ЖАГА ДО ЖИТТЯ – ДЖЕК ЛОНДОН – “НАСКІЛЬКИ ЛЮДИНА МАЛА Й І НАСКІЛЬКЙ Ж ВОНА ВЕЛИКА!”
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ЛЮДСЬКІ СТОСУНКИ
РОЗДІЛ 2 “НАСКІЛЬКИ ЛЮДИНА МАЛА Й І НАСКІЛЬКЙ Ж ВОНА ВЕЛИКА!”
ДЖЕК ЛОНДОН
ЖАГА ДО ЖИТТЯ
Хто добре жив і кинув все,
Лиш той здобуде гарту, –
І виграти потрапить той,
Хто ставить все на карту1.
Вони ступали, кульгаючи, до річки; сходячи вкритим каменюками берегом, передній заточився і мало не впав. Обидва були стомлені й виснажені, з облич їм не сходив вираз тупого терпіння, що його карбують тривалі знегоди. На спині вони несли важкі клунки, загорнені в укривала і підтримувані
1Переклад Н. Дубровської та Г. Яр.
– Якби нам бодай два патрони з тих, що в схованці, – промовив задній.
Голос його звучав одноманітно, без усякого виразу. Він говорив байдужно, і перший, заходячи в молочно-білий потік, що шумував між камінням, не озвався ні словом.
Слідом за ним у річку ступив другий. Вони не роззувалися, хоч вода була холодна, як крига, – така холодна, аж кістки нили і затерпали ноги. Подекуди шумливий вир сягав їм до колін, і обидва вони втрачали
Той, що йшов позаду, посковзнувся на гладенькому валуні й ледве не впав, але в останню мить утримався на ногах, голосно зойкнувши з болю. Мабуть, у нього запаморочилася голова; заточившись, він випростав вільну руку, ніби шукав опертя. Ставши рівно, він спробував ступити вперед, але знов похитнувся і мало не впав. Тоді він поглянув на товариша, котрий навіть не озирнувся.
Цілу хвилину він стояв нерухомо, ніби щось обмірковуючи. Потім гукнув:
– Агов, Біле! Я підвернув ногу!
Біл шкандибав далі через молочно-біле шумовиння. Він так і не озирнувся. Товариш дивився йому вслід, і, хоч його обличчя ніяк не пожвавилося, очі засвітилися тугою пораненого оленя.
Біл вийшов, кульгаючи, на той берег і подався далі, не повертаючи голови. Чоловік, що стояв серед потоку, вдивлявся йому вслід. Губи його злегка тремтіли, і давно не голені руді вуса заворушилися. Він механічно облизав їх.
– Біле! – гукнув він ще раз.
Це був благальний крик дужої людини, що потрапила в біду, але Біл не обернувся. Другий дивився, як він долав положистий схил і, незграбно кульгаючи, простував усе далі й далі, туди, де на далекому небокраї вимальовувалися низькі горби.
Він дивився товаришеві вслід, поки той перейшов через гребінь і зник з очей. Потім одвів погляд і озирнув те коло світу, в якому його покинув Біл.
Побіля обрію дотлівало сонце, ледве проглядаючи крізь запону туману й мли, що налягали на землю без чітких обрисів, наче гуща. Перенісши всю свою вагу на здорову ногу, він витяг годинника. Була четверта. Уже тижнів зо два він не лічив днів, знав тільки, що кінець липня або початок серпня і що, отже, сонце сідає на північному заході. Він перевів погляд на південь – десь там, за оцими похмурими горбами простяглося Велике Ведмеже озеро; в тім краї Полярне коло застережно накреслило свій кордон по канадській Безплідній Землі.
Він знову озирнув те коло світу, у якому залишився. Невесела картина. З усіх боків, аж до обрію, одноманітна пустеля, пагорби всі пологі й низькі.
Ані деревця, ані кущика, ні травинки – нічого, крім безкрайньої страшної пустки; і в його очах нараз проблиснув страх.
– Біле! – прошепотів він і знову повторив: – Біле!
Він зіщулився, стоячи посеред молочно-білого шумовиння, так, ніби вся оця неозора безодня пригнітила його своєю нездоланною силою й жаским спокоєм. Він затремтів, як у лихоманці. Рушниця випала з рук у воду. Зачувши плескіт, він отямився, переборов страх, опанував себе, намацав на дні рушницю й витяг її з води. Потім пересунув клумак ближче до лівого плеча, щоб не так давило на ушкоджену ногу, і побрів до берега, невільно, обережно, кривлячись із болю.
Він ішов не зупиняючись.
Він ішов слідами товариша від болітця до болітця, намагаючись ставати на каменюки, що витикались острівцями з-посеред зеленого моря моху.
Він ітиме за водою до річки Діз. Там під перекинутим каное1, що привалене каміняччям, їхня схованка. Він знайде там набої для своєї рушниці, гачки й ліски, невеличку рибальську сітку – одне слово, все начиння, щоб добувати собі харчі.
Також там є борошно – правда, небагато, – шматок бекону й трохи бобів.
Біл чекатиме на нього біля схованки, і вони удвох попливуть по Діз на південь, до Великого Ведмежого озера, а потім через озеро до річки Макензі. І далі й далі на південь – хай женеться за ними зима, хай вкриваються кригою потоки, хай дні стануть морозні – вони пливтимуть собі на південь, поки дістануться до якоїсь факторії Компанії Гудзонової затоки, де ростуть високі й здорові дерева і де вдосталь усякого харчу.
Два дні в нього не було й ріски в роті, і вже хтозна-відколи він не наїдався досхочу. Раз у раз він нахилявся, зривав бліді болотяні ягоди, клав їх у рот, розжовував і ковтав. Пожива з тієї ягоди кепська – сама водичка та сім’я. Ягода одразу танула в оті, лишалося тільки гірке тверде сім’я. Чоловік знав, що з ягід нема ніякого наїдку, проте жував і жував, сподіваючись наїстися всупереч власному досвідові.
1 Каное – невеличкий човен, у якому гребуть незакріпленим веслом, стоячи на одному коліні.
Літературний практикум
1. Перечитайте перше речення оповідання. Про що ви з нього дізналися?
2. Як автор називає героїв у першому реченні. Чому?
3. Дочитайте перший абзац до кінця. Як у ньому змальовано подорожніх? Чому письменник замість двох портретів персонажів подає спільний опис? Що можна сказати про героїв на підставі цього опису?
4. Знайдіть у тексті свідчення того, що персонажі – золотошукачі, які повертаються з промислу додому.
5. Знайдіть у прочитаному уривку описи природи. Як у них відтворено особливості північноамериканського пейзажу? Як почувається серед північної природи герой?
6. У чому полягала небезпечність становища золотошукача, який ушкодив ногу?
7. Подискутуйте! Чому, на вашу думку, Біл не озирнувся на оклик товариша: справді не почув його голосу чи не схотів почути?
8. Як покинутий товариш сприйняв поведінку Біла? Знайдіть в уривку деталі, які передають почуття героя після кожного звернення до Біла. Як ці почуття змінюються?
9. Пофантазуйте! Чим, на вашу думку, закінчиться мандрівка для обох золотошукачів?
О дев’ятій годині він боляче забив об каменюку пальця на нозі, заточився і впав од страшної утоми й виснаги. Довгенько він лежав на боці не рухаючись. Потім зняв ремені й насилу сів. Ще не смеркло, і в напівсутінках він почав нишпорити між камінням, шукаючи моху. Склавши його в купу, він розпалив вогонь – мох затлівся, закурів – і поставив на нього бляшаний казанок з водою.
Він розв’язав свого клумака і передусім полічив сірники. Їх було шістдесят сім. Щоб пересвідчитись, він перелічив їх тричі. Тоді розділив сірники на три пучечки, загорнув кожен у промащений папір і сховав – один пучечок у порожній кисет, другий – за внутрішній обідок приношеного капелюха, а третій – за пазуху, під сорочку.
Коли він упорався з цим, його раптом посів ляк; він витяг і порозгортав усі пучечки й ще раз перерахував сірники. їх так само було шістдесят сім.
Він висушив мокре взуття біля вогню. Мокасини перетворились на лахміття. Пошиті з укривала шкарпетки світили дірками, натерті ноги покривавіли. Кісточка дуже боліла. Він оглянув її – суглоб розпух і став завгрубшки з коліно. Він одірвав довгу смужку з одного укривала і туго перев’язав кісточку. Віддер ще кілька смуг і обмотав ноги – це правитиме йому за шкарпетки й мокасини. Потім випив гарячої води, накрутив годинника й ліг, загорнувшись в укривала.
Прокинувсь він о шостій ранку і якусь часину нерухомо лежав на спині, втупившись очима в сіре небо. Голод давався взнаки.
Стогнучи, він через силу звівся на ноги. Суглоби неначе заіржавіли. Вони аж скрипіли, і зігнути їх можна було лише великим зусиллям. Коли він урешті звівся на ноги, то ще з хвилину випростував спину, щоб стати прямо, як належиться людині.
Він повернув ліворуч і пішов, раз у раз пристаючи зірвати болотяну ягоду. Нога набрякла, і він кульгав дужче, але цей біль був за дурницю проти болю в шлунку. Голод гриз йому нутрощі. Він так допікав, аж забив йому памороки, і чоловік уже не знав, у який бік треба йти, щоб дістатися до Країни Патичків. Болотяні ягоди не гамували гострого голоду, від них тільки щипало язика й піднебіння.
Він зазирав у кожну калюжу і зрештою, коли настав тривалий присмерк, помітив у одній такій калюжі рибку з пічкура завбільшки. Він занурив руку аж по плече, але рибка втекла. Тоді він узявся ловити її обома руками й скаламутив воду. Він так запалився, що впав у калюжу й промок до пояса. Вода геть скаламутніла, і йому довелося чекати, поки вона всядеться.
Він ще раз почав ловити рибу, але невдовзі вода скаламутніла знову. Та він уже не міг чекати: одв’язав бляшане відерце й став вичерпувати калюжу. Спочатку він черпав похапливо, весь захлюпався і випліскував воду так близько, що вона збігала назад у калюжу. Тоді він став черпати обережніше, намагаючись зберегти спокій, дарма що серце несамовито калатало і тряслися руки. За півгодини він дочерпався до дна. Води не залишилось, але рибка зникла. Між камінням він завважив ледь помітну шпарину, через яку вона прослизнула в сусідню, куди більшу калюжу – такої йому й за цілу добу не вибрати. Якби знаття, що там шпарина, він би від самого початку затулив її камінцем і напевно спіймав би рибу.
Збагнувши свою помилку, він безсило простягнувся на вологій землі. Спершу він плакав тихенько, далі вголос, і його ридання розлягалися над байдужою пустелею довкола; опісля він плакав без сліз, конвульсивно схлипуючи.
Він розпалив вогонь і зігрівся, випивши кілька кварт окропу. Потім уклався спати на прискалку – так само, як і минулої ночі.
Перед сном він перевірив, чи не промокли, бува, сірники, і накрутив годинника. Укривала були вологі, аж липли. Кісточку боляче смикало. Але його діймав лише голод: цілу ніч йому снилися обіди, бенкети та столи, заставлені найрізноманітнішими стравами.
На ранок він змерз і прокинувся зовсім хворий. Сонця не було. Земля й небо стали ще сіріші, аж темні. Виголоднів він просто до знетями. Йому було байдуже, куди простувати, отож він ішов, де легше, – низинами. Навпомацки знаходив під снігом водяві болотяні ягоди, так само навпомацки висмикував корінці рогозу. Та все це було несмачне і не приборкувало голоду.
Він порвав рештки одного укривала на смужки й обмотав закривавлені ступні. Потім щільно перев’язав хвору ногу і приготувався рушати далі. Пакуючи клумак, він довго дивився на торбинку з лосячої шкіри, але врешті прихопив її із собою.
Опівдні він нагледів у великій калюжі двох пічкурів. Вичерпати її було неможливо, але зараз він діяв розсудливо й спромігся упіймати їх відерцем. Вони були завдовжки з мізинець, та їсти йому вже майже перехотілося. Біль у шлунку дедалі тупішав і вщухав. Здавалося, шлунок дрімає. Він їх з’їв сирими, ретельно розжовуючи, – з’їв лише тому, що йому наказував розум. Чоловік усвідомлював, що треба їсти для того, щоб вижити.
Ще одна ніч; уранці, міркуючи розважливіше, він розв’язав шкіряну шворку, що нею засупонював лосячу торбинку. З неї полився жовтий потік зернистого золотого піску й самородків. Він розділив золото надвоє: одну половину, зав’язавши її в шмат укривала, заховав біля примітного кам’яного виступу, а другу згріб назад у торбинку. Він уже почав рвати своє останнє укривало, щоб замотувати ноги. Але рушниці він ще не кинув, бо в сховищі на Дізі лежали набої.
Опівдні він відчув, що нести клумак йому несила. Він знову розділив золото, цього разу висипав половину просто на землю. Трохи згодом він викинув і решту, залишивши при собі укривало, бляшане відерце й рушницю. Одного разу він прийшов до тями від фантастичного видовища. Він ледве не зомлів і заточився, як п’яний, насилу втримавшись на ногах. Перед ним стояв кінь. Він очам своїм не вірив. їх заволокло густою імлою, яку пронизували блискотливі цяточки. Він почав несамовито терти очі й урешті побачив, що то не кінь, а здоровий бурий ведмідь. Звір роздивлявся його з ворожою цікавістю.
Чоловік уже підніс був рушницю, але зразу ж і згадав, що її не заряджено. Опустивши її, він витяг з оздоблених бісером піхов мисливського ножа. Перед ним було м’ясо і життя. Провів пальцем по лезу. Лезо було гостре. Вістря теж гостре. Зараз він кинеться на ведмедя і вб’є його. Але серце застережливо стукотнуло, потім шалено підскочило й дрібно-дрібно затріпотіло, голову стягло мов обручем, мозок оповила млість.
Відчайдушну хоробрість змило хвилею страху. А що коли звір нападе на нього, слабосилого? Він хутко випростався, щоб прибрати показного вигляду, міцніше затис у руці ножа і подивився просто у вічі ведмедеві. Ведмідь ступив незграбно вперед, став на задні лапи й вичікувально рикнув. Якби чоловік побіг, ведмідь погнався б за ним, але чоловік не втік. Осмілілий зі страху, він теж загарчав, дико, люто, вкладаючи в це гарчання весь свій страх, як невіддільний від життя, переплетений з найглибшими його коріннями.
Ведмідь одступив убік, погрозливо рикаючи: він і сам злякався цієї загадкової істоти, що стояла прямо й не боялась його. Та чоловік не рухався. Він стояв і далі, як статуя, поки небезпека минула, і лише тоді, не годен більше стримати дрожі, осів на вогкий мох.
Настали жаскі дні зі снігом та дощем. Він уже не зважав на час, коли спинявся на ночівлю і коли вирушав у дорогу. Ішов він як удень, так і вночі. Відпочивав там, де падав, і насилу плентався вперед, коли в ньому знов спалахувало притьмяніле життя. Своєю волею він уже не боровся. Це просто життя в ньому не хотіло вмерти й гнало його вперед. Він не страждав. Нерви його притупіли, заніміли, уява сповнилася моторошними видивами й солодкими мріями.
Він прийшов до тями, лежачи горілиць на кам’яному виступі. Гріло яскраве сонце. Десь удалині мекали оленята. З пам’яті виникали неясні спогади про дощ, вітер і сніг, але як довго стояла негода – два дні чи два тижні, – він не знав.
Позаду почулось якесь сопіння – хтось наче зітхнув чи кашлянув. Дуже повільно, бо був украй виснажений і зовсім закоцюб, перевернувся він на другий бік. Поблизу він нічого не побачив і терпляче почав чекати. Знову почулося сопіння й бухикання – між двома визубленими каменями, не далі як за двадцять кроків од себе він угледів вовчу голову. Гострі вуха не стирчали догори, як у інших вовків; очі були тьмаві й налиті кров’ю, голова понурилася. Звір безперестану кліпав од яскравого сонця. Він чи не був хворий. За мить він знову засопів і бухикнув.
Він сів і почав міркувати про те, що слід зробити найперше. Постоли з укривал протерлися наскрізь, ноги стали суцільною раною. Останнє укривало він подрав дощенту. Рушницю й ножа загубив. Шапка теж пропала, і разом з нею сірники, сховані за обідком, але пучечок сірників за пазухою в кисеті, загорнутий у промащений папір, зберігся сухим. Чоловік глянув на годинника. Він показував одинадцять і ще цокав. Мабуть, він його коли-неколи накручував.
Усю ніч він чув бухикання хворого вовка і час від часу мекання оленят. Навколо буяло життя, але життя повне сил і здоров’я, і він розумів: хворий вовк іде слідом за хворою людиною, мавши надію, що та вмре раніше. Вранці, розплющивши очі, він побачив, що звір не зводить з нього тоскного, голодного погляду. Вовк стояв понурившись, підібравши хвоста, мов миршавий, прибитий горем пес.
Він тремтів на пронизливому ранковому вітрі й понуро вишкірився, коли чоловік обізвався до нього хрипким шепотом.
Зійшло яскраве сонце, і весь ранок він шкандибав, зашпортуючись і падаючи, до корабля, що виднів на іскристому морі. Погода стояла чудова – у північних широтах настало коротке бабине літо. Воно могло тривати тиждень, а могло скінчитись і завтра або позавтра. Пополудні він натрапив на слід. Це був слід іншої людини, що вже не йшла, а повзла навкарачки. Він подумав, що це, може, Білів слід, але подумав спроквола, байдуже. Тепер його ніщо не цікавило. Він уже нічого не відчував і не хвилювався. Він став несприйнятливий до болю. Шлунок і нерви заснули. Але життя, яке ще жевріло в ньому, гнало його вперед.
Він пішов слідами людини, що лізла навкарачки, і незабаром дістався місця, де вони урвалися, – на мокрому мохові лежали свіжообгризені кістки, а навколо видніли сліди вовчих лап. Тут же валялася торбинка з лосячої шкіри, достоту така, як і в нього, подерта гострими іклами. Він спромігся підняти торбинку, хоч її вага була майже надсильна для його слабких рук. Біл ніс її до останку. Ха-ха! Ох і посміється ж він з Біла! Він виживе і донесе торбинку до корабля на іскристім морі. Сміх його звучав хрипко й страшно, мов вороняче крякання, і хворий вовк почав тоскно йому підвивати. Чоловік одразу змовк. Як же він посміється з Біла, коли це Біл, коли ці рожевувато-білі чистенькі кістки і є Біл!
Він одвернувся. Що ж, нехай Біл покинув його, але він не візьме золота, не смоктатиме Білових кісток. А Біл зробив би так, якби опинився на його місці, думав він, плентаючись далі.
Того дня він скоротив відстань між собою і кораблем на три милі; наступного – ще на дві.
Тепер він повз навкарачки, як Біл. Під кінець п’ятого дня до корабля лишалося миль із сім, та він уже був неспроможний проповзти за день і милі. Бабине літо все тривало, а він то ліз навкарачки, то непритомнів, а вовк усе плентався слідом за ним, кашляючи і хриплячи. Його коліна стали суцільною раною, як і ноги; хоч він обмотав їх клаптями, що видер із сорочки, кривава смуга тяглася за ним по каменях та мохові. Якось, оглянувшись, він побачив, що вовк пожадливо вилизує слід, і зрозумів, який його чекає кінець, якщо… якщо він сам не вб’є вовка. І почалася одвічна страшна трагедія боротьби за існування: хвора людина повзла, хворий вовк шкутильгав за нею – дві вмирущі істоти волоклися через пустелю, чигаючи на життя одна одної.
Він лежав нерухомо на спині і дослухався до хрипкого дихання хворого вовка, який підступав до нього ближче й ближче. Воно ставало дедалі чутніше, час тягнувся нескінченно довго, а він не ворушився. Ось вовк засопів йому біля самого вуха. Шорсткий сухий язик тернув його по щоці, немов шліхтувальний папір. Він миттю випростав руки – принаймні хотів їх випростати. Пальці зімкнулися, мов пазурі, але нічого не схопили. Для швидких упевнених рухів потрібна сила, а йому саме сили й бракувало.
Вовкове терпіння було незмірне, одначе таке саме незмірне було терпіння й людини. Півдня він пролежав нерухомо, борючись із запамороченням, чигаючи на звіра, який хотів ним поживитися і яким він жадав поживитися сам.
Дихання він не почув, але спроквола збудився зі сну, відчувши, як шорсткий язик торкнув його руку. Він чекав. Ікла злегка стиснулись, потім стиснули руку дужче, вовк зібрав усю свою снагу, намагаючись устромити зуби в поживу, якої так довго чекав. Але й людина чекала довго: рука здавила вовчу щелепу. І поки вовк кволо пручався, а рука кволо тримала його за щелепу, друга рука поволі простягнулась і схопила звіра. Хвилин через п’ять чоловік усією своєю вагою навалився на вовка. Але рукам бракувало сили задушити його. Тоді він притиснувся обличчям до вовчої горлянки, намагаючись її прокусити. Рот забився шерстю. Минуло півгодини, і чоловік відчув, як у горло потік теплий струмочок. Кров зовсім йому не смакувала. Він ковтав її, немов розтоплений свинець, насилу долаючи огиду. Потім він перекинувся на спину й заснув.
На китобійному судні “Бедфорд” було кілька вчених – учасників наукової експедиції. З палуби вони зауважили на березі якусь дивну істоту. Вона повзла до води. Годі було визначити, що то за звір, отож як справжні природники вони сіли у вельбот1 і попливли до берега роздивитися зблизька. То була й справді жива істота, в якій важко було впізнати людину. Вона була сліпа, безтямна і звивалася на піску, немов велетенський хробак. Вона звивалася марно, майже не посуваючись уперед, але була вперта – корчилась, крутилася і за годину пролазила футів із двадцять.
1Вельбот – швидкохідна шлюпка з гострими носом і кормою, а також невеличкою щоглою.
Через три тижні, лежачи на койці в каюті “Бедфорда”, зі сльозами, що котилися по запалих щоках, чоловік розповів, хто він такий та чого йому довелося зазнати. Він також мимрив щось про матір, про сонячну південну Каліфорнію, про будиночок посеред помаранчевого гаю, обсаджений квітами.
Збігло ще кілька днів. Він уже сидів за столом у каюткомпанії і обідав з ученими й корабельними офіцерами. Він ніяк не міг надивитися на таку силу-силенну їжі і спостерігав з тривогою, як вона зникає в чужих ротах. Він проводив поглядом кожний шматок, і на його обличчі проступав вираз глибокого жалю. Він був при своєму розумі, але проймався ненавистю до людей, котрі сиділи за столом. Його не облишав страх, що не вистачить харчів. Він розпитував кока, юнгу, капітана про запаси продуктів. Вони безліч разів заспокоювали його, однак він їм не вірив і нишком заглядав у комору, щоб пересвідчитись на власні очі.
Люди помітили, що він гладшає. Він товстішав з кожним днем. Учені похитували головами й висували різні теорії. Вони зменшили йому пайку, а проте він усе круглішав, і особливо виріс у нього живіт.
Матроси посміхалися. Вони знали, у чім річ. І коли вчені почали стежити за ним, то теж невдовзі дізнались. Вони побачили, як після сніданку він пробрався крадькома на бак і, мов жебрак, простяг руку до матроса. Матрос посміхнувся і дав йому шматок морського сухаря. Чоловік пожадливо схопив сухар, подивився на нього, як на те золото, і сховав за пазуху. Таку ж милостиню приймав він і од інших матросів.
Учені нічого не сказали й дали йому спокій. Але вони обстежили нишком його койку. У ній знайшлося повно сухарів, матрац був напханий сухарями, в кожному закутку були сухарі. І все ж чоловік мався при своєму розумі. Просто він уживав запобіжних заходів на випадок голоднечі, та й годі. Вчені сказали, що це минеться; воно й справді минулося, перш ніж “Бедфорд” кинув якір у бухті Сан-Франциско.
Запитання і завдання до прочитаних уривків
1. Як золотошукач намагався вгамувати голод? Перекажіть епізоди, у яких ідеться про його спроби впіймати рибу. Які риси характеру героя розкрито в цих епізодах?
2. Розкажіть про зустріч золотошукача з ведмедем. Що допомогло героєві уникнути загибелі?
3. Опишіть двобій з вовком. Яка думка не давала героєві змиритися з можливістю поразки?
4. У який момент випробувань герой викинув золото? Про що свідчить цей учинок?
5. Що герой відчув, побачивши кістки свого супутника? Чому він не взяв торбинки Біла із собою?
6. Яким побачили золотошукача матроси? Знайдіть відповідний опис у тексті. На чому в ньому наголошено? Чи відповідає цей “портрет” душевному стану героя?
7. Поясніть поведінку золотошукача на кораблі. Чому він підозріло ставився до своїх рятівників?
Запитання і завдання до прочитаного твору
1. Укажіть основні етапи “битви за життя”, що випала на долю головного героя прочитаного вами оповідання Джека Лондона.
2. Подискутуйте! Обговоріть подані запитання. Поясніть свою думку.
– Яке з пережитих головним героєм випробувань було найважчим?
– У яких ситуаціях головний герой відчував розгубленість, страх, відчай? Чи означає це, що в такі миті він не був сильною особистістю?
– Як ви гадаєте, чому Біл загинув, а головний герой вижив?
3. Групова робота. Завдання для першої групи. Розкрийте зміст епіграфа до оповідання “Жага до життя” за наведеними запитаннями.
A. Які цінності людського життя утверджує епіграф?
Б. Як, згідно з епіграфом, їх можна досягнути?
B. Чи підтверджує зміст оповідання ідеї епіграфа (можливо, навпаки, спростовує)? Обгрунтуйте прикладами з тексту.
Завдання для другої групи. “Переробіть” початок твору (від першого речення до слів золотошукача “Агов, Біле! Я підвернув ногу!”) так, щоб оповідь у ньому велася від особи головного героя. Що в такому випадку зміниться? Чому, на вашу думку, автор обрав інший спосіб оповіді? А чому він не дав імені головному героєві?
Завдання для третьої групи. Пофантазуйте! Придумайте власне закінчення оповідання, починаючи зі слів: “Через три тижні, лежачи на койці…”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)