Занапащене життя дівчини в повісті Степана Васильченка “Талант”
“Талант мужності і талант співчуття, без яких не буває справжнього письменника, вищою мірою був притаманний цій людині, виявляючись і в творчості Васильченка, і в його життєвих вчинках”,- зазначав Олесь Гончар. Це справді був “мужній талант”, який неголосно, делікатно відстоював свої гуманістичні принципи в літературі, власні погляди на її призначення. Прискіпливі літературні критики не раз дошкуляли письменникові гострими і несправедливими судженнями, закидали, що пише і не про те, і не про тих… Пережив революцію і громадянську
У центрі твору – сумна доля вдовиної дочки, молодої сільської вчительки Тетяни. Обдарована від природи неабиякими артистичними здібностями, чарівної краси голосом, вона поривається до творчого простору, до знань, до освіти, Тетяна сповнена жаги прекрасного, життєрадісних надій, прагне до корисної діяльності на благо свого народу. В образі Тетяни – одному з найиоверше-ніших жіночих образів. у творчості Степана Васильченка – художньо переконливо розкриваються кращі риси народного характеру. Тетяна – роботяща (про це свідчать навіть окремі штрихи її зовнішності; руки в неї “стернею подряпані”, шия “степовим сонцем запалена”), чесна, доброї душі і веселої вдачі дівчина, “охоча до жартів, до вигадок”, скромна, сором’язлива. Усвідомлення своєї талановитості додає їй гідності, відповідальності. Тетяна не збирається продавати свій талант ані за гроші, ані “за тую славу”. Зворушує чистота помислів і серйозність у ставленні до свого таланту. Урочисто промовляє Тетяна: “Дано мені малісіньку іскорку святую… Малісіньку-малісіньку… і освітила вона моє життя біднеє, щастям нагріла моє серце… Та хай же погасне краще іскра в мені свята і хай буде марне моє життя й темної темніше ночі, коли оддам її в наругу чи в болото втопчу”.
Автор супроводжує цей монолог Тетяни словами: “Звела, як дитина, руки до неба…” До речі, ця художня деталь “ик дитина” дуже виразна. Нею автор звертає увагу читача на те, що чиста дівоча душа була наївною, романтичне сприйняття світу переважало в Тетяни тверезу оцінку реальної, часто жорстокої до селянських дітей дійсності.
І ось – перший удар долі: стара поміщиця розігнала театр. Окрім цього, по селу пішли брудні чутки, і це тяжко пригнічує Тетянину душу: “Нецікава стала Тетяна: і погляд боязкий, мова тихїша, ніби й сама понижчала, з лиця спала. Боїться комусь перешкодити, набриднути, ходить городами, глухими улицями, лице в хустку ховає. Буденна якась, сіренька…” А ше ж зовсім недавно вона була енергійною, веселою, її очі сяяли натхненням! Квітка таланту ще навіть розкритися не встигла, а її вже жорстоко і бездушно потоптали, “Чого дожидати? Нащо життя? Нащо?” – зболено запитує Тетяна. Вбили в дівчині бажання жити, штовхнули до самогубства.
Образ Тетяни слід сприймати узагальнено, бо головна проблема повісті – трагічна доля народних талантів. Автор осуджує злочинне ставлення суспільства до обдарованої молоді з народу, до школярів, до народної освіти. Повість закінчується трагічно, вона викликає глибокий смуток, але поряд із цим смутком залишає думку, що народ, який породжував людей з Божою іскрою в душі, має воістину невичерпні духовні сили.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)