ЖАНРОВО-ТЕМАТИЧНЕ РОЗМАЇТТЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Середньовіччя вже почалось.
У. Еко, сучасний італійський письменник
Споглядаючи величний спокій гірських масивів, ми зазвичай не замислюємося над тим, що колись ця гранітна твердиня була розбурханою киплячою рідиною. Вириваючись із кратерів вулканів і розломів земної кори, розжарена магма бурхливими потоками розтікалася по земній поверхні, аби згодом закам’яніти й стати стрімкими гірськими вершинами чи глибокими урвищами.
Подібно до цього Євразія на початку середньовіччя вирувала й кипіла “великим переселенням народів”,
Те саме стосується Центральної та Східної Європи, де живемо ми, українці. Київська Русь стала державою саме в добу Середньовіччя. Щоправда, на відміну від роздробленої Західної Європи, після падіння Риму (476 р.) на наших нинішніх теренах і на півдні Європи ще тисячу років панувала потужна Візантійська імперія зі столицею Константинополем. Наші пращури називали це місто Царгородом, бо там правили царі, яких слов’яни тоді ще не знали. Однак середньовіччя і в Східній Європі було колискою державності. Саме про цей славний період у житті наших предків і столиці України писав поет Євген Маланюк: “…Дзвенить вода. Це він, це він синіє – балада хвиль – Дніпро. І на горі спить Київ – степова Олександрія – під злотом царгородських мозаїк”. Ці унікальні “царгородські мозаїки” (тобто мозаїки, привезені з Царгорода або зроблені на зразок царгородських) і нині прикрашають стіни Софії Київської, а Богородиця-Оранта оберігає українців від усякого лиха… Саме з Візантії разом зі святими Кирилом і Мефодієм до нас прийшли і релігія, і писемність, і перекладна (у т. ч. антична) література. А головне – глибока повага до книги й Художнього Слова. Тепер у це важко повірити, але були часи, коли добре освічені київські князівни вчили грамоти неписьменних західноєвропейських королів.
Переселення величезних людських мас відбувалося не лише в Європі. З Аравійського півострова в VII-VIII ст. ринула хвиля арабів – мусульман, які захопили ледь не півсвіту: і Єгипет, і Сирію, й Ірак, і навіть частину території сучасної Іспанії (війна франків-християн проти маврів-мусульман описана у французькій “Пісні про Роланда”). Неспокійно було й на Далекому Сході, де виявляв активність
Буддійський Китай, одна з найдавніших цивілізацій світу, який саме тоді переживав період свого найвищого розквіту: правління династії Тан – золота доба китайської держави та культури – тривало із 618 до 907 р. Так, Китай сильно вплинув на формування культури Японії, у якій державність виникає теж на початку Середньовіччя (VI-VIІ ст.).
Середньовічна Софія Київська та Богородиця-Оранта
“Богородиця, яка молиться”, або Оранта (від латин, orans – та, що молиться), – середньовічна мозаїчна ікона Божої Матері в Софійському соборі м. Києва. Її статична, упевнена постава, підняті догори й розведені долонями назовні руки символізують традиційний жест заступницької молитви. Композицію вінчає напис грецькою мовою про Божий град, під яким творці храму розуміли Київ: “Бог серед нього, – нехай не хитається, Бог поможе йому, коли ранок настане”.
Чи то через цей напис-оберіг, чи через те, що протягом століть стіна, на якій нанесено зображення, жодного разу не була зруйнована, не зазнала ніяких суттєвих пошкоджень, хоча собор неодноразово страждав під час нападів ворогів на Київ, її ще називають “Непорушною стіною”. Наші пращури вважали Оранту покровителькою Києва, і тому існує легенда, що поки вона стоятиме в соборі й молитиметься за весь людський рід, доти існуватиме місто Київ.
Символічною є композиція картини Людмили Мітченко “Повернення комети Галлея”: Богородиця-Оранта, Софійський собор і комета Галлея. Вона передає тривогу, яка охопила місто після Чорнобильської трагедії. Руйнівні сили символізує комета, що падає, якій протистоїть Богородиця-Оранта. Колорит картини – тривожно-синій, темний, з окремими спалахами світла.
А у XII-XIII ст. багато культур, релігій і навіть цивілізацій (у т. ч. і Київська Русь) було, на превеликий жаль, зметено смертоносним цунамі монголо-татарської навали під проводом Чингісхана і Батия. Та й кінець Середньовіччя пов’язують не лише з великими географічними відкриттями, а й із черговою хвилею переселення народів, завоюванням турками-сельджуками Візантії та падінням Константинополя (1453). Тож Середньовіччя – колиска державності й самобутньої культури багатьох народів світу.
Ще однією характерною ознакою Середніх віків була докорінна зміна ставлення багатьох народів до релігійних вірувань. Ніколи ні до, ні після того релігія не мала такого величезного впливу як на окрему людину, так і на людство загалом. У середньовічній Європі сформувалася теоцентрична (від грец. theos – бог) картина світу, де центральне місце посідала не людина, а Бог. Звичайно, релігії існували і в добу Античності. Але, по-перше, люди частіше молилися не єдиному (як, наприклад, Христу або Аллаху), а водночас багатьом богам (т. зв. язичництво, або поганство). По-друге, давні божества не завжди були еталоном моральності, законності, етичних норм, як це усталилося від часів середньовіччя. Скажімо, еллінські боги поводилися, неначе прості смертні: могли сваритися (згадаймо, як Гера, Афродіта й Афіна сперечалися за яблуко), красти (Гермес викрав в Аполлона череду биків, чим викликав сміх олімпійців), чинити беззаконня (несправедливий наказ Зевса про покарання Прометея). По-третє, давні народи були релігійно терпимішими, спокійніше ставилися до вірувань інших народів і не вимагали від них визнання саме свого Бога, як це чинили від часів середньовіччя ті, хто вірив у свого одного-єдиного Бога. Так, еллінський філософ Ксенофан казав: “Для ефіопа всі боги, як сам він, є чорними й кирпатими, / А для фракійця вони, як і сам він, руді й синьоокі… / А якби руки були в биків, або левів, чи коней, /Той вони б надавали богам своєї власної подоби:/Бик до бика, кінь до коня сотворив би подібного бога…” Тож не дивно, що до середньовіччя людство не знало великих релігійних воєн, які відтоді, на жаль, стали постійним явищем. До того ж ніколи раніше релігії не поширювалися на такі величезні різноплемінні території, не ставали світовими. А християнство, іслам і буддизм у добу Середньовіччя охопили півсвіту. Безперечно, це теж сприяло контактам і вже згаданому енергійному змішуванню різних національних культур і літератур.
Ніколи до Середньовіччя такі величезні території та маси людей не були об’єднані спільними (міжнародними, або світовими) мовами. Були, звичайно, часи великих завоювань Александра Македонського, військо якого несло підкореним народам не лише меч, а й поширювало еллінську мову та культуру. Македонська експансія згодом дістала назву “еллінізація”, а часи після неї назвали “добою еллінізму”. Але навіть блискавичні Александрові походи чи триваліші римські завоювання блякнуть перед масштабами й історичними наслідками завоювань доби Середньовіччя. Так, мешканці численних країн, підкорених арабами, почали розмовляти мовою завойовників, і там відбулася не лише ісламізація (перехід до мусульманства), а й арабізація (перехід до арабської мови і культури, у т. ч. й літератури арабів) корінного населення. Особливо радикально змінювався Єгипет: спочатку самобутній, під час еллінізму (IV ст. до н. е.) він став грекомовним, у римську добу – латиномовним, а від часів середньовіччя і донині – арабізованим. Тож від стародавніх єгиптян залишилися хіба що голосні імена (Тутанхамон, Рамзес, Нефертіті), величні піраміди та скупі написи на них.
У Західній Європі мовою міжнародного спілкування стала латина, у Візантії – грецька. Персько-таджицькі поети відстоювали свою мову – фарсі, відчуваючи постійний тиск мови арабів-завойовників і водночас запозичуючи жанри арабської поезії (наприклад – касиду). А, скажімо, Китай, не змігши підкорити Японію мечем, почав впливати на неї через релігію (буддизм) і китайську мову, яка виконувала на Далекому Сході таку саму об’єднувальну роль, як латина – у Західній Європі або арабська – в Арабському Халіфаті. Певний час китайська була в Японії навіть у більшій пошані, ніж рідна, японська. І тут ми ще раз можемо пересвідчитися в магічній силі Художнього Слова. Молода Японія не розчинилася в політиці й культурі прастарого Китаю тому, що національна самобутність японської культури завбачливо “консервувалася” в окремих словах або словосполученнях суто японського походження і звучання, які спеціально вкраплювалися переписувачами до текстів, записаних за допомогою китайських ієрогліфів. Тож учені образно порівнюють ці японські слова в китайському тексті з японськими островами в безмежному Тихому океані.
А люди, які мають спільну релігію і мову, перебувають у єдиному культурному просторі, тому й літературна традиція стає там спільною або схожою.
Отже, Середньовіччя було динамічною епохою, під час якої відбувалися державотворчі й культуротворчі інтеграційні (об’єднавчі) процеси.
Водночас тоді існували й прямо протилежні прагнення народів: до національної самобутності, несхожості на інші етноси. Саме тому Франція є Францією, а Іспанія – Іспанією (до речі, Україна є Україною, а не Малоросією, “маленькою Росією”),
Хоча долі Західної та Східної Європи склалися по-різному, у їхньому державотворенні важливу роль відігравала художня література та фольклор. Скажімо, національну самобутність, своєрідність кожного народу яскраво відчуваєш, коли слухаєш його пісні. Тірольських пісень, що звучать в Альпах, ніколи не сплутаєш із коломийками, що лунають у Карпатах, хоч в обох випадках їх виконують горці. А усвідомлення певною сукупністю людей своєї національної самобутності, несхожості на інших – один із перших кроків на шляху до утворення своєї держави. Так, справжньою школою державності стали героїчні епоси. Адже в них не просто оспівувалися героїчні діяння богатирів, а й зберігалась етнічна пам’ять народів, пропонувалася своєрідна модель ідеальної поведінки, національні цінності й пріоритети. Узяти хоча б тему патріотизму, любові до батьківщини, що стала стрижнем героїчного епосу саме від доби Середньовіччя. Читаючи античну “Іліаду”, не знаєш, на чиєму боці симпатії, кому співчував еллін Гомер: троянцям-захисникам чи ахейцям-иападникам. Натомість у середньовічних епосах це зрозуміло від першого до останнього рядка. Патріотизм там обумовлює навіть порушення логіки. Так, якщо в “Слові о полку Ігоревім” Київська Русь поетизується устами її автора, земляка й одновірця Ігоря (“О руська земле, уже за шеломами ecu…”), що є логічним, то в “Пісні про Роланда” вислів “красуня-Франція” вживають навіть маври-мусульмани, вороги франків-християн. Так само патріотичними є героїчні пісні народів світу: давньоруські билини чи сербські юнацькі пісні.
Але час збігав, і людина все більше усвідомлювала себе не лише часточкою якоїсь спільноти (християнином-мусульманином – буддистом, сюзереном-васалом, китайцем-японцем), а й окремою самодостатньою особистістю. На перший план почало виходити її особисте життя: переживання, мрії, почуття. І хто сказав, що серце справжнього рицаря не може водночас належати і батьківщині, і Чарівній Дамі? Перше почуття гарно оспіване в героїчних епосах: і франк Роланд, і русич Ігор люблять свою батьківщину. А ось чи люблять вони своїх дам – сказати важко. Звичайно, не можна стверджувати, що в “Пісні про Роланда” і “Слові о полку Ігоревім” інтимні почуття проігноровані абсолютно. У першому творі є Роландова наречена Альда, у другому – дружина Ігоря Ярославна. Але тема кохання в цих великих творах посідає дуже скромне місце. Середньовічну ж людину дедалі більше починає цікавити саме ця тема. Почуття кохання, тема служіння дамі серця – усе це гарно описане в “спадкоємцеві” середньовічного героїчного епосу – рицарському романі. Важко навіть уявити, скільки жіночих сліз було пролито иад сторінками “Роману про Трістана та Ізольду”. А скількох письменників надихнув його сюжет, узятий ще з кельтських переказів про короля Артура й лицарів “Круглого столу”. Наприклад, в українській літературі таким відлунням є поема Лесі Українки “Ізольда Білорука”.Рицарський роман згодом геніально спародіює Сервантес у “Дон Кіхоті”.
Однак “королевою” літературного процесу середньовіччя була все-таки поезія. І не в останню чергу тому, що пергамент, на якому записувалися тексти, коштував тоді надзвичайно дорого, віршований же текст потребував менше пергаменту для запису, ніж прозовий, та й запам’ятати й відтворити усно його було легше. Отже, витоки середньовічної літератури багато в чому завдячують віршам, поезії. Так, вишуканість і тонкий ліризм віршів двох друзів, великих китайських поетів Лі Бо і Ду Фу могли б стати окрасою будь-якої літератури світу. Саме вони найяскравіше втілили знамените правило китайської поетики – “сенс не вичерпується написаним”. Алегоричністю та стислістю висловів позначена також поезія персо-таджиків Рудакі, Омара Хайяма й Гафіза.
А молоді європейські народи, не маючи (як її мали китайці або персо-таджики) власної літературної традиції, спочатку задовольнялися фольклором. Правда, постає закономірне питання: а куди ж подівся багатющий доробок античної літератури? Адже там були й епос Гомера й Вергілія, і лірика Архілоха, Тіртея, Сапфо, Анакреонта, Горація, Овідія, і драма Есхіла, Софокла і багатьох-багатьох інших. Але в тім-то й біда, що варвари (вандали) фактично перервали “нитку часів”, знищивши культуру ненависної їм Римської імперії. А чого не встигли винищити вони, те методично завершила християнська церква, уважаючи твори античних авторів богопротивними. У добу Середньовіччя можна було почути приблизно такі думки батьків церкви: “Чого путнього може навчити добропорядну християнську родину такий безбожник, як Гомер?” Так, шедеври античної скульптури вважалися поганськими ідолами й безжально розбивалися. А якщо десь і збереглися твори античних письменників, то це були або жалюгідні уривки, уживані для граматичних вправ з латини, або заховані за сімома замками в монастирях і замках античні тексти. А ось у Київській Русі, яка черпала культуру не з латиномовного Риму, а з грекомовного Константинополя, антична літературна традиція не переривалась аж до монголо – татарської навали. Однак те, що вціліло від монголів, згодом здебільшого потрапило до інших держав. Так, безцінні ікони Київської Русі нині прикрашають фонди Ермітажу в Санкт-Петербурзі та Третьяковської галереї в Москві.
Згодом у Західній Європі з’явилась авторська література, передусім поезія. Цікаво, що тоді поети почали виокремлюватися з анонімного середовища майже одночасно в різних народів світу: східних і західних, південних і північних. Ставлення до них скрізь було схожим: поетів водночас і поважали, і побоювалися. Адже якщо поезія спочатку була частиною ворожбитського обряду, то поетичне слово пов’язували з чаклунською силою. Скажімо, у кельтів у великій пошані були барди, а в суворих норманів-вікінгів (сучасна Скандинавія) – скальди. Для останніх навіть робили почесні лави, застелені дорогими тканинами або шкурами, які ставили безпосередньо біля конунга (звідси згодом – князь). Навіть дружинники, від яких часто залежало життя конунга, сиділи під час бенкету від нього далі, аніж скальди. Адже вікінги, яких тоді жахалася вся Європа, щиро вірили, що скальди володіють зброєю, набагато страшнішою за їхні смертоносні сокири й мечі. Вважалося, що коли скальд вдало складе свою “погану пісню”, то ворожий конунг або загине, або його плем’я зникне безвісти. 1 навпаки: якщо скальд вдало складе своєму конунгу “похвальну пісню”, то тому таланитиме, він перемагатиме в нескінченних війнах і матиме багато золота (воно цікавило норманів понад усе), а його плем’я процвітатиме. Саме тому скальдів і намагались усіляко задобрити: конунги запрошували їх сидіти поруч із собою, привселюдно підкреслювали їхню значущість. Скальди були добрими вояками. Та й у воєнних справах іноді їх виручала поезія. Так, відомий скальд Егіль Скаллагримссон (бл. 910 – бл. 990 pp.) убив сина жорстокого конунга з вельми промовистим ім’ям – Ерік Кривава Сокира. Невдовзі Егіля схопили Ерікові вояки, яким той пообіцяв за це великі гроші. Уявіть собі”теплу” зустріч розлюченого конунга й полоненого скальда. Ерік Кривава Сокира не вбив скальда одразу тільки через те, щоб за ніч придумати для нього якомога страшнішу страту. Адже йшлося не тільки про помсту за загиблого сина. Була й інша мета: пекельні тортури й повільна смерть Скаллагримссона мали стати ще й своєрідним “виховним” актом. Дивіться, мовляв, як помре будь-хто, ставши на шляху в конунга Еріка. Тож Скаллагримссон перед неминучою розправою мав лише одну-єдину ніч. І він використав її для… поетичної творчості. На ранок “похвальна пісня” конунгові Еріку була готова. Коли Егіля під злостивими поглядами норманів, які зібралися насолодитися видовищем страшної смерті свого запеклого ворога, вивели до місця страти, той узяв останнє слово й виконав нову пісню. І сталося диво. У це майже неможливо повірити, але жорстокий конунг наказав… відпустити Егіля на свободу. Однак головне те, що його суворі й естетично нерозвинені воїни одностайно схвалили таке рішення. Ця пісня Скаллагримссона ввійшла до світової літератури під назвою “Викуп за голову”. Чи не нагадує це ті випадки, про які йшлося вище, коли войовничі спартанці дарували свободу полоненим, які могли повідомити їм нові рядки трагедії, написаної в Афінах?
Напрочуд схожим було ставлення до поетів і поезії в суворих воїнів-бедуїнів – арабів, які жили на протилежному кінці світу в абсолютно несхожому кліматі – аравійській пустелі. Що з того, що загроза бути поглинутим розбурханими холодними хвилями, яку постійно відчували відважні мореплавці-вікінги, була невідома кочовим племенам арабів-бедуїнів? У них були інші, але так само смертельні небезпеки. Загинути в морі південних аравійських пісків аж ніяк не краще, ніж у глибинах північних морів. Це віддзеркалилося в їхній поезії. Неможливо без хвилювання читати, як бедуїн скаржиться то на полудневу спеку, коли повітря пронизує тіло, мов розжарені голки, то на нічний холод, коли воїн, аби дожити до ранку, змушений зігріватися, спалюючи власний лук і стріли, без яких майже напевне загине вдень у бою. Промовистий збіг: слово “шаїр” (поет) арабською первісно означало “чаклун”. І арабський шаїр відігравав у своєму племені ту саму роль, що й згадані вже барди в кельтів або скальди в норманів. Вважалося, що він міг накликати на ворогів моровицю, позбавити їхніх верблюдиць молока, а без верблюдів бедуїни безпомічні й фактично приречені на смерть; міг навіть визначити, де є підземні води, щоб у правильному місці викопати криницю тощо. Які несхожі народи й умови їхнього життя, але яка схожа роль поетів у добу Середньовіччя! І чи не тому ці народи так відчутно вплинули на перебіг усесвітньої історії, що вони, з одного боку, звикли долати труднощі суворого клімату, з іншого ж – не зачерствіли душею, не втратили відчуття Прекрасного?
Ще одна неповторна сторінка світової книги середньовічної поезії – творчість персько-таджицьких поетів. Довершені, сповнені глибокого філософського змісту вірші вже згаданих Рудакі, Омара Хайяма, Гафіза та ін. заслуговують найвищої оцінки. їм притаманні увага до внутрішнього світу людини, найтонших відтінків її почуттів, оспівування жінки, кохання, а також алегорична багатозначність образів. Такої вишуканої простоти стилю, що межує з афористичністю, у світовій літературі треба ще пошукати. Водночас поезія персо-таджиків глибоко філософічна. Переказують, що еллінський філософ Діоген ходив удень із запаленим світильником. Коли його запитували, що він робить, той відповідав: “Шукаю людину”. Хіба не нагадують цю знамениту фразу Діогена вишукані рубаї Омара Хайяма: “Шукай людину скрізь: на бідному постої, у закутку нужди, і в пишному покої. Одна душа жива за сто Ка’аб дорожча! Чому ж ідеш до них? Шукай душі живої!” Або хіба не нагадують біблійний текст (Нагірна проповідь) такі рядки бейту Гафіза: “Що доброго сказав той гість хазяїнові дому/Якщо собі не хочеш зла, то не роби нікому!”
Колись Р. Кіплінг написав: “Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох…” Однак уже в ті далекі часи молодий Захід, хоч і вельми своєрідно, але “спілкувався” зі старим Сходом. А було це ось як. Окрему групу населення Західної Європи становили жителі замків – фортець – можновладці-феодали (барони, герцоги, графи, князі), володарі земельних ділянок – феодів. Та самі замки від нападу не рятують, потрібні були люди, які б їх захищали. Такі вояки-охоронці називалися рицарями. Щоб носити важку броню і бути боєздатними, їм доводилося з дитинства й до старості постійно тренуватися: бігати, стрибати, штовхати камені, метати списи, битися сам на сам або ватага на ватагу на рицарських турнірах. Спочатку для того, щоб вважатися рицарем, цього було досить. Власне, рицарі в ранньому Середньовіччі відрізнялися від простих селян лише тим, що не працювали, а воювали, мали зброю і коней, були фізично сильнішими й харчувалися краще за селян. Та згодом колишні суворі, іноді навіть неотесані й брутальні вояки перетворилися на вишуканих, галантних, увічливих людей. Справжній рицар умів підтримувати світську бесіду, був приємним у спілкуванні, особливо з дамами. Він грав на музичних інструментах не гірше, ніж володів зброєю. Більше того, рицар мав читати вірші (бажано свої) у супроводі цих інструментів. Найкращі поезії записувалися або запам’ятовувалися – так формувалася рицарська література. Найвищими її досягненнями стали вже згаданий рицарський роман, а також рицарська лірика.
Такому перевтіленню західноєвропейські рицарі завдячували мусульманському Сходу. Науково доведено, що велику роль тут відіграли хрестові походи, під час яких західні вояки переймали багато східних традицій і звичаїв. Навіть елементарна звичка мити руки перед уживанням їжі запозичена з мусульманського обряду обмивання рук перед молитвою. Східний вплив відчутний і в літературній творчості. Особливо вишукано й гарно на Сході вміли оспівувати жінку, її красу, кохання до неї. Саме цю манеру запозичили рицарі, насамперед – провансальські трубадури. Відтоді бере початок звичай поступатися жінці дорогою, подавати їй руку під час сходження чи спуску, дарувати квіти, казати приємні слова (компліменти) тощо. Таке ставлення до жінки переросло згодом у справжній культ – культ Чарівної Дами. Даруючи жінкам квіти, сучасні чоловіки навіть не замислюються, що цей звичай започаткований в добу Середньовіччя. Вірним служителем культу Чарівної Дами з його духовним “коханням віддалік” був, наприклад, Джауфре Рюдель. Щоправда, воїн є воїном, і оспівування чарівних дам аж ніяк не вичерпувало розмаїття тем рицарської лірики, не заважало їм поетизувати війну, битви, як це робив, наприклад, Бертран де Борн у своїх войовничих сирвентах.
Спливали часи, змінювався світ. Помалу переважно неосвічене населення Західної Європи починало вчитися. Більше того, настав час, коли освічених людей стало навіть “більше, ніж треба”, і не всі вони могли обійняти посаду, відповідну своїй освіті. Ось і мандрувати довгими європейськими шляхами школярі (студенти) і випускники середньовічних університетів, яких називали вагантами (латин, мандрівні). Вони створили свою оригінальну поезію, аналогів якій у світовій літературі немає. Оскільки освіта в добу Середньовіччя була під контролем церкви, ваганти мали в основному релігійну освіту. Але водночас вони в переважній більшості не були релігійними фанатиками, а навпаки, часто сміливо пародіювали клерикальні твори, критикували показну “святість” ченців. Високоосвічені люди, ваганти ховалися під маскою тих, хто нібито не бажає витрачати молодість на науку, їхнім творам притаманні анакреонтичні мотиви. Однак, як мовилося, ваганти були вельми освіченими людьми, дуже шанували науку і вчення, недаремно саме в їхньому середовищі виник світовий гімн студентства “Гаудеамус”. Своєю творчістю і стилем життя вони наче провіщали зміну часів, прихід нової доби Відродження (Ренесансу), коли людина чимдалі більше виходила з-під влади церкви.
Та найповнішого й найзавершенішого втілення культура та світогляд Середньовіччя набули в поемі Данте “Божественна комедія”.
Саме цей твір став своєрідним водорозділом між двома епохами історії, культури та літератури: Середньовіччям і Відродженням.
Отже, Середньовіччя – вельми неоднорідна епоха в історії людства, а його література нагадує різнобарвний килим, зшитий із багатьох кольорових шматочків. Він так само строкатий, як і вбрання людей тієї доби, зображених на обкладинці часослова герцога Беррійського.
…Настало третє тисячоліття. Здавалося б, де те середньовіччя і що нам до нього? Але чи не нагадує сучасна глобалізація той самий “величезний казан культур і народів”, який кипів на початку середньовіччя? Чи не нагадує середньовічних “темних століть” сучасний прагматичний світ, у якому “культура втекла на університетські кафедри” і з’явилися лави “новітніх варварів і вандалів” (погляньте-но на під’їзди будинків, де ми мешкаємо)? Чи, зрештою, не попереджає нас Умберто Еко про те, що “в наступному тисячолітті Європа перетвориться в багаторасовий, або, якщо хочете, в багатоколірний континент. Подобається це вам чи ні, але так буде. І якщо не подобається, все одно буде так…” А тому постає запитання: хіба не мав рації Умберто Еко, стверджуючи наприкінці XX століття, що “середньовіччя вже почалось”? Тож аби краще відповідати на виклики Сучасності, вивчаймо ті відповіді, які дало Минуле, зокрема література доби Середньовіччя.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)