами замість присланих з Москви російських наглядачів.
Гасла Хвильового “геть від Москви”, “курс на Європу” стали тим більш небезпечними, бо поширювались і в інших національних республіках.
І тоді Сталін у листі до Кагановича від 26 квітня 1926 р. почав виправдовувати панування росіян в Радянській Україні тим, що в Україні недостатньо марксистських кадрів. Сталін наголошував на тому, що весь світ визнає московське керівництво, а український комуніст Хвильовий закликає українських діячів тікати від Москви.
А в 1927 р. Каганович на з’їзді КП(б)У таврував Хвильового як прихильника реставрації буржуазної влади. Відтоді в літературу з подачі Москви увійшов термін “хвильовізм”, що ототожнювався з фашизмом.
У той час Хвильовий перебував за кордоном і міг би врятуватися еміграцією, адже у пресі поширюється теза про те, що його твори (роман “Вальдшнепи” і стаття “Україна чи Малоросія?”) треба розглядати не як ухил, а як відверту зраду.
У січні 1927 p., щоб урятувати ВАПЛІТЕ, Хвильовий, Яловий і Досвітній виступили у пресі зі спокутувальним листом, вийшли з організації (тепер її очолили М. Куліш, Г. Епік). Але це був формальний вихід, про що свідчить подальше життя колишніх лідерів.
Після самоліквідації у 1928 р. ВАПЛІТЕ вони утворили організацію Пролітфронт, видавали журнали “Літературний ярмарок” та “Пролітфронт”. Дискусія, що починалась як літературна, переросла в політичну, чимало письменників після неї одержали ярлики ідеологічних ворогів, а найперше – Микола Хвильовий. І хоча Хвильовий ще продовжував випускати журнал “Літературний ярмарок” (12 книжок), опублікував серію гострих сатир на деяких партійних чиновників (“Іван Іванович”, “Ревізор”), він вже відчував невідворотний кінець.
Наприкінці квітня 1933 р. Хвильовий повернувся з поїздки до села, де він, за його власним іронічним висловом, вивчав “новий кардинальний процес соціалістичного будівництва – голод!”.
Хвильовий – комуніст, який свято вірив в ідеї комунізму, бачив, що Сталін та його прибічники будують комунізм засобами терору, голоду, страху, не зупиняючись перед прямим фізичним знищенням народу.
Почалися арешти найближчих товаришів. Першим заарештували ініціатора створення ВАПЛІТЕ Михайла Ялового. Хвильовий розумів, що почався розгром ВАПЛІТЕ. В репресивні роки сама лише належність до цієї організації вважалася серйозним обвинуваченням.
Хвильовий намагався врятувати Ялового, писав заяви про невинність товариша, бігав по відповідальних працівниках, звертався до ЦК. Зрозумівши, що всі його дії безрезультатні, Хвильовий вирішив принести себе в жертву, щоб власною смертю врятувати товаришів.
ЦЕ ЦІКАВО
Коли письменник прийняв рішення про самогубство, він не лягав до ранку. Сидів за робочим столом, писав останнього листа.
Дружина не спала, донька Люба збиралася до школи, старенька мати готувала сніданок. Він був, як завжди, веселим, жартував. Попередив сім’ю про те, що у них будуть гості. По телефону запросив друзів послухати його новий твір.
За годину у Хвильового вже був Олесь Досвітній і Микола Куліш, сходились інші письменники. Господар був веселим, грав на гітарі й співав улюблені пісні.
Хтось із гостей нагадав Хвильовому про читання нового твору, і письменник зник за дверима кабінету, пообіцявши всіх здивувати.
Коли пролунав постріл, письменники кинулися до кабінету і побачили мертвого товариша.
На столі лежав передсмертний лист, в якому Хвильовий писав про переслідування українських письменників і про невинність Ялового. Хвильовий брав на себе відповідальність за генерацію українських письменників. Останніми словами письменника були: “Хай живе комуністична партія!”
У приписці письменник просив друзів піклуватися про його матір і доньку. А далі – кілька ніжних рядочків, призначених доньці.
Записку було датовано 13 травня 1933 р.
Перші прозові збірки Миколи Хвильового не тільки засвідчили його мистецький талант, а й справили велике враження на українського читача. Твори письменника засвідчили, що він неперевершений майстер малої прозової форми. Хвильовий створив в українській літературі свій власний стиль – своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. .
Поєднання мрії і дійсності в його творах надає їм неповторної стильової новизни. В цих збірках немає ні революційного пафосу, ні уславлення борців за революційні ідеали. В оповіданнях письменника (“Мати”, “Содонський яр”, “Наречений”, “Редактор Карк”, “Синій листопад”, “Кіт у чоботях”, “Я (Романтика)”) зображена складна революційна дійсність з кров’ю, смертю, людським горем і стражданнями. Герої М. Хвильового постають не переможцями, а жертвами революції.
Читач мимохіть задається питанням, яке, напевне, ставив перед собою і автор: якщо це і є нові герої, то яке ж майбутнє чекає на Україну з такими будівниками?
За своїми політичними переконаннями Микола Хвильовий був українським комуністом. Саме в цьому полягала його трагедія.
Однією з найважливіших для Хвильового впродовж усієї його творчості була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани: брудне сьогодення, всі вади якого він аж надто прозорливо помічав, і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле.
Він пізно зрозумів, що більшовизм і національна ідея – несумісні поняття. Микола Хвильовий воював за новий світ для своєї матері України в лавах тих, хто знищував її, так, як знищив власну матір герой новели “Я(Романтика)”. ?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)