Загальна характеристика – УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ XVIII
ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ XVIII – ПОЧАТКУ XX СТ.
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ XVIII – 90-Х РР. XIX СТ.
(Загальна характеристика)
Становлення нової літератури співвідносилось із формуванням модерної української нації. Оскільки більша частина етнічних українських територій у цей час була перетворена на одну з провінцій Російської імперії, то першою формою національної свідомості став місцевий, крайовий патріотизм, який передбачав наголошування на мовній, культурній, етнографічній тощо своєрідності українців. За таких умов література мусила
У перших десятиліттях XIX ст. роль літературних центрів належала Полтаві й Харкову. Саме тому початковий період нової української літератури називають полтавсько-харківським. З Полтавою пов’язана творча діяльність одного із засновників нової літератури – Івана Котляревського, автора славнозвісної “Енеїди” та п’єс “Наталка Полтавка” й “Москаль-чарівник”. Спадщина Котляревського викликала цілу низку наслідувань, представлену
Після заснування у 1805 р. Харківського університету роль літературного центру міцно закріпилася за Харковом. На сторінках журналів “Харьковский Демокрит” та “Украинский вестник” друкувалися твори В. Масловича та П. Гулака-Артемовського, написані українською мовою. У 1834 р. в харківському альманасі “Утренняя звезда” з’явилася перша публікація української прози Григорія Квітки, який надалі активно виступав як український прозаїк і драматург. Наприкінці 20-х – на поч. 30-х рр. навколо Харківського університету сформувалося
Середовище молодих людей, переважно викладачів та студентів, які цікавились українською історією та фольклором, а також здійснювали власні літературні спроби. Серед них найбільш помітними постатями були Ізмаїл Срезневський, Левко Боровиковський, Олександр Корсун, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Михайло Петренко. Вони увійшли в історію української літератури як представники раннього українського романтизму. Результатом їх діяльності стало видання фольклорної збірки “Запорожская старина” (укладач і видавець Ізмаїл Срезневський), альманахів “Сніп” та “Молодик”. Значну організаційну діяльність у літературній галузі провадив Євген Гребінка, сам поет і прозаїк. Він видав альманах “Ластівка” (1841), куди увійшли твори найбільш відомих на той час українських літераторів.
У середині 40-х рр. українським літературним центром став Київ. На початку 1846 р. там утворилося Кирило-Мефодіївське товариство – таємна організація, до складу якої входили відомі українські письменники – Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Товариство проіснувало чотирнадцять місяців. Навесні 1847 р. його учасники були заарештовані й за висновками слідства дістали різні терміни ув’язнення й заслання. Найбільш масштабною особистістю серед письменників – учасників Кирило-Мефодіївського товариства був Тарас Шевченко. Уже після виходу “Кобзаря” 1840 р. він завоював велику популярність як український поет. Саме за поетичні твори антимонархічного та антиколоніального змісту його відправили на заслання.
Репресії проти учасників Кирило-Мефодіївського товариства на певний час затримали розвиток літературного процесу. Літературне, життя пожвавилось у другій пол. 50-х рр., коли в Петербурзі оселилися Куліш, Костомаров, Шевченко, які повернулися із заслання. Навколо українського журналу “Основа”, що виходив у Петербурзі в 1861-1862 рр., згуртувалися колишні кирило-мефодіївці та представники покоління молодших літераторів. Значною подією в українському письменстві того часу стала публікація в 1857 р. “Народних оповідань” Марка Вовчка. Наступна творча діяльність письменниці засвідчила прихід в літературу талановитого прозаїка.
Українська література XIX ст. розвивалася в умовах постійних урядових заборон і репресій. У 1863 р. вийшов так званий Валуєвський циркуляр, який суттєво обмежив права української культури. Наступною перешкодою для розвитку української літератури став Емський указ 1876 р. Заборони національного життя помітно визначили специфіку українського письменства: естетичні завдання поступалися захисним, першорядним лишалося питання етнічного самозбереження. Своєрідною захисною реакцією стала концентрація уваги літераторів на простонародному, селянському середовищі, що через свій консерватизм чи не єдине послідовно зберігало національні ознаки та було джерелом аргументів мовної та етнографічної своєрідності українців.
Тому не дивно, що простонародні, селянські теми займають панівні позиції в літературі даного періоду. Іноді цю літературу ще називають народницькою. Такі письменники-реалісти, як Леонід Глібов, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Павло Грабовський, чимало зробили для художнього дослідження селянського життя та вивчення проблеми взаємин інтелігенції й народу.
За межі народницького реалізму певною мірою виходить літературна й публіцистична діяльність Івана Франка. Різнобічно обдарована й водночас надзвичайно енергійна особистість, Франко став цілою епохою в українському письменстві. У його творчій спадщині виявилась тенденція до поєднання народницького традиціоналізму з найновішими здобутками європейської естетичної та філософської думки.
Непросте у соціальному й політичному відношеннях XIX ст. для української літератури стало часом зростання та осмислення можливих стратегій національно-культурного розвитку. Незважаючи на заборони, літературний рух в Україні був ознаменований появою цілого ряду високовартісних художніх творів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)