Засудження егоїзму Клода Фролло в романі Гюго “Собор Паризької Богоматері”
Роман “Собор Паризької Богоматері” – твір, що змушує кожного читача глибоко замислитися над сутністю життя, над проблемами моралі та духовності.
Один з головних персонажів твору – священик Клод Фролло. З юнацьких літ він прагнув займатися наукою і до 35-річного віку досяг великих знань. Цілком віддавшись улюбленій справі, він відмовився від усіх земних благ і насолод: не одружився, а натомість виховував свого молодшого брата Жеана, що уцілів після чуми. Розчарувавшись у науці, він дійшов висновку, що над усім у світі тяжіє фатум
Клод настільки розчарувався і зневірився в науці, що прийшов до алхімії та чорнокнижництва – і на цьому шляху втратив моральність. Його пристрасть до красуні Есмеральди була не звичайною людською любов’ю, а якимось напівбожевіллям. Саме це й спонукало героя на ганебні вчинки: вдарити Феба кинджалом, а потім накинутись на Есмеральду в Соборі і врешті поставити перед нею питання на Гревському майдані: або він, або шибениця.
Есмеральда для Клода Фролло – “ангел темряви”, але він у її владі, бо це саме і є Божа сила краси, якої він не розуміє при всій своїй ученості.
Почуття закоханості без взаємності відкрило справжню душу Клода Фролло. Воно не зробило його кращим, а навпаки засвідчило, що він – людина егоїстична та думає лише про задоволення власних потреб. Безглузді ревнощі, бажання за будь-яку ціну оволодіти коханою призвели до того, що ця людина вчинила підлість, звинувативши невинну дівчину в чаклунстві й віддавши її до суду.
Ображений поразкою, Клод із зловтіхою спостерігав, як байдужий до всього кат накидав зашморг на шию Есмеральди. І разом з тим архідиякон намагався вгамувати совість, доводячи собі свою чесність та принциповість. Але якими б “теоріями” він не прикривався, його моральний рівень усе одно залишався низьким, а пристрасть – тваринною і аж ніяк не Божою, не творчою.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)