Жага до життя (1906) – Джек ЛОНДОН 1876-1916
ЛЮДСЬКІ СТОСУНКИ
Джек ЛОНДОН 1876-1916
Жага до життя (1906)
Історія створення
Оповідання було написано пізніше, аніж попередні (“північ”) твори Джека Лондона, але за своїм задумом воно продовжує тему “золотої лихоманки”. За Аляскою золотошукачі опановували інші регіони, зокрема північно-західну частину Канади, де відбувається дія твору.
Хто добре жив і кинув все, лиш той здобуде гарту, – і виграти потрапить той, хто ставить все на карту.
Вони ступали, кульгаючи, до річки; сходячи вкритим каменюками берегом, передній
– Якби нам бодай два патрони з тих, що в схованці, – промовив задній.
Голос його звучав одноманітно, без усякого виразу. Він говорив байдужно, і перший, заходячи в молочно-білий потік, що шумував між камінням, не озвався ні словом.
Слідом за ним у річку ступив
Той, що йшов позаду, посковзнувся на гладенькому валуні й ледве не впав, але в останню мить утримався на ногах, голосно зойкнувши з болю. Мабуть, у нього запаморочилася голова; заточившись, він випростав вільну руку, ніби шукав опертя. Ставши рівно, він спробував ступити вперед, але знову похитнувся й мало не впав. Тоді він поглянув на товариша, котрий навіть не озирнувся.
– Агов. Біле! Я підвернув ногу!
Біл шкандибав далі через молочно-біле шумовиння. Він так і не оглянувся. Товариш дивився йому вслід, і, хоч його обличчя ніяк не пожвавилося, очі засвітилися тугою пораненого оленя.
Біл вийшов, кульгаючи, на той берег і подався далі, не повертаючи голови. Чоловік, який стояв серед потоку, удивлявся йому вслід. Губи його злегка тремтіли, і давно не голені руді вуса заворушилися. Він механічно облизав їх.
– Біле! – гукнув він ще раз.
Це був благальний крик дужої людини, яка потрапила в біду, але Біл не обернувся… Потім одвів погляд і озирнув те коло світу, у якому його покинув Біл.
Побіля обрію дотлівало сонце, ледве проглядаючи крізь запону туману й мли, що налягали на землю без чітких обрисів, наче гуща. Перенісши всю свою вагу на здорову ногу, він витяг годинника. Була четверта. Уже тижнів зо два він не лічив днів, знав тільки, що зараз кінець липня або початок серпня, і що, отже, сонце сідає на північному заході. Він перевів погляд на південь – десь там. за оцими похмурими горбами простяглося Велике Ведмеже озеро; у тому краї Полярне коло застережно накреслило свій кордон по канадській Безплідній Землі. Потік, серед якого він стоїть. – це притока річки Копермайн, що тече на північ і впадає в Льодовитий океан у затоці Коронації. Йому не доводилося там бувати, але він одного разу бачив ті місця на карті Компанії Гудзонової затоки.
Він знову озирнув те коло світу, у якому залишився. Невесела картина. З усіх боків, аж до обрію, одноманітна пустеля, пагорби всі пологі й низькі Ані деревця, ані кущика, ані травинки – нічого, крім безкрайньої страшної пустки; і в його очах нараз проблиснув страх.
– Біле! – прошепотів він і знову повторив: – Біле!
Він зіщулився, стоячи посеред молочно-білого шумовиння, так ніби вся оця неозора безодня пригнітила його своєю нездоланною силою й жаским спокоєм. Він затремтів, як у лихоманці. Рушниця випала з рук у воду. Зачувши плескіт, він отямився, переборов страх, опанував себе, намацав на дні рушницю й витяг її з води. Потім пересунув клумак ближче до лівого плеча, щоб не так давило на ушкоджену ногу, і побрів до берега, невільно, обережно, кривлячись від болю.
(Переклад Петра Соколовського)
Митець описує реальні географічні місця, якими мандрують його персонажі. Давайте спробуємо уявити собі той далекий північний простір, де опинилися герої Джека Лондона.
Велике Ведмеже озеро (англ. Great Bear Lake) – це найбільше внутрішнє озеро в північно-західній частині Канади.
Північне полярне коло (англ. the Arctic Circle) – це паралель, що позначається на картах світу й проходить через Північний Льодовитий океан, Скандинавський півострів, Північну Азію, Північну Америку та Гренландію.
Безплідна земля (англ. the Canadian Barrens) – незаселений віддалений арктичний регіон Північної Канади. Річка Копермайн (англ. the Coppermine Rizer) – річка на північному заході Канади.
Північний Льодовитий океан (англ. the Arctic Ocean) – найменший океан на Землі, розташований навколо Північного полюса між Північною Америкою та Євразією.
Затока Коронації (англ. Coronation Gulf) – затока Північного Льодовитого океану поміж мисом Крузенштерн і півостровом Кент на північному узбережжі Канади.
Гудзонова затока (англ. Hudson Bay) – затока Північного Льодовитого океану біля берегів Канади.
Робота з текстом
1. Поясніть, чому герої оповідання опинилися в далекому північному краї
2. Назвіть місце дії оповідання, покажіть цей регіон на карті світу.
3. Що трапилося з одним із золотошукачів? Перекажіть цей епізод.
4. Як зреагував Біл на цей випадок? Поясніть поведінку Біла.
Він не заблудив, дарма що зостався один. Він знав, що незабаром дістанеться до берега озерця, порослого усохлими ялинами й соснами, низенькими й миршавими. Індіанці називали цю місцевість “Тічінічілі”, тобто “Країна патичків”. В озерце впадає струмок, він піде понад струмком аж до джерела на горбі, що править за вододіл. По той бік горба починається інший струмок, що тече на захід. Він ітиме за водою до річки Діз. Там під перевернутим каное, що привалене каміняччям, їхня схованка. Він знайде там набої для своєї рушниці, гачки й ліски, невеличку рибальську сітку – одне слово, усе начиння, щоб добувати собі харчі. Також там є борошно – правда, небагато, – шматок бекону й трохи бобів.
Біл чекатиме на нього біля схованки, і вони вдвох попливуть по Діз на південь, до Великого Ведмежого озера, а потім через озеро до річки Маккензі. І далі, і далі на південь поки дістануться до якоїсь факторії Компанії Гудзонової затоки, де ростуть високі та здорові дерева й де вдосталь усякого харчу.
Ось про що він думав, силкуючись іти вперед. Але чим дужче він напружував тіло, то більше мусив напружувати розум, переконуючи себе, що Біл не кинув його напризволяще, що Біл неодмінно чекатиме біля схованки. Він був примушений так думати, інакше для чого тоді силкуватися – лягай і вмирай одразу! Він знов і знов лічив у думці запаси харчів у схованці й запаси у факторії Компанії Гудзонової затоки. Два дні в нього не було й ріски в роті, і вже хтозна-відколи він не наїдався досхочу. Раз у раз він нахилявся, зривав бліді болотяні ягоди, клав їх у рот, розжовував і ковтав. Пожива з тієї ягоди кепська – сама водичка та насіння. Ягода відразу танула в роті, залишалося тільки гірке тверде насіння. Чоловік знав, що з ягід немає ніякого наїдку, проте жував і жував, сподіваючись наїстися всупереч власному досвідові.
(Переклад Петра Соколовського)
З розвитком дії пейзаж стає дедалі суворішим і пустельнішим. Однак герой прагнув, поки не настали холоди, дістатися до річки Маккензі й Гудзонової затоки. Отже, Країна патичків (англ. the Land of Little Sticks) – це місцевість на півночі Канади, де ростуть тільки низькі карликові дерева.
Річка Діз (англ. the Dease River) – притока річки Лаярд, що протікає через північно-західну частину Канади.
Річка Маккензі (англ. the Mackenzie River) – найбільша річка Канади й усієї американської Півночі (протяжність – приблизно 4500 км).
Робота з текстом
1. Де опинився герой? Опишіть цей простір.
2. Яку мету золотошукач поставив перед собою?
3. Чому він відганяв від себе думку, що Біл зрадив його?
О дев’ятій годині він боляче забив об каменюку пальця на нозі, заточився й упав од страшної утоми й виснаги. Довгенько він лежав на боці не рухаючись. Потім зняв ремені й насилу сів. Ще не смеркло, і в напівсутінках він почав нишпорити між камінням, шукаючи моху. Склавши його в купу, він розпалив вогонь – мох затлівся, закурів – і поставив на нього бляшаний казанок з водою.
Він розв’язав свого клумака й передусім полічив сірники. їх було шістдесят сім. Щоб пересвідчитись, він перелічив їх тричі. Тоді розділив сірники на три пучечки, загорнув кожен у промащений папір і сховав – один пучечок у порожній кисет, другий – за внутрішній обідок приношеного капелюха, а третій – за пазуху, під сорочку. Коли він упорався з цим, його раптом посів ляк; він витяг і порозгортав усі пучечки й ще раз перерахував сірники, їх усе так само було шістдесят сім.
Голод давався взнаки. Він підвівся, спираючись на лікоть, і несподівано почув голосне пирхання – перед ним стояв олень карибу, що розглядав його з настороженою цікавістю. Тварина була всього за якихось п’ятдесят футів, і йому вмить привидівся соковитий шматок оленини, що шкварчав на вогні, смачно пахнучи. Він механічно схопив незаряджену рушницю, націлився й натиснув спуск. Олень захропів і помчав геть, цокотячи копитами.
Чоловік вилаявсь і відкинув рушницю. Стогнучи, він через силу звівся на ноги. Суглоби неначе заіржавіли. Вони аж скрипіли, і зігнути їх можна було лише великим зусиллям. Коли він урешті звівся на ноги, то ще з хвилину випростував спину, щоб стати прямо, як належить людині.
Він повернув ліворуч і пішов, раз у раз пристаючи зірвати болотяну ягоду. Нога набрякла, і він кульгав дужче, але цей біль був за дурницю проти болю в шлунку. Голод гриз йому нутрощі. Він так допікав, аж забив йому памороки, і чоловік уже не знав, у який бік треба йти, щоб дістатися до Країни патичків. Болотяні ягоди не гамували гострого голоду, від них тільки щипало язика й піднебіння.
Надвечір того ж дня він добився до болота, де дичини було більше. Повз нього пробіг табун оленів, голів із двадцять, так близько, що їх легко вдалося б підстрелити. Він відчув дике бажання погнатися за ними й мав певність, що наздожене їх. Назустріч йому вибіг чорний лис із куріпкою в зубах. Чоловік закричав. Крик був страшний; переляканий лис дременув навтіки, але куріпки не випустив.
Страшна втома змагала його, кортіло лягти й заснути, але бажання дістатися до Країни патичків, а надто ще голод гнали його вперед. Він шукає в озерцях жаб і розгрібав пальцями намул, сподіваючись виколупати хробака, хоча й знав, що ні жаби, ні черви не живуть так далеко на півночі.
Ще одна ніч: уранці, міркуючи розважливіше, він розв’язав шкіряну шворку, що нею засупонював лосячу торбинку. З неї полився жовтий потік зернистого золотого піску й самородків. Він розділив золото надвоє: одну половину, зав’язавши в шмат покривала, заховав біля примітивного кам’яного виступу, а другу згріб назад у торбинку. Він уже почав рвати своє останнє покривало, щоб замотувати ноги, але рушниці він ще не кинув, бо в сховищі на Дізі лежали набої.
День знову був туманний. Голод владно гнав його вперед. А що… що кати Біл теж заблудився? Опівдні він відчув, що нести клумак йому несила. Він знову поділив золото, цього разу висипав половину просто на землю. Трохи згодом він викинув і решту, залишивши при собі покривало, бляшане відерце й рушницю.
Його почали мучити галюцинації. Він чомусь був певний, що в рушниці ще є один патрон – просто він його не помітив. І він знав, що патронник пустий, але омана тривала. Він годинами боровся з нею, урешті відкрив затвор – патронник зяяв порожнечею. Його охопило гірке розчарування, так ніби він і справді сподівався знайти там патрон.
Він про дибуляв ще з півгодини, і знову його пойняла оманлива думка. Знову він відгонив її, та вона вперто не відступала, аж поки він у відчаї ще раз одкрив затвор, аби пересвідчитись, що патрона таки немає. Іноді його думки блукали десь далеко-далеко, дивні примхливі образи точили його мозок, мов ті шашлі, а він знай ішов усе вперед, як автомат.
Але такі вправи тривали недовго, – муки голоду щоразу повертали розум до дійсності. Одного разу він прийшов до тями від фантастичного видовища. Він ледве не зомлів і заточився, насилу втримавшись на ногах. Перед ним стояв кінь. Він очам своїм не вірив. їх заволокло густою імлою. яку пронизували блискотливі цяточки. Він почав несамовито терти очі й урешті побачив, що то не кінь, а здоровий бурий ведмідь. Звір роздивлявся його з ворожою цікавістю.
Чоловік уже підніс був рушницю, але зразу ж згадав, що її не заряджено. Опустивши її, він витяг з оздоблених бісером піхов мисливського ножа. Перед ним було м’ясо та життя. Провів пальцем по лезу. Лезо було гостре. Вістря теж гостре. Зараз він кинеться на ведмедя й уб’є його. Але серце застережливо стукотнуло, потім шалено підскочило й дрібно-дрібно затріпотіло, голову стягло моє обручем, мозок оповила млість.
Одчайдушну хоробрість змило хвилею страху. А що, коли звір нападе на нього, слабосилого? Він хутко випростався. щоб прибрати показного вигляду, міцніше затис у руці ножа й подивився просто у вічі ведмедеві. Ведмідь ступив незграбно вперед, став на задні лапи й вичікувально рикнув. Якби чоловік побіг, ведмідь погнався б за ним, але чоловік не втік. Осмілілий зі страху, він теж загарчав, дико, люто, укладаючи в це гарчання весь свій страх, як невіддільний від життя, переплетений з найглибшими його коріннями.
Ведмідь одступив убік, погрозливо рикаючи: він і сам злякався цієї загадкової істоти, що стояла прямо й не боялась його. Та чоловік не рухався. Він стояв і далі, як статуя, поки небезпека минула, і лише тоді, не здатний більше стримати дрожі, осів на вогкий мох.
Настали жаскі дні зі снігом і дощем. Він уже не зважав на час. коли спинявся на ночівлю й коли вирушав у дорогу. Ішов він як удень, так і вночі. Відпочивав там. де падав, і насилу плентався вперед, коли в ньому знову спалахувало притьмяніле життя. Своєю волею він уже не боровся. Це просто життя в ньому не хотіло вмерти й гнало його вперед. Він не страждав. Нерви його притупіли, заніміли, уява сповнилася моторошними видивами й солодкими мріями.
Позаду почулось якесь сопіння – хтось наче зітхнув чи кашлянув. Дуже повільно, бо був украй виснажений і зовсім закоцюб, він перевернувся на другий бік. Поблизу він нічого не побачив і терпляче став чекати. Знову почулося сопіння й бухикання – між двома визубленими каменями, не далі як за двадцять кроків од себе, він угледів вовчу голову. Гострі вуха не стирчали догори, як у інших вовків: очі були тьмаві й налиті кров’ю, голова понурилася. Звір безперестану кліпав од яскравого сонця. Він чи не був хворий. За мить він знову засопів і бухикнув.
“Оце в усякому разі не омана”, – подумав чоловік і перевернувся на другий бік, щоб побачити, який насправді той світ, що його досі застувала мара. Однак море так само сяяло вдалині, і на ньому чітко вирізнявся корабель. А може, це таки справжнє? Він довгенько лежав, заплющивши очі. і думав. Урешті, йому все стало ясно. Він ішов на північний схід, у протилежний бік від річки Діз, і потрапив у долину річки Копермайн. Оця широка й повільна ріка і є Копермайн, іскристе море – Льодовитий океан, а корабель – китобійне судно, що запливло на схід, дуже далеко на схід від гирла річки Маккензі. Воно стоїть на якорі в затоці Коронації. Він пригадав карту Компанії Гудзонової затоки, яку колись бачив, і все стало ясно й зрозуміло.
Він сів і почав міркувати проте, що потрібно зробити найперше. Постоли з покривал протерлися наскрізь, ноги стали суцільною раною. Останнє покривало він подрав дощенту. Рушницю й ножа загубив. Шапка теж пропала, і разом з нею – сірники, сховані за обідком, але пучечок сірників за пазухою в кисеті, загорнутий у промащений папір, зберігся сухий. Чоловік глянув на годинник. Він показував одинадцять і ще цокав. Мабуть, він його коли-не-коли накручував.
Він був спокійний і мислив ясно. Хоча він і охляв до краю, проте болю не відчував, їсти не хотілося. Думка про їжу була йому навіть неприємна, і до всього, що він робив, його спонукав лише розум. Він одірвав штанини до самих колін і обмотав ними ноги. Якимсь дивом він не загубив бляшаного відерця. Треба випити окропу, перш ніж вирушати в страх яку тяжку – він це відчував – подорож до корабля.
Випивши з кварту окропу, він знайшов у собі силу звестися на рівні ноги й навіть іти, тобто ледь переставляти ноги, як присмертна людина. Мало не щохвилини йому доводилося відпочивати. Він ступав нетвердо й невпевнено, так само нетвердо й невпевнено плентався його слідами вовк; коли настала ніч і густа темрява загасила сяйво моря, чоловік зрозумів, що скоротив відстань до нього хіба на чотири милі.
Усю ніч він чув бухикання хворого вовка й час від часу мекання оленят. Навколо буяло життя, але життя повне сил і здоров’я, і він розумів; хворий вовк іде слідом за хворою людиною, мавши надію, що та вмре раніше. Уранці, розплющивши очі. він побачив, що звір не зводить з нього тоскного, голодного погляду. Вовк стояв понурившись, підібравши хвоста, мов миршавий, прибитий горем пес. Він тремтів на пронизливому ранковому вітрі й понуро вишкірився, коли чоловік обізвався до нього хрипким шепотом.
Зійшло яскраве сонце, і весь ранок він шкандибав, зашпортуючись і падаючи, до корабля, що виднів на іскристому морі.
Пополудні він натрапив на слід. Це був слід іншої людини, що вже не йшла, а повзла навкарачки. Він подумав, що це, може, слід Біла, алеподумав спроквола, байдуже. Тепер його ніщо не цікавило. Він уже нічого не відчував і не хвилювався. Він став несприйнятливий до болю. Шлунок і нерви заснули. Але життя, яке ще жевріло в ньому, гнало його вперед. Він зовсім виснажився, проте життя в ньому відмовлялося помирати. І тому, що воно відмовлялось умирати, він ще їв болотяні ягоди й пічкурів, пив окріп і сторожко поглядає на хворого вовка.
Він пішов слідами людини, що лізла навкарачки, і незабаром дістався місця, де вони урвалися. – на мокрому мохові лежали свіжообгризені кістки, а навколо видніли сліди вовчих лап. Тут же валялася торбинка з лосячої шкіри, достоту така, як і в нього, подерта гострими іклами. Він спромігся підняти торбинку, хоч її вага була майже надсильна для його слабких рук. Біл ніс її до останку. Ха-ха! Ох і посміється ж він із Біла! Він виживе й донесе торбинку до корабля на іскристому морі. Сміх його звучав хрипко й страшно, мов вороняче крякання, і хворий вовк почав тоскно йому підвивати. Чоловік одразу змовк. Як же він посміється з Біла, коли це Біл, якщо ці рожевувато-білі чистенькі кістки є Біл! Він одвернувся. “Що ж, нехай Біл покинув його, але він не візьме золота, не смоктатиме Білових кісток. А Біл зробив би так. якби опинився на його місці”, – думав він, плентаючись далі.
(Переклад Петра Соколовського)
Джек Лондон є точним у відтворенні не тільки флори, а й фауни північно-західного регіону Канади, який населяють олені карибу, куріпки, лисиці, бурі ведмеді, вовки й інші тварини. У творі йдеться про поєдинок героя з природою та із самим собою в боротьбі за життя. Але, як уважає митець, із природою не завжди треба воювати, краще – придивлятися до неї, пізнавати її закони, виявляючи розумне ставлення до неї.
Робота з текстом
1. Що сталося з кожним із персонажів?
2. Яким постає світ природи в оповіданні?
3. Які відчуття виникали в душі головного героя, коли він опинився сам на сам із природою?
4. У яких випадках герой виявив винахідливість, розум і сміливість?
5. Доведіть, що йому притаманне благородство (на відміну від його товариша Біла).
Він лежав нерухомо на спині й дослухався до хрипкого дихання хворого вовка, який підступав до нього ближче й ближче. Воно ставало дедалі чутніше, час тягнувся нескінченно довго, а він не ворушився.
Ось вовк засопів йому біля самого вуха. Шорсткий сухий язик тернув його по щоці, немов шліхтувальний папір. Він миттю випростав руки – принаймні хотів їх випростати. Пальці зімкнулись, мов пазури, але нічого не схопили. Для швидких упевнених рухів потрібна сила, а йому саме сили й бракувало.
Вовкове терпіння було незмірне, одначе таке саме незмірне було терпіння й людини. Півдня він пролежав нерухомо, борючись із запамороченням, чигаючи на звіра, який хотів ним поживитися і яким він жадав поживитися сам. Уряди-годи через нього перекочувалися хвилі млості, він бачив довгі сни, але весь час, і снивши, і не снивши, він чекав, що почує хрипке дихання і його лизне шорсткий язик.
Дихання він не почув, але спроквола збудився зі сну, відчувши, як шорсткий язик торкнув його руку. Він чекав. Ікла злегка стиснулись, потім здавили руку дужче, вовк зібрав усю свою снагу, намагаючись устромити зуби в поживу, якої так довго чекав. Але й людина чекала довго: рука здавила вовчу щелепу. І поки вовк кволо пручався, а квола рука тримала його за щелепу, друга рука поволі простягнулась і схопила звіра. Хвилин через п’ять чоловік усією своєю вагою навалився на вовка. Але рукам бракувало сили задушити його. Тоді він притиснувся обличчям до вовчої горлянки, намагаючись її прокусити. Рот забився шерстю. Минуло півгодини, і чоловік відчув, як у горло потік теплий струмочок. Кров зовсім йому не смакувала. Він ковтав її, немов розтоплений свинець, насилу долаючи огиду. Потім він перекинувся на спину й заснув.
(Переклад Петра Соколовського)
Робота з текстом
1. Перекажіть епізод боротьби героя з вовком.
2. За допомогою яких засобів письменник підкреслює подібність у цьому епізоді вовка та людини?
3. Що допомогло перемогти людині?
На китобійному судні “Бедфорд” було кілька вчених – учасників наукової експедиції. З палуби вони зауважили на березі якусь дивну істоту. Вона повзла до води. То була й справді жива істота, у якій важко було впізнати людину. Вона була сліпа, безтямна й звивалася на піску, немов велетенський хробак. Вона звивалася марно, майже не посуваючись уперед, але була вперта – корчилась, крутилась і за годину пролазила футів із двадцять.
Через три тижні, лежачи на койці в каюті “Бедфорда”, зі сльозами, що котилися по запалих щоках, чоловік розповів, хто він такий і що йому довелося зазнати. Він також мимрив щось про матір, про сонячну Південну Каліфорнію, про будиночок посеред помаранчевого гаю, обсаджений квітами.
Збігло ще кілька днів. Він уже сидів за столом у кают-компанії і обідав з ученими й корабельними офіцерами. Він ніяк не міг надивитися на таку силу-силенну їжі й спостерігав з тривогою, як вона зникає в чужих ротах. Він проводив поглядом кожний шматок, і на його обличчі проступав вираз глибокого жалю. Він був при своєму розумі, але проймався ненавистю до людей, які сиділи за столом. Його не залишав страх, що не вистачить харчів. Він розпитував кока, юнгу, капітана про запаси продуктів. Вони безліч разів заспокоювали його, однак чоловік їм не вірив і нишком заглядав у комору, щоб пересвідчитися на власні очі.
Люди помітили, що він гладшає. Він товстішав із кожним днем. Учені похитували головами й висували різні теорії. Вони зменшили йому пайку, а проте він усе круглішав, особливо в нього виріс живіт.
Матроси всміхалися. Вони знали, у чому річ. І коли вчені почали стежити за ним. то теж невдовзі дізналися. Вони побачили, як після сніданку він пробрався крадькома на бак і, мов жебрак, простяг руку до матроса. Матрос усміхнувся й дав йому шматок морського сухаря. Чоловік пожадливо схопив сухар, подивився на нього, як на те золото, і сховає за пазуху. Таку ж милостиню приймав він і від інших матросів.
Учені нічого не сказали й дали йому спокій, але вони обстежили нишком його койку. У ній знайшлося повно сухарів, матрац був напханий сухарями, у кожному закутку були сухарі. І все ж чоловік був при своєму розумі. Просто він уживає запобіжних заходів на випадок голоднечі, та й годі. Учені сказали, що це минеться: воно й справді минулося, перш ніж “Бедфорд” кинув якір у бухті Сан-Франциско.
(Переклад Петра Соколовського)
Робота з текстом
1. Поясніть поведінку героя на кораблі. Чому він підозріло ставився до своїх рятівників?
2. Визначте головну думку твору.
Для обговорення
1. Як ви зрозуміли епіграф до твору? Як епіграф пов’язаний із текстом?
2. За допомогою яких якостей одному з персонажів удалося подолати обставини?
3. Чому один герой має ім’я (Біл), а другий – ні? Як називає цього, другого, автор?
Творче завдання
1. Розкажіть про поневіряння кожного з героїв твору від їхнього імені.
2. Поділіть оповідання на частини (за сюжетом), придумайте їм назви. Які моменти є кульмінаційними? Доведіть свою думку.
3. Українською мовою назву оповідання “Love of Life” перекладають по-різному: “Жага до життя”, “Любов до життя”, ” Воля до життя”. Який переклад назви, на ваш погляд, найбільш вдалий? Поясніть свою думку.
Краса слова
У своєму творі Джек Лондон порушує дуже важливі проблеми – життя і смерті, людини й природи, матеріальних і духовних цінностей, дружби та зрадництва. У процесі розповіді письменник доводить, що найцінніший скарб, важливіший за все золото світу, – це життя людини. Проте щоб вижити, потрібно виявити не тільки фізичну силу, а передусім силу духу й людяність. Провівши персонажів твору заплутаними стежками Півночі, автор переконує в тому, що в скрутній ситуації перемагає той, хто долає в собі жагу до наживи. А той, хто втрачає в собі милосердя та гідність, гине. В екстремальних умовах виявляється сутність людини й справжні цінності.
– Що робив герой, щоб вижити? Як ви думаєте, які цінності почали відкриватися йому натомість золота? Що втратив і що набув герой оповідання, який зміг дістатися до людей?
Перевірте себе
1. Які факти життя і творчості Джека Лондона вас особливо вразили?
2. Визначте роль, яку відіграє прийом контрасту в розкритті життєвої позиції кожного з героїв твору “Жага до життя”.
3. Як змінювалися цінності героя, який усе ж таки зумів вижити? Наведіть приклади з тексту.
4. Намалюйте карту пересування героїв оповідання.
5. Які проблеми порушує автор в оповіданні? Чи мають вони значення для нас сьогодні?
(2 votes, average: 4.00 out of 5)