Як важливо бути серйозним. Легковажна комедія для серйозних людей

Дія комедії відбувається в лондонській квартирі молодого джентльмена Алджернон Монкріф, вихідця з аристократичного сімейства, і в маєтку його нерозлучного одного Джека Уордінга в Вултоне, графство Хартфордшир. Нудьгуючий Алджернон, чекаючи до чаю свою тітку леді Брекнелл з чарівною дочкою Гвендолен, обмінюється ледачими репліками зі своїм лакеєм Лейн, не меншим гедоністом і любителем пофілософствувати. Несподівано його самотність переривається появою його давнього приятеля і постійного опонента-суперника в усіх починаннях, мирового

судді та власника великого сільського маєтку Джека Уордінга.

Скоро з’ясовується, що переситився світськими і службовими обов’язками (піклуванням Уордінга до того ж вісімнадцятирічна вихованка), обидва розігрують перед оточуючими одну і ту ж гру, тільки іменують її по-різному: Джек, прагнучи вирватися від домашніх, заявляє, що їде ” до свого молодшого брата Ернесту, який живе в Олбені і раз у раз потрапляє в страшні колотнечі “; Алджернон ж в аналогічних випадках посилається на” вічно хворого містера Бенбері, для того щоб відвідувати його в селі, коли заманеться “. Обидва – невиправні самолюби

і усвідомлюють це, що нітрохи не заважає їм при потребі звинувачувати один одного у безвідповідальності та інфантильності. “Тільки родичі і кредитори дзвонять так по-вагнерівських”, – озивається Алджернон про зайшли відвідати його дам.

Користуючись нагодою, Джек переводить бесіду на матримоніальні теми: він давно закоханий в Гвендолен, але ніяк не наважиться зізнатися дівчині в своїх почуттях. Що відрізняється відмінним апетитом і настільки ж незнищенною схильністю до любовні інтрижки Алджернон, який опікує свою кузину, намагається зображати ображену доброчесність; але тут в справу вступає незворушно-балакуча леді Брекнелл, учиняють новоявленому претендентові на руку дочки (та, наділена неабияким практицизмом і здоровим глуздом, вже встигла дати м-ру Уордінгу попередню згоду, додавши, що мрією її життя було вийти заміж за людину на ім’я Ернест: “У цьому імені є щось, що вселяє абсолютна довіра”) справжній допит з акцентом на майнових аспектах його добробуту. Все йде благополучно, поки мова не заходить про родовід мирового судді. Той не без збентеження визнається, що є знайденятком, вихованим жалісливим сквайра, його виявила… у валізі, забутою в камері схову на лондонському вокзалі Вікторія.

“Я дуже рекомендую вам ;…; обзавестися родичами ;…; і зробити це ще до закінчення сезону”, – радить Джеку незворушна леді Брекнелл; інакше шлюб з Гвендолен неможливий. Пані видаляються. Втім, через деякий час Гвендолен повернеться і завбачливо запише адресу маєтку м-ра Уордінга в провінції (відомості, неоціненні для непомітно підслуховуючого їхню розмову Алджернон, що горить бажанням будь-що-будь познайомитися з чарівною вихованкою Джека Сесілі – намір, жодним чином не заохочується Уордінгом, радеющім про моральне вдосконалення своєї підопічної). Як би там не було, обидва друга-удавальника приходять до висновку, що і “безпутний молодший брат Ернест”, і “вічно хворий містер Бенбері” пості-пінно стають для них небажаної тягарем; в передбаченні світлих прийдешніх перспектив обидва дають слово позбутися від уявної “рідні”. Примхи, однак, зовсім не є прерогативою сильної статі, Приміром, в маєтку Уордінга над підручниками географії, політичної економії та німецької нудьгує мрійлива Сесілі, слово в слово повторює сказане Гвендолен: “Моїй девічеськой мрією завжди було вийти заміж за людину, яку звуть Ернест “. Більше того: вона подумки заручилася з ним і зберігає скриньку, повну його любовних листів.

І не дивно: її опікун, цей нудний педант, так часто з обуренням згадує про свій “безпутнім” братці, що той малюється їй втіленням усіх чеснот. На подив дівчини, предмет її мрій з’являється в плоті: зрозуміло, це Алджернон, тверезо рассчитавший, що його друг ще на кілька днів затримається у Лондоні. Від Сесілі він дізнається, що “суворий старший брат” вирішив відправити його на виправлення до Австралії. Між молодими людьми відбувається не стільки любовне знайомство, скільки свого роду словесне оформлення того, про що марилося і мріялось. Але не встигає Сесілі, поділившись радісною новиною з гувернанткою міс Призм і сусідом Джека каноніком Чезюблом, посадити гостя за рясну сільську трапезу, як з’являється хазяїн маєтку. Він в глибокому траурі, і вигляд його сумний. З належною урочистістю Джек оголошує своїм чадам і домочадцям про передчасну кончину свого непутящого братика.

А “братик” – визирає з вікна… Але якщо це непорозуміння ще вдається погано-бідно утрясти з допомогою екзальтованої старої діви-гувернантки і доброго каноніка (до нього-то і апелюють обидва друга-суперника, заявляючи, один за іншим, про пристрасному бажанні хреститися і бути нареченим одним і тим же ім’ям : Ернест), то з появою в маєтку Гвендолен, що заявляє ні про що не підозрюючи Сесілі, що вона заручена з містером Ернестом Уордінгом, запановує тотальна плутанина. На підтвердження власної правоти вона посилається на оголошення в лондонських газетах, інша – на свій щоденник. І тільки почергове поява Джека Уордінга (викривається невинної вихованкою, що називає його дядьком Джеком) і Алджернон Монкріф, яке нещадно викриває власна кузина, вносить до збентежені уми нотку збентеженого спокою. Ще недавно готові розірвати один одного представниці слабкої статі являють друзям приклад істинно феміністської солідарності: їх обох, як завжди, розчарували чоловіки. Втім, образа цих ніжних створінь нетривала.

Дізнавшись, що Джек, незважаючи ні на що, має намір пройти обряд хрещення, Гвендолен великодушно зауважує: “Як дурні всі розмови про рівність статей. Коли справа доходить до самопожертви, чоловіки незмірно вищий від нас “. З міста несподівано з’являється леді Брекнелл, якої Алджернон тут же викладає радісну звістку: він має намір одружитися з Сесілі Карден. Реакція поважної дами несподівана: їй виразно імпонують миловидний профіль дівчини (“Два найбільш уразливих пункту нашого часу – це відсутність принципів і відсутність профілю”) і її придане, що до походження… Але тут хтось згадує ім’я міс Призм, і леді Брекнелл насторожується. Вона неодмінно бажає побачити ексцентричну гувернантку і впізнає в ній… зниклу двадцять вісім років тому недолугу служницю своєї покійної сестри, винну в тому, що вона втратила дитину (замість нього в порожній колясці виявили рукопис тритомного роману, “до нудоти сентиментального”). Та смиренно зізнається, що через неуважність поклала довіреної їй дитину в саквояж, а саквояж здала в камеру схову на вокзалі. Стрепенутися при слова “саквояж” настає черга Джека.

Через кілька хвилин він з торжеством демонструє присутнім побутової атрибут, в якому був знайдений, і тут з’ясовується, що він – не хто інший, як старший син професійного військового, племінник леді Брекнелл і, відповідно, старший брат Алджернон Монкріф. Більше того, як свідчать реєстраційні книги, при народженні він був названий на честь батька Джоном Ернестом. Так, немов підкоряючись золотому правилу реалістичної драми, у фіналі п’єси вистрілюють всі рушниці, які постали на огляд глядачам на її початку. Втім, про ці канонах чи думав творець цієї блискучої комедії, який прагнув перетворити її на справжній свято для сучасників і нащадків.