Жіночі образи повісті І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”

Перед тим як перейти до аналізу жіночих образів у повісті І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”, хотілося б сказати кілька слів про поняття, з одного боку, далекі від розглядуваної нами теми. Але з іншого боку, образ жінки, дружини й матері безпосередньо пов’язаний із поняттям сім’ї.

Отже, сім’я – одна з найдавніших форм спільності людей. Вона виникла значно раніше від класів, націй, держави в надрах первіснообщинної формації. У Київській Русі існували великі родини, в яких були діди, батьки і кілька одружених дітей зі своїми

дітьми. Середньостатистична сім’я часів Київської Русі становила близько шести осіб. У “Повісті врем’яних літ” ми зустрічаємо опис полянської родини (а як відомо, фактично поляни були нашими предками): “Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили її ввечері; а назавтра приносили для її родини те, що за неї дадуть”. Жінка була основою родини і виконувала дуже важливі обов’язки: вона народжувала дітей, тим самим продовжуючи рід. Вона виховувала дітей, тим самим продовжуючи давні традиції. Вона підтримувала домашнє вогнище, тим самим забезпечувала комфорт та затишок для своєї родини.

У повісті І. Нечуя-Левицького три жіночих образи: стара Марія Кайдашиха та її молоді невістки, Мотря й Мелашка. Три жінки – три родини, що мають спільні корені. Ми знаємо, що в родині Кайдашів постійно точаться сварки, бійки, суперечки. Безперечно, що відповідальними за це є всі представники родини. Проте вирішальною в цьому процесі є роль жінки.

Що ми знаємо про стару Кайдашиху? Найголовніше те, що вона мала незлобливий, але палкий характер, який під впливом зовнішніх обставин перетворився на вкрай злобливий. Можливо, першопричиною цього було те, що довгий час Кайдашиха була відірвана від рідного грунту. Дуже довго вона куховарила у панів, а потім любила про це згадувати.

Наприклад, коли дізналася, що її син сватає дівчину із села Бієвці: “В Бієвцях мене знають: я варила обід у попа, як він видавав заміж дочку. Я там у поповому дворі частувала всю громаду. От, там, моє серденько, є добрі хазяїни”. Сцена заручин є дуже промовистою в розкритті характеру Кайдашихи. Вона наділа тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей і понадівала всі хрести й дукачі, наділа нову юбку, нову білу свиту, ще й у жовті чоботи взулась – це було зроблено навмисно, адже всі її знають, треба одягтися гарненько.

Більше того, Кайдашиха наказала Лаврінові намостити на віз високо сіна, ще й заслати його килимом. Вона була великою акторкою, почувала себе царицею.

Маленьких Семигор їй було замало для того, щоб сповна розкрити свій талант. Пані їхала сватати свого улюбленця, свого

Лаврі на, такого схожого на неї. Проїжджаючи повз шинок, вона навіть не привіталася із купою, чоловіків, а лише гордовито підняла голову. Вона навмисно виставила напоказ громаді жовті нові сап’янці. Сонце грало на чоботях. Сап’янці жовтіли на всю вулицю. Який розмах! А ці сусіди навіть не могли поцінувати таку красу. Чоловіки сміялися: “їй-богу, підняла свиту зумисне вище колін та показує жовті сап’янці. Везе Кайдаш свою жінку, неначе на ярмарок на продаж”.

Уявімо, наскільки великим було розчарування Кайдашихи, коли вона зрозуміла, що “її сподівання не справдилися. Вона нетерпляче вказувала на великі хати, але Лаврін віз її все далі і далі. Ніби навмисно дорога була дуже поганою. Кайдашиха впала з воза, а сіно вкрило її зверху. Тепер вона була схожа не на велику пані, а на якусь чудернацьку істоту: сіно почіплялось до червоних торочок на голові, поналазило за комір, у пазуху, заплуталось у хрестах та дукачах. Пил набився їй у ніс, у вуха і навіть у рот.

Отже, зображуючи Кайдашиху в контрастних умовах (порівняємо сватання до Мотрі й сватання до Мелашки), письменник виділив основну її рису. Кайдашиха спілкувалася з людьми не тому, що їй це було приємно, а тому, що вигідно.

Жодна з позитивних якостей людини не дарувала їй насолоди стільки, скільки розмір гаманця. Пам’ятаємо, що вона довго терлась коло панів і, за словами письменника, “набралась од їх трохи панства”. У розмові з панами вона була облеслива, любила цілувати їх у руки, кланятись. Але ця улесливість не була її природною, “як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на ввесь рот”.

Кайдашиха дуже швидко розподілила невісток відповідно до їх можливостей. І перед тим як перейти до характеристики взаємин між Кайдашихою та її невістками, слід докладніше зупинитися на аналізі образів останніх.

Мотря відповідала вимогам, які висунув перед можливою своєю дружиною неласкавий Карпо: “аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку…”. Мотря була красивою і здоровою. Очі її були темні, наче терен. її лице пашіло рум’янцем на всю щоку. Дрібні зуби біліли між тонкими червоними губами. Мотря не могла стати наймичкою. З дитинства вона звикла до поваги й дуже уміло захищалася від нападок на свою свободу. Згадаємо, через кілька днів після весілля Кайдашиха прокинулась і збудила свою невістку. Та спочатку спокійно сприймала накази, але потім одна думка пройняла все її вільнолюбне єство: “Але чом оце свекруха не береться до роботи?” Мотря була не з тих, хто звик комусь підкорятись. Отой перець, яким милувався Карпо, Мотря по можливості розсипала всюди. А чому б і ні? Вона була молода, енергійна, працьовита.

Свекруха навіть не встигала зробити все те, що встигала зробити старша невістка. Тоді чому свекруха дозволяла собі нерівний розподіл результатів праці? Мотря стояла на позиціях справедливості, але в родині її голос поки що був слабким. Через сварку жінок починають сваритися й чоловіки. П’яниця Кайдаш, можливо, неодноразово бив свою жінку, але яке право він мав бити молоду жінку, дружину його сина? Молода Мотря була, безперечно, гарячою, але старі мудрі люди повинні були попередити ці недоладні й потворні конфлікти. Дуже швидко молоді перейняли манеру спілкування старих.

Невістка, наприклад, не давала Кайдашисі пестити онука. Тільки вночі, тоді як Мотря спала міцним сном, Кайдашиха вставала до дитини, забавляла, як вона плакала, та годувала її молоком. Отже, що посієш, те й пожнеш. Несправедливість породжує несправедливість, зло породжує тільки зло. Тим страшнішим стає це зло, коли воно спрямоване на беззахисну слабку людину, таку, як, наприклад, Мелашка.

Мелашка була зовсім іншою. Коли письменник удається до опису зовнішності дівчини, змінюється навіть манера викладу. Це несумлінний і суворий документаліст, для якого важливою є кожна деталь, кожна рисочка, а закоханий юнак, який сприймає світ через призму своїх почуттів: “Мелашка йшла стежкою й плуталась між високою смілкою та дзвониками, її чорноволоса голова з маковим вінком здавалась квіткою між високою травою на окопі, між синіми дзвониками та червоною смілкою “.

Лаврін був настільки захоплений, зачарований її красою, що не звернув уваги на похилу вбогу хату. Він одразу вирішує взяти цю дівчину за дружину. Далі відомо – подорож Кайдашихи на возі, її розчарування та сльози покривдженої Мелашки. Якщо Мотря вперто захищалась, поетична душа Мелашки знаходить інший вихід. Вона збирається на прощу до Києва і залишається там: ” вона в Києві не бачила ні свекрухи, ні свекра, ні Мотрі, не чула ні од кого лихого слова. Ніхто не гриз їй тут голови “. Колишнє життя в Кайдашів уявляється їй пеклом. Але рідні не залишили Мелашку одну, і невдовзі Лаврін виїжджає на пошуки жінки. Мелашка повертається, незабаром народжує сина.

Тривога за Мелашку, навіть смерть Кайдаша не тільки не припиняють колотнечі в хаті Кайдашів. Цього разу Мотря вже виступає не в ролі скривдженої, вона сама починає конфлікт, до якого поступово залучаються всі представники родини. І Лаврін, і Мелашка загартовуються у цій боротьбі за власність, поступово зникають їхня лагідність, повага до оточуючих. Конфлікт, ніби омут, затягує на дно все нові й нові жертви. Ані свекруха не виказує поваги до невісток, ані невістки до свекрухи. На якомусь етапі Кайдаші перейшли дозволену межу, порушили одвічні закони сім’ї – тепер їх об’єднує лише прізвище.

Прикро, але в родині Кайдашів жінки стали ініціаторами сварок, які звели нанівець усі зусилля чоловіків працювати й жити в злагоді.

Розпочала все Кайдашиха – як розумна й досвідчена жінка вона повинна була докласти зусиль для того, щоб у родині запанували тиша й спокій. Проте в цей рішучий момент її хвилювали тільки власні почуття. Мотря через гарячу вдачу підхопила вогнище розбрату. Мелашка ж стала жертвою цього конфлікту, припинити чвари у неї просто не було душевних сил.

Ситуація, зображена І. Нечуєм-Левицьким у повісті “Кайдашева сім’я”, незважаючи на її буденність, доволі трагічна. Якщо раніше іноземці захоплювались українськими жінками, їхньою високо-освіченістю, тактовною поведінкою, то тепер ми маємо повне зубожіння колишніх ідеалів.

Я думаю, що й сьогодні ситуація не змінилася на краще, а ілюстрацією цього є численні телепрограми, в яких розглядаються сімейні конфлікти. Важка доля української жінки, але не повинна вона, не має просто такого права – забувати про власну гідність. Від поведінки жінки найчастіше залежить атмосфера в родині. Не слід про це забувати.