Жінки в житті і творчості Тараса Шевченка
Своєю творчістю він утверджував християнську мораль, закумульовану в десяти Божих заповідях. Про ту з них, що є неодмінною умовою щасливих взаємин закоханих, ідеться в поезії “Коло гаю, в чистім полі…”.
Дівоча цнота, висока мораль, чистота стосунків хлопця й дівчини – ось неодмінна умова гармонії між закоханими. Щоб явити читачеві своє розуміння квінтесенції щастя, Тарас Григорович часто звертається до поняття раю. Саме це слово використовує він у поезії і риторичним запитанням констатує найвищий вияв земного щастя:
Якого
Стан закоханих Шевченко часто порівнює з різноманітними явищами природи.
До психологічного паралелізму вдається автор і в поезії “Не тополю високую…”, передаючи страждання молодої дівчини, котра ніяк не знайде собі пари.
Справжнім шедевром інтимної лірики Шевченка є вірш “Дівичії ночі”. Вражає здатність автора глибоко розкрити психологію молодої дівчини, високохудожньо передати найтонші переживання ліричної героїні. Емоційність сприйняття посилюється тим, що ця сповідь серця ведеться від першої особи.
Серце митця було напрочуд чутливим до краси. А жінку
Першою любов’ю Тараса була Оксана Коваленко. їй присвячена поема “Мар’яна-черниця”. А спогади про красуню Оксану поет вилив у вірші “Ми вкупочці колись росли”.
“Ганні вродливій” (так називав Тарас дружину полковника Платона Закревського, власника села Березова Рудка, що на Полтавщині) поет присвятив поему “Слепая”, а також поезії “Г. 3.” та “Якби зустрілися ми знову…”.
Чи соціальна нерівність, чи відсутність справжнього почуття з боку Шевченка стали на шляху до поєднання його долі з долею Варвари Рєпніної, дочки російського державного діяча, генерала кавалерії?.. Ця таємниця назавжди схована в їхніх серцях. Але вже той факт, що Шевченко подарував їй свій автопортрет, присвятив поему російською мовою “Тризна”, є свідченням глибокої симпатії до цієї неординарної жінки.
У фіналі “Присвяти” йдеться про її вплив на поета:
Для вас я радостно сложил Свои житейские оковьі, Священнодействовал я снова И слезьі в звуки перелил. Ваш добрмй ангел осенил Меня бессмертньїми крилами И тихоструйньїми речами Мечтм о рає пробудил.
Варвара Рєпніна була гідна любові Тараса. її інтелект, духовне багатство, поетичне світосприймання сповнили хвилюванням серце поета, але не спричинили бурі. У листі до Шарля Ейнара княгиня пише: “…щораз більше виявлявся мій потяг до нього: він відповідав мені деколи теплим почуттям, але пристрасним – ніколи”.
Любов сліпа. І генії теж підвладні цій хворобі. Останнім почуттям, що спалахнуло в серці Шевченка, була любов до Ликери Полусмакової, колишньої наймички, кріпачки. Сучасники поета скептично ставилися до цього об’єкта його кохання. Ликера для Шевченка була останньою соломинкою, яка мала порятувати його від самотності, останньою надією на створення свого маленького раю. Він запропонував їй одружитися й виїхати на Україну. Вірив, що саме з нею вдасться “лихо донести і поховать лихо дебеле в хатині тихій і веселій”. Адже неодмінною умовою “благодаті” він вважав сімейну ідилію у власній хатині.
Не судилося стати Ликері Шевченковою долею. Згодом вона виходить заміж за перукаря Яковлева. А серце поета переповнюють біль, розпач, безнадія від усвідомлення страшної, всепоглинаючої самотності:
Ні! Треба одружитись, Хоча б на чортовій сестрі! Бо доведеться одуріть В самотині.
(“Якби з ким сісти хліба з’їсти…”)
Прагнення простого людського щастя виявилося в Тараса Григоровича таким жагучим, що навіть в останній строфі останньої поезії, вміщеній у “Кобзарі” (“Чи не покинуть нам, небого…”), за кілька днів до того, як відійти у вічність, він пише:
…над Стіксом, у раю, Неначе над Дніпром широким, В гаю – предвічному гаю, Поставлю хаточку, садочок Кругом хатини насаджу…
Скільки в цих рядках туги від усвідомлення того, що доля так жорстоко обділила його сімейним щастям!
Звичайно, мало мажору в інтимній ліриці поета, бо крізь призму власної долі, крізь біль зраненого серця пропустив він свою поезію. Самотність, нерозділеність кохання – ось ті струни, на яких звучить Шевченкова пісня печалі.
Жінки в житті і творчості Тараса Шевченка займають особливе місце. Мати Катерина, сестри – Катерина і Ярина, подруга дитинства Оксана Коваленко, Ганна Закревська, Ликера Полусмакова. І окремо – княжна Варвара Рєпніна – правнучка гетьмана Кирила Розумовського, небога декабриста Сергія Волконського, високоосвічена, інтелігентна, духовно багата жінка, названа сестра поета.
Уперше 35-літня Варвара Рєпніна побачила Тараса Шевченка у своєму родовому маєтку в Яготині навесні 1843 року. Він справив на неї сильне враження.
“Як багато він має такту, доброти й пошани до всього святого. З усіма він увічливий, із старшими шанобливий і тому його всі люблять. Носив модний тоді сірий довгий сурдут “у талію” з оксамитовим коміром і модний, високо, аж під підборіддя, зав’язаний шаль – крават. Був середнього зросту, але міцної тілесної будови. Русявий. На перший погляд, його обличчя видавалося звичайним. Однак кожного, хто хоч раз бачив Шевченка, чарували його невеликі, але виразні очі, що світилися надзвичайним розумом і дивною добротою. Очима тими він підкорив собі вже не одне серце. У товаристві тримався вільно і з тактом”.
Таким постав він перед родиною Рєпніних і яготинським товариством, де всі вже знали про його дитинство і молодість.
Княжна побачила в Шевченкові барда української незалежності і писала своєму колишньому вчителеві швейцарцю Ейнерові: “Розповідали, що він багато перетерпів, що він страшним досвідом купив право громити сильних. Говорили про це між собою, бо ніхто не насмілювався торкнутися повісті його життя в розмовах з ним самим: усі його любили і всі бажали йому щастя й успіху”.
Княжна Варвара Рєпніна була душею старого гетьманського дому. Добра, дотепна, мила й ласкава до людей, вона допомагала вбогим і нещасливим, роздавала все, що мала, брала найактивнішу участь у житті тих, хто звертався до неї за порадою. Глибоко ненавиділа кріпацтво. Свої переконання, щирість вдачі і простоту вона успадкувала від батька, а від матері – палкість почувань і пристрасний темперамент. Щедро розсіваючи навколо проміння своєї чистої душі, діяльною любов’ю до ближніх вона надолужувала брак особистого щастя: деспотична мати не дозволила їй побратися з молодшим братом російського поета Баратинського, ад’ютантом батька, в якого дівчина закохалась. Ця рана серця зробила її ще сентиментальнішою. Зламане особисте життя стало безрадісним. Вихована в ідеалах і настроях першої чверті XІX ст., вона піддавалася впливам містичної літератури, що в Росії та й на Україні ще в 40-х рр. знайшли собі добрий грунт.
З’явившись у Яготині, Шевченко порушив сонну одноманітність життя родини Рєпніних. Вериги, що їх штучно наклала на себе княжна, впали, душа попливла по майже забутому морі вражень, фантазій, душевних поривів, і настав момент, коли вона сказала собі, що Шевченко – обранець її серця, а потім признавалась, що коли б відчула з його боку любов, то, може, відповіла б йому й пристрастю.
Психологічні портрети Шевченка, як людини і поета, княжна змалювала у своїх спогадах мистецьки яскраво і об’єктивно правдиво.
“Шевченко їв і пив, як усі смертні, і кожен, увійшовши до кімнати, де він перебував з молодими людьми, ніяк не міг би поставити його вище за інших. Годинами він міг віддаватися най-пустіпіій банальній розмові і навіть, як здавалося, захоплюватися нею. Він був добрий до слабкості, легкодухий до жорстокості, нерішучий і водночас похапний аж до необдуманих вчинків. Його не можна було не любити, а для всіх, хто щиро любив його, був джерелом турбот, безупинних переходів від захоплення до обурення, від співчуття до охолодження”.
Шевченко – поет у повному розумінні цього слова: своїми віршами він полонив усіх, викликав у слухачів сльози ніжності
Й співчуття, прихиляв до себе старих і молодих, холодних і палких. Читаючи свої чудові твори, ставав чарівником: музичний голос переливав у серця слухачів глибокі почуття, що владно панували тоді над ним самим. Був обдарований більше ніж талантом – генієм, і чутлива та добра душа його налаштовувала ліру на високе й святе.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)