Життєвий і творчий шлях – Дмитро Васильович Павличко
Дмитро Васильович Павличко (Нар. 1929 р.)
Життєвий і творчий шлях
Біографія Дмитра Пав-личка – у його віршах. З його творів можна дізнатися про життєвий шлях, становлення характеру, про погляди та переконання.
Народився Дмитро Васильович Павличко 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові Яблунівського району Івано-Франківської області (територія тодішньої Польщі) в багатодітній селянській сім’ї.
З поезії “Мені приходять телеграми” можна дізнатись, що майбутньому поетові “тверда земля була за ліжко, шорсткий кептар за пелюшки”.
Мати – Параска Юріївна Бойчук – була жінкою неписьменною, але багато знала з “Кобзаря” та Франкових творів, залучала до читання цих творів дітей. Мала чудову пам’ять і любила поезію. Померла 1955 р. від тяжкої праці.
Доля судилася Дмитрові така, як і всім українцям, та ще біднякам: нужда, тяжка праця, освіта чужою мовою.
В одному з ранніх віршів “Дві ялинки” йдеться про те, як у передноворічний вечір хлопчик продає ялинку, бо ж “Треба
З цих та інших віршів постає узагальнена картина гіркої долі гуцульської бідноти, безнадії, горя.
Освіта на Прикарпатті була в пошані. Малоземельні батьки нічого не могли лишити дітям у спадок, тому прагнули за всяку ціну дати знання.
Дмитро Павличко почав ходити до польської школи в Яблунів, де зневажалася і заборонялася українська мова. Про це теж поет згодом згадає в одному із своїх творів: “За мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставати мені…”. Дмитро Павличко вивчив і полюбив мову Міцкевича, в Коломийській гімназії опанував німецьку мову та латинь, усе життя знайомився з духовними скарбами інших народів та епох. І все це допомогло йому утвердитися у трепетному, бережливому ставленні до рідного слова. Захисті розвиток рідної мови став для Д. Павличка справою обов’язку й честі.
Вересень 1939 р. “син простого лісоруба” зустрів з радістю й надією. Безумовно, тоді ніхто не міг передбачити, що возз’єднання принесе Західній Україні й депортації, і арешти, і колгоспи. Дмитро Павличко теж відчув “зміни” на власній долі.
ЦЕ ЦІКАВО
В тимчасово окупованій Коломиї одразу за парканом гімназії, де на той час навчався поет, фашисти розташували єврейське гетто. Звідси бранців партіями вивозили на розстріл, а ті, що лишилися, пухли від голоду. Темними ночами гімназисти прив’язували тягарі до привезених матерями паляниць, і, розкручуючи такий молот із хліба й каменю, перекидали його на територію гетто. Вдень їх зустрічали вдячні погляди зчорнілих бранців. Ці І очі болю і сподівання запам’ятались поетові на все життя.
У 1944 році серед інших заручників німці розстріляли брата Петра. Тоді вперше, схилившись на віко труни, Д. Павличко вилив свою любов і ненависть у ще Дитячі, незграбні, та виболені рядки. Згодом цей трагічний епізод знайде свій відбиток у поемі “Вогнище”. Та реальність – гірка й правдива – вже стала на порозі. Вона завжди притягатиме митця – уперед всіх фантазійних злетів та романтичних вигадок.
З осені 1945 р. до весни 1946 р. Д. Павличко був ув’язнений у Станіславі за сфабрикованим звинуваченням у приналежності до УПА. Комісія з Москви визнала безпідставними висунуті проти групи підлітків звинувачення, але посидіти у в’язниці все-таки довелось.
1948 р. Д. Павличко закінчив десятирічку і вступив на філологічний факультет Львівського університету, який закінчив у 1953 р.
Ще студентом Дмитро Павличко очолює літературну частину Львівського ТЮГу, а у 1953 р. навчається в аспірантурі під керівництвом академіка М. Возняка. Однак поетична творчість відсунула наукову роботу на другий план, і дисертації він так і не захистив, хоча написав сотні блискучих літературознавчих і критичних праць. Перша збірка поезій “Любов і ненависть” з’явилася у 1953 р. Пізніше побачили світ поетичні книги “Моя земля” (1955 р.), “Чорна нитка” (1958 р.), “Бистрина” (1959 р.), “Днина” (1960 р.) та ін.
3 1957 по 1959 pp. Д. Паличко керує відділом поезії журналу “Жовтень”, наступні п’ять років займається творчістю.
Діалектичність думки, наявна в низці творів 50-х років, стала визначенням зрілості майстра. Але навіть ранні вірші Дмитра Павличка вражають щирістю і людяністю, а це ті риси, які сам автор шанує більше, ніж майстерність.
У 1958 p., аналізуючи поезію 50-х pp., Павличко зазначив, що біда поетичного покоління 50-х у тому, що воно “ніяк не може знайти свою тему”. Тоді ж він накреслив свою поетичну програму: “блискавкою-мислею своє життя я висловлю”.
Визначальною особливістю творчості Д. Павличка цього періоду була підкреслена публіцистичність, громадянська напруга художнього слова, хоча, звичайно, молодий поет вимушений був іти й на певні компроміси з пануючою тоді ідеологією. Та вже збірка “Правда кличе!” (1958 p.), яка побачила світ на самому початку хрущовської “відлиги”, засвідчила, що він був сповнений віри в можливість появи в тогочасних суспільних умовах справді вільної, духовно багатої людини. Проте вісімнадцятитисячний тираж збірки було вилучено з обігу й знищено. А сама вона не згадувалася як неіснуюча.
Збірка містила в собі правду про сталінську добу, про бюрократизм, ідеологічне фарисейство, лицемірство. Це була гірка правда, покликана до життя XX з’їздом КПРС, але вона виявилася передчасною. Досі сонет Д. Павличка “Коли помер кривавий Торквемада” лишається неперевершеною й унікальною за своєю соціально-філософською проникливістю алегорією:
Пішли по всій Іспанії ченці.
Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали…
Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам’ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
Твір написано зрілим поетом, який вже знав про депортації, табори… І в час, коли багато хто боявся повороту до старого й обережно промовчував, Павличко у вірші відтворив дух страху, непевності, нерішучості, який панував у країні. В образі Іспанії часів середньовічної інквізиції вгадується “великий, могучий Радянський Союз”.
Подальші збірки “Бистрина” (1959 p.), “Днина” (1960 p.), “Пальмова віть”, “Жест Нерона” (1962 p.) зазначили творче зростання письменника, а вибрані поезії “Пелюстка і лоза” (1964 р.) дають можливість окреслити основні параметри його поетичного обдаровання.
Переїхавши до Києва 1964 р., поет якийсь час працює в сценарній майстерні кіностудії ім. Довженка (за його роботами поставлені фільми “Сон” – у співавторстві з В. Денисенком, та “Захар Беркут”).
1966-1968 pp. віддані роботі в секретаріаті правління СПУ, а потім знову творча робота, після чого Дмитра Павличка (1971-1978 pp.) призначають на посаду редактора журналу “Всесвіт”.
Дмитро Павличко – один із тих поетів, який ні за яких обставин не скотився в багно кон’юнктурщини, прислужництва, він завжди залишався вірним і відданим Україні:
У дитячому серці жила Україна –
Материнські веселі і журні пісні,
Та за мову мужицьку не раз на коліна
Довелося у школі ставати мені.
Непокривлену душу хотіли зламати,
Та лишилися тільки болючі киї,
Наді мною ночами відплакала мати,
Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.
(“У дитячому серці жила Україна”)
Деякі з творів поета оцінювались неоднозначно. Проте він одним із перших розібрався в складних і політичних, і літературних перипетіях після-сталінського періоду.
Етапною для Д. Павличка стала збірка “Гранослов” (1968), в якій автор утверджував ідею незнищенності національної культури. У поезіях “Ти зрікся мови рідної”, “Якби я втратив очі, Україно…”, “О рідне слово, що без тебе я?!”, ” Лист до одного знайомого в справах філологічних” поет звертається до значущості рідного слова для людини.
Ти зрікся мови рідної.
Віки Ти йтимеш темний, як сльота осіння.
Від погляду твого серця й зірки
Обернуться в сліпе каміння.
Для Павличка мова – то найцінніший скарб, найвищий критерій моральності, взагалі вартості людини. З рівною пошаною ставиться він до кожної мови, бо знає, що вона – “Як дерево, з якого буде Колиска чи труна – залежно, хто що подарувати хоче Своєму братові”. Що вона – як вогонь, котрий може “спалити або зігріти дух”. Та перевертень, що рідну мову забув і зрадив, – не зігріє душі чужою мовою, не здатен ні до чого світлого, доброго (” Лист до одного знайомого в справах філологічних”).
Збірки “Сонети подільської осені” (1973 р.), “Таємниця твого обличчя” (1974 p., 1979 p.) стали помітним явищем в українській літературі другої половини XX ст. Традиції пристрасного слова І. Франка продовжують книги поезій “Спіраль” (1984 p.), “Поеми й притчі” (1986 p.), “Покаянні псалми” (1994 p.). Перу Д. Павличка належить також антологія перекладів “Світовий сонет” (1983 р.) літературно-критичні праці, зібрані в книжках “Магістралями слова” (1978 р.), “Над глибинами” (1984 p.), “Біля мужнього слова” (1988 p.).
Дмитро Павличко завжди в шуканнях, він звертається до багатющої спадщини попередників, особливо І. Франка, М. Рильського, з котрими його єднає громадянське звучання поезії, прагнення пронести свої ідеали крізь все дрібне, буденне, вимушене. Його поезії містять філософську заглибленість у сутність вічних, загальнолюдських проблем.
Подорожі світом (Куба, Канада, Америка та інші країни), поглибили його ознайомлення зі світовою літературою, наблизили до нього поезію Заходу і Сходу, збагатили художню палітру. Так, він блискуче оволодів такою складною віршовою формою, як сонет, зробив чималий внесок у його цікавий різновид – білий сонет, увів в українську літературу поширені в поезії Близького Сходу рубаї, відродив у сучасній поезії жанр притчі.
Треба відзначити його збірки “Гранослов” (1968р.) і “Таємниця твого обличчя” (1974 p.), а також вибрані твори в двох томах (1979 p.). З них підноситься постать мудрої людини, зрілого поета, якого добре видно навіть на тлі світової літератури. Поетичне мислення Павличка характеризується синтезом глибокого ліризму та інтелектуальності, поєднанням конкретної художньої деталі з образами широкого узагальнюючого значення, які здебільшого виходять на обшири загальнолюдських, світових проблем.
Так, в одній з кращих збірок “Гранослов” є однойменний цикл, присвячений пам’яті Максима Рильського.
Увесь цикл сповнений болем утрати. А разом з тим вимальовується збірний образ великого митця, смерть якого є втратою всієї людськості. Персоніфіковані образи природи вказують на її глибину: “Голосить в Голосієві земля: Ой синку мій, велика в мене рана…”
Другий сонет – це зойк і біль самої України – “Не плачте, Ярославно, їде князь – Тепер його вже не беруться стріли”. В образному розмаїтті вимальовується постать поета-сподвижника, вірного сина України, якому судилося пройти тернистим шляхом, таким звичайним для всіх геніїв, що не зреклися своєї віри і любові, як-от Шевченко, Міцкевич, Франко, Петефі, Байрон.
Йому призначено і далі йти,
Через усі весілля наші й тризни,
Через любові нашої мости…
В майбутнє сонце нашої Вітчизни.
Його поезія сповнена суперечностей, контрастів: добро і зло, любов і ненависть, пелюстки і леза, світло й пітьма. Як філософ, Павличко розмірковує над цими вічними темами, осмислює й розповідає про них у вишуканих і точних образах. Так, у сонеті “Погляд у криницю” поет розмірковує над значенням світла:
Я розумію світло.
Це – душа,
Любові й космосу глибини.
Жертва.
Блиск розуму.
Благословення миру.
Палання рук.
Веселощі трави. Автор розуміє, що життя зіткане з протиріч: темнота й світло, добро й зло, радість і горе завжди йдуть у парі. Але, не пізнавши темного, людина, можливо, не могла б оцінити світлого. Проте авторові чужі темнота, заздрощі й злоба.
Міцною внутрішньою ниттю поєднання конкретики із глобальними, світовими мотивами пов’язані сонети “Коли умер кривавий Торквемада…”, “Погляд у криницю”, “Крила”, “Нетерпеливість”, “Міст”таще цілий ряд інших творів високого філософського та громадянського звучання. У них через алегоричні образи ясно проступають реалії часів тоталітаризму, недовгої відлиги, жорстоких репресій, облудної перебудови.
Приголомшливо сильно звучить сонет “Голгофа”, в якому з глибини віків проступають трагічні долі Бога і людських геніїв:
Це страшно, як людину розпинають,
Не знявши віри їй, що Бог вона;
Плювками прибивають до хреста
Невинну душу, генієм пройняту.
Мученицька смерть – це, звичайно, страшно. Але страшніше – байдужість людей, які “в темряві не розпізнали”, де злочинець, а де геній.
Та ще страшніше, пише Павличко,
…як знімають ката
З охрестя справедливої ганьби,
Навколішки стають навкруг мерця
І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне.
Та ще більша ганьба, коли іменем мертвого ката чиняться нелюдські злочини – а його колишні підручні намагалися реанімувати якщо вже не його, то хоч його справи, в пітьмі видати чорне за біле. Вражаюче звучать рядки вибухової узагальнюючої сили:
Одна Голгофа споконвік була:
Розбійник і творець висіли поруч,
І в темряві не розрізняли їх.
Та ми повинні бачити при світлі,
Де вбитий Бог, а де всесвітній хам,
Що перед смертю розпинав народи.
Під віршем підкреслено стоїть дата: 1969 р. Йдеться про трагедію чеського і словацького народів 1968 року. Цікаво, що й тут продовжується філософське осмислення образів світла й пітьми, розпочате в “Погляді з криниці”.
Як і кожен поет, Д. Павличко, звичайно ж, звертався до інтимної лірики, де талант його розкрився на повну силу. Чудові вірші про кохання, що ввійшли до збірки “Таємниця твого обличчя” (1974 p., 1979 p.), з повним правом можна зіставити зі славнозвісним “Зів’ялим листям” І. Франка.
Ліричний герой збірки Дмитра Павличка – то наш сучасник, духовно багата людина, що вміє бачити й тонко відчувати красу. Його кохання чисте й щире, а разом з тим – суто земне, поєднане із здоровою пристрастю. В інтимних поезіях Павличка криється глибинний прихований зміст. “Ти – як дощ, а я – мов явір. Хочу листям тебе зловить”. Та повне глибинне осягнення – кохання в поєднанні духовного й тілесного, проглядається в цікавому образі: “Ти повинна приходити двічі”: “Спершу – з неба, а потім – з землі”.
Кохання – почуття багатогранне, і Павличко, не повторюючись, відображає в стислих, але ємних віршах якусь одну виразну грань: “Не бійся сивини моєї”…, “Ми вийдем з тобою на листя опале”, “Зеленим вогнем береза”, “Горить суницями поляна”, “Дівочих непорочних ліній”, “Ніч була ясна, я стежками біг” та інші.
Маленькі (за розміром), але величні за змістом твори підносять прекрасне людське почуття, таке знайоме всім – і таке неповторне.
Своєрідна, що перегукується з фольклором, прекрасна поезія “Я стужився, мила, за тобою”, де закоханий юнак перетворюється в явора, стала для багатьох улюбленою піснею.
Багато поезій Павличка покладено на музику, а славнозвісна пісня “Два кольори” така ж популярна, як “Пісня про рушник” Малишка.
Д. Павличко відомий і своїми епічними творами. Його поеми “Земля”, “Вогнище”, “Поєдинок” – то широкі картини життя земляків поета, то реалістичні, то романтичні, багаті на образи-символи.
Дмитро Павличко – автор дослідницьких статей не лише про українських, а й про багатьох польських, білоруських, російських письменників.
Дмитро Павличко відомий і як політик, він – один з організаторів Народного руху України, Демократичної партії України.
На всіх ланках своєї діяльності Дмитро Павличко пристрасно й рішуче відстоює інтереси суверенної України, її народу.
Теорія літератури
Рубаї – чотиривірш, як правило, філософського змісту за схемою римування: аа-а (різновид монорими).
Рубаї як викінчений мініатюрний віршовий твір, що виражає певну думку, підкреслену в останньому рядку строфи, є однією з найпопулярніших версифікованих форм у ліричній поезії народів Сходу. Ця форма сягнула своєї досконалості в тюркомовному літературному середовищі (Захіреддін Бабур) та іранському (Омар Хайям).
Різновид рубаї у казахській поезії називається ельон (одинадцятискладник з медіаною після шостого складу).
Звертаються до вишуканої віршової форми рубаї й українські поети. Так, Д. Павличко у 1987 видав збірку “Рубаї”:
Мені нагадують людські серця
Крихке й тоненьке серце олівця –
Зламати легко, застругати важче,
Списати неможливо до кінця. ?
(2 votes, average: 5.00 out of 5)