Засудили Ганну… (за оповіданням Юрія Мушкетика “Суд”)
Засудили Ганну… (за оповіданням Юрія Мушкетика “Суд”)
“Основним має бути показ народного життя, – виклав Ю. Мушкетик в одному з інтерв’ю власне творче кредо. – У творі повинна буди ідея. Не обов’язково ідеологія, як за радянських часів, – це може бути просто думка, щось повчальне”. Цього принципу він дотримується в усіх своїх творах. Звідси й типовий для його творів чіткий розподіл на позитивних і негативних героїв (що зовсім не виключає психологізму), які, зазвичай, постають носіями двох різних морально-етичних принципів.
Образ Ганни – це образ типової колгоспниці тих часів, але не тільки. Якщо навіть просто перелічити її чеснот, можна побачити, що в її образі втілилися кращі риси трудового народу.
Образ Ганни схожий на шевченківські жіночі портрети, а її праця в колгоспі надто нагадує панщину. З історії відомо, що селяни у сталінські часи не мали паспортів, отже не мали змоги поїхати з села за власним бажанням. А закони, спрямовані проти “дармоїдства” змушували людей виконувати певні норми (“трудодні”), що виявилися не під силу хворій жінці, що вже витратила всі сили на працю і боротьбу за виживання. Саме за це Ганну й судять: вона не виробила мінімуму трудоднів, а наявність серйозних причин нікого не цікавить: “Вона подала до суду кілька довідок, але їй сказали, що за цими довідками зняти з неї працездатність не можна”. Далі цей момент уточнюється: “її визнали непрацездатною лише частково, тобто рекомендували легші роботи. А хіба є у колгоспі роботи легші?” Ганна чесно намагалася відробити потрібне, але часом у неї не вистачало сил навіть дійти самій до села. Здавалося б, є свідки, є документи – та бюрократична машина судочинства не бажає їх брати до уваги.
А хто – судді? Не в самому суді, взагалі? Позов на Ганну подає голова колгоспу, який “узяв у звичку кричати на людей, часом приїжджав у поле напідпитку”. Він має й гірші риси: у оповіданні викривається його майже відверте шахрайство, що обурило Ганну чи не сильніше, ніж реальні втрати. Спочатку в неї забирають корову, ніби у борг за молоко, потім дивом вигодоване порося, вже зовсім безпідставно. Навіть з військкомату приходить підтвердження, що податки з неї стягнено неправильно, але такого визнання виявляється замало, бюрократична пастка не чіпляє “своїх”: “…оскільки підсвинка вже немає, а війна скінчилася, то скінчилися й її пільги, підсвинка віднесено на рахунок майбутніх м’ясопоставок”. Отака-от безглузда бюрократія: за поламану душу людини хтось отримує звичайне стягнення. “Відтоді настало запустіння у Ганниній душі й на подвір’ї – також”.
Тут нема чому дивуватись, більший подив викликає те, що Ганна протрималася так довго. Звісно, коли людина втрачає бажання жити, й хвороби чіпляються більше. Приниження на суді – безпідставне й дике (бо ми знаємо, наскільки працьовитою була насправді Ганна) – відбирає у неї рештки сили, а вигляд ситих і задоволених життям кривдників, що випивають собі у павільйоні “Пиво-води”, стає останньою краплею…
Але така розв’язка, на жаль, символічна, як уся історія: над покірними працівниками безкарно знущаються байдужі до людських доль черстві кар’єристи при владі, й саме вони виявляються життєздатні шими на той момент. Здається, що вони існують лише для того, щоб відбирати останні права у вже безправного народу. Вони втілюють найбездушнішу й найбрехливішу командно-бюрократичну систему, яку й засуджує автор у цьому оповіданні.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)