Загальна характеристика – ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ
ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ
Загальна характеристика
Однією з ознак XX століття стала руйнація світової системи колоніалізму та вихід на світову арену молодих націй, репрезентованих власними державами, серед яких була й Україна. Розвиток української літератури цього періоду позначено боротьбою за національне самоствердження, власну незалежну державу, яка єдина є найважливішим гарантом виживання культури та повноправного входження нації до європейської та міжнародної спільноти. Тому історію української літератури XX ст. доцільно розглядати,
Сьогодні, зважаючи на невелику історичну відстань, серед літературознавців не існує єдиного погляду на періодизацію літературного процесу XX ст. Оскільки розвій української літератури після 1917 р. зумовлений значною мірою позалітературними чинниками, то можна виділити такі політичні події, що суттєво вплинули на українське письменство цього періоду: Лютнева революція 1917 р. і визвольні змагання українського народу 1917-1920 рр.; масове знищення українського селянства та інтелігенції, яке розпочалося з 1929- 1930 рр. і досягло апогею 1934 р., голодомор 1932-1933 рр. та Перший з’їзд
Фактично XX ст. почалося для України з розв’язанням Першої світової війни, коли наприкінці її вона постала як самостійна країна. Смерті М. Коцюбинського (1913), Лесі Українки (1913), І. Франка (1916), І. Нечуя-Левицького (1918) та Панаса Мирного (1920) створюють природну межу, що відокремлює два етапи в розвитку української літератури першої пол. XX ст. Революція, що відбулася в лютому 1917 р. в Петрограді, відкрила нову добу для української нації. Було скасовано всі заборони та обмеження на українську мову, за допомогою яких протягом тривалого часу Російська імперія стримувала природний розвиток нашої культури. Нація починала жити новим повнокровним життям. Цей піднесений, святковий настрій відбив П. Тичина у збірці “Сонячні кларнети” та поемі “Золотий гомін”.
Протягом чотирьох років національно-державного відродження (1917-1920) сформувалися і були закладені підвалини цілої низки літературно-мистецьких шкіл і напрямів. Це були революційні романтики (В. Еллан-Блакитний, В. Чумак), неокласики (М. Рильський, П. Филипович), символісти (Д. Загул, В. Кобилянський), футуристи (М. Семенко) та ін. З’явився ряд видавництв: “Сяйво”, “Шлях”, “Дзвін”, “Друкар”, “Грунт”, “Криниця” тощо. Виходили часописи та альманахи: “Літературно-науковий вісник “, ” Універсальний журнал “, ” Наше минуле “, ” Літературно-критичний альманах”, “Книгар”, “Музагет”, “Мистецтво”, “Зшитки боротьби” та ін. З’явився новий експериментальний “Молодий театр” Леся Курбаса, що пізніше розквітнув у добу “Березоля”. Переживав усенаціональний тріумф реалістичний театр під керівництвом Миколи Садовського. 1918 р. була заснована Українська Академія Наук, яку очолив усесвітньо відомий учений В. Вернадський.
Період визвольних змагань 1917- 1921 рр. (або громадянської війни) відзначився створенням українських держав Придніпрянській (УНР) і Західній Україні (ЗУНР) та їхнім наступним офіційним об’єднанням (1919), що сигналізувало про політичну волю українського народу. У ці буремні дні українські письменники розділили долю свого народу. Багато хто з них пройшли крізь вир війни: В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Косинка, П. Панч, О. Довженко, В. Сосюра, Є. Маланюк та ін. Не повернувся з фронту М. Євшан, загинули від куль денікінської контррозвідки Г. Михайличенко і В. Чумак, був розстріляний у підвалах ЧК поет Г. Чупринка.
Поразка Української Народної Республіки, окупація західних українських земель Польщею і Румунією та поява 1921 р. УРСР суттєво позначилися на подальшій долі української літератури XX ст. Від того часу і аж до кінця 1980-х рр. у літературному процесі можна виділити два паралельні напрями: українську радянську літературу та літературу еміграції. Були змушені покинути рідний край М. Грушевський, В. Винниченко, О. Олесь; В. Самійленко, С. Черкасенко, М. Вороний, Д. Донцов, Д. Чижевський, Є. Маланюк, О. Ольжич і багато інших. За межами УРСР літературний процес Галичини, Буковини і Закарпаття репрезентували такі імена, як В. Стефаник, О. Кобилянська, Б. Лепкий, Б.-І. Антонич.
В УРСР у 1920-ті роки відбувся нечуваний доти розквіт літературного життя, грунт для якого, безумовно, був підготований попереднім етапом розвитку української літератури. Сприяло цьому й те, що радянська влада, аби завоювати довіру селянства та україномовної інтелігенції, розпочала процес так званої “українізації”, тобто широкого впровадження української мови у всі сфери життя. До літератури прийшло нове покоління молодих талановитих письменників, переважна більшість яких була активними учасниками революції та громадянської війни. З’явилося багато літературних угрупувань: “Плуг” (Спілка селянських письменників), “Гарт” (Спілка пролетарських письменників), “Аспанфут” (Асоціація панфутуристів), “Авангард”, “Нова генерація”, “неокласики”, МАРС (Майстерня революційного слова), В АПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), ” Пролітфронт”,
ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників), “Молодняк” (Спілка комсомольських письменників) тощо. Проте мистецьке життя в УРСР мало право на існування лише в межах лояльності до панівної комуністичної ідеології. Усі письменники поділялися за цим принципом на дві умовні категорії: “пролетарських”, які у своїй творчості свідомо керувалися ідеологічними настановами Комуністичної партії, та “попутників”, що прагнули дотримуватися принципу об’єктивності мистецтва, не виступаючи відкрито проти радянської влади.
Прагнучи модернізувати життя української нації, творити нову “пролетарську” літературу, письменники фактично проголосили розрив з усілякою традицією. Тому широкого розквіту набули модерністські стильові течії: футуризм, неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм тощо. З’явилися нові жанри в поезії та прозі: у великій прозі такі жанрові різновиди, як роман у новелах (“Чотири шаблі”, “Вершники”. Ю. Яновського), науково-фантастичний роман (“Останній Ейджевуд”, “Прекрасні катастрофи” Ю. Смолича, “Сонячна машина” В. Винниченка), соціально-психологічний (“Смерть” Б. Антоненка-Давидовича) та філософсько-психологічний роман (“Місто” В. Під могильного, “Дівчинка з ведмедиком” і “Доктор Сера-фікус” В. Петрова (В. Домонтовича). Постав такий новий для української літератури жанр, як кіноповість (“Арсенал”, “Земля” О. Довженка тощо). Новий етап розвитку драматургії пов’язаний з експресіоністичними п’єсами М. Куліша та експериментальним театром “Березіль” режисера Леся Курбаса.
У центрі уваги української літератури 1920-х рр. було становлення нової української людини, яка пройшла крізь буремні роки революції та активно стверджувала себе в нових умовах життя. Однією з панівних була також ідея боротьби з “гак званим комплексом “малоросіянства”, тобто прагнення позбутися психологічної категорії рабства, нижчевартості та провінційності як спадщини колоніального минулого. Ці ідеї проймають “Мину Мазайло” і “Патетичну сонату” М. Куліша, більшість творів М. Хвильового, “Смерть” Б. Антоненка-Давидовича, “Вертеп” А. Любченка, “Місто” і “Невеличку драму” В. Підмогильного, “Сліпців” і “Розмову сердець” М. Бажана, “Майстра корабля” Ю. Яновського та багатьох інших.
Значною подією стала літературна дискусія 1925-1928 рр., яку розпочав М. Хвильовий. Упродовж 1925-1926 років з’явився ряд памфлетів, об’єднаних у такі цикли: “Камо грядеши?”, “Думки проти течії”, “Апологети писаризму” та “Україна чи Малоросія?” (останній так і не вийшов у друкованому вигляді), у яких письменник виступив проти примітивізму та епігонізму нової радянської літератури і закликав митців орієнтуватися на найкращі зразки світового та, в першу чергу, західноєвропейського мистецтва. До дискусії приєдналися майже всі провідні письменники та літературні критики, включаючи емігрантів. Від обговорення шляхів розвитку української літератури дискусія поступово перейшла у політичну площину, коли М. Хвильовий проголосив кінець російській гегемонії на Україні, бо Україна має свою месіанську ідею, яку він окреслив метафорою “азіатський ренесанс”. У дискусію втрутилася партія та особисто Й. Сталін, написавши листа “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У” від 26. 04. 1926 р., в якому піддав критиці погляди комуніста М. Хвильового. У червні 1926 року відбувся пленум ЦК КП(б)У, на якому було засуджено позицію М. Хвильового. Під політичним і моральним тиском письменник змушений був визнати свої “помилки”. Невдовзі мусила заявити про саморозпуск ВАПЛІТЕ. Поряд із М. Хвильовим та ВАПЛІТЕ мішенню партійної критики стали інші “попутницькі” угрупування, насамперед “неокласики” (М. Зеров, М. Рильський, О. Бургардт (Юрій Клен), М. Драй-Хмара, П. Филипович). Літературна дискусія 1925-1928 рр., з одного боку, мала позитивні наслідки, стимулювавши висловлення багатьох плідних ідей та поглибивши самоусвідомлення українського письменства, а з іншого – внаслідок втручання Комуністичної партії вона стала певним ідеологічним етапом у підготовці масових репресій проти української інтелігенції.
Отже, літературна ситуація 1920-х рр. свідчила, що стверджувалася активна національна свідомість молодої нації, яка вийшла на шлях вільного розвитку. Але всі плани та досягнення 20-х років були перекреслені з початком 1930-х рр., коли комуністична влада поставила під жорсткий контроль ідеологічну ситуацію в країні. 1933 р., передчуваючи свою майбутню долю, застрелився М. Хвильовий, було заарештовано Остапа Вишню. Масові арешти серед українських письменників відбулися 1934 р. (Г. Косинка, О. Близько, Д. Фальківський, Є. Плужник, В. Підмогильний, В. Поліщук, М. Йогансен, М. Вороний та ін.) 1935 р. були заарештовані М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Б. Антоненко-Давидович та ін. Винищення української інтелігенції збіглося з трагедією українського селянства під час штучно організованого голоду 1932-1933 рр. Терор тривав до 1937-1938 рр., коли були знищені вірні провідники більшовицької ідеології в українській літературі: І. Микитенко, Б. Коваленко, І. Кулик та ін. Тому український літературний процес 1920-х – поч. 1930-х рр. ще йменують періодом “розстріляного відродження”. Ті письменники, що залишилися живими, змушені були “перебудуватися” (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, О. Довженко, Ю. Яновський): вступити до створеної 1934 р. Спілки радянських письменників й оспівувати соціалістичний лад і Комуністичну партію за жорсткими стандартами штучно вигаданого “творчого методу” “соціалістичного реалізму”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)