Я (РОМАНТИКА) – МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ – ЛІТЕРАТУРА XX ст

11 клас

ЛІТЕРАТУРА XX ст.

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

Я (РОМАНТИКА)

“Цвітові яблуні”

З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить ше­лест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль. Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає… Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею – мовчазний степ… Я одкидаю вії і згадую… воістину

моя мати – втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях неві­домих віків. Моя мати – наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.

Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе… Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди… За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест,

зупинялись. То – молоде загір’я.

– Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відхо­дять у шосейну безвість, а за ними – літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизого бору, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул – … глуха канонада. Насуваються дві грози.

– Тривога! – Мати каже, що вона поливала сьогодні м’яту, м’ята вмирає в тузі. Мати каже: “Надходить гроза!” І я бачу: в її очах сто­ять дві хрустальні росинки.

І

Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кал Валерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі – до неможливості натягнутий дріт.

День і ніч я пропадаю в “чека”.

Помешкання наше – фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фа­мілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мого випадкового кабінету,

Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок.

На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське “ала-ла-ла”.

Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня – надмен­на зневага, княжата – в темряві столітніх дубів.

І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу грандіозність і красу третьої молодості минулих шляхетних літ,

Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.

І я, зовсім чужа людина, бандит – за одною термінологією, інсур­гент – за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй ду­ші нема й не буде гніву. І це зрозуміло:

– Я – чекіст, але я і людина.

Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток зле­тів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші, – за підворотні, у канареєчний за­мок, темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої то­вариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.

Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть.

Обиватель:

– Тут засідає садизм!

Я:

– …(мовчу).

На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б’є го­динник. З темного степу доноситься глуха канонада.

Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти Моїх товаришів легко пізнати: доктор Тагабат, Андрюша, третій – дегенерат (вірний вартовий на чатах). Чорний трибунал у повному складі.

Я:

– Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!

З дальніх покоїв виходять лакеї і також, як і перед князями, схи­ляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат.

Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу несила досягти навіть чверті кабінету. У височині ледве манячить жирандоль. В городі – тьма. І тут – тьма: електричну станцію зірвано.

Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму – вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: – у дегенерата – ни­зенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завше нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки.

Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.

Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в “чека”, проти його кволої волі. І Андрюша, цей невесе­лий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постано­вою – “розстрілять”, завше мнеться, завше розписується так: не ім’я і прізвище на суворому життєвому документі ставить, а зовсім незро­зумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик.

Я:

– Діло все. Докторе Тагабат, як ви гадаєте?

Доктор (динамічно):

– Розстрілять!

Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. На­решті, тремтячи і непевним голосом, каже:

– Я з вами, докторе, не згодний.

– Ви зі мною не згодні? – і грохот хриплого реготу покотився в темні княжі покої.

Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінацій.

І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері…

– …”Розстрілять” ?

І мати тихо зажурно дивиться на мене.

…Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б’є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха кано­нада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворотень. В городі тиша й мовчазний передзвін сердець.

…Доктор Тагабат нажав кнопку.

Тоді лакей приносить на підносі старі вина. Потім лакей іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.

Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином і вони його п’ють пожадливо, хижо.

Я думаю: “Так треба”.

Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять, що це – вакханалія і т. д., і т. п.

Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!

Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою – “розстрі­лять”, – мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом| і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни – нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.

“Але який вихід?”

– Який вихід – І я не бачив виходу.

Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…

– Але я не бачив виходу!

Воістину правда була за доктором Тагабатом.

…Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегене­рат, смакуючи, вдивлявся в літери.

Я подумав: “Коли доктор – злий геній, зла моя воля, тоді дегене­рат є палач із гільйотини”. Але я подумав:

– Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартово­му чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.

І тоді відходила, удалялась од мене моя мати – прообраз загірної Марії, і застигала у тьмі, чекаючи.

…Свічі танули. Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.

…До розстрілу присуджено, – шість!

Досить! На цю ніч досить!

Татарин знову тягне своє азіатське: “ала-ла-ла”. Я давлюся на пор­тьєру, на заграву в скляних дверях. – Андрюша вже зник. Тагабат і вар­товий п’ють старі вина. Я перекидаю через плече маузер і виходжу з кня­жого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.

Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверський край. Город причаївся. Тьма.

Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер – чорний трибунал комуни.

Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті. …Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів – тьма на моїй совісті!!!

– Тьма?

І я здавлюю голову.

…Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…

Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повер­таюсь і молитовно дивлюся на східний волохатий силует.

…Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м’ятою. За сараєм палахкотять блиска­виці й чути гуркіт задушеного грому. Тьма!

Я йду в кімнату, знімаю маузера й запалюю свічу.

… – Ти спиш?

Але мати не спала.

Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсім замучив себе. І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.

Я:

– Ах, як я втомився, мамо!

Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя.

Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії. – Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй не­зносні наші тривоги й хиже навколо. Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув:

– Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!

І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої ма­тері нема переді мною, що це не більше, як фантом.

– Фантом? – знову здригнув я.

– Ні, саме це – неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного “я”, якому я даю волю. Тут, у глухо­му закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.

І тоді в твариннім екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу:

– Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній ко­мунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину?

Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.

II

…Наші назад: з позиції на позицію: на фронті – паніка, в тилу – паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальон на підбір: це юні фанатики комуни.

Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти.

Мені доносять:

– Ідуть глухі нарікання.

– Може спалахнути бунт.

Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширя­ють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам.

…А канонада все ближче й ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне огняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.

Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчаз­ність. Так, будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг! Так, вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають: – штаб Духоніна!

…А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору.

…А глуха канонада росте.

Росте передгроззя: скоро буде гроза.

…Я входжу в княжий маєток.

Доктор Тагабат і вартовий п’ють вино. Андрюша похмурий си­дить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно-печально каже:

– Слухай, друже! Одпусти мене!

Я:

– Куди?

Андрюша:

– На фронт. Я більше не можу тут.

Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. На­решті прорвалось. Я довго стримував себе. – Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає “своє право” купатися в калюжах крові?

Тоді я кричу:

– Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю.

Доктор Тагабат динамічно:

– Так його! Так його! – і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат. – Так його! Так його!

Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету.

Доктор сказав:

– Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!

Я:

– Хто на черзі?

– Діло № 282.

Я:

– Ведіть.

Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.

(Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша – і ми грі­шили: я й доктор. Ми часто ухилялись доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних).

…Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш – порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим.

Я:

– Ваша фамілія?

– Зет!

– Ваша фамілія?

– Ігрек!

Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плакси­вий тон: він просив милості. Женщина втирала платком очі.

Я:

– Де вас забрали?

– Там-то!

– За що вас забрали?

– За те-то!

Ага, у вас було зібрання! Як можуть бути зібрання в такий три­вожний час уночі на приватній квартирі?

Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Так! Вас не задоволь­няє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце…

Я:

– Так, по-вашому, значить, назрів час приходу Нового Месії?

Мужчина й женщина:

– Так!

Я:

– Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу?

Мужчина й женщина:

– Так!

Я:

– Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Ме­сію з “чека”?

Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й три­вожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції – пе­редають у телефон. З города долітає гамір: грохотали по мостовій тачанки.

…Мужчина впав на коліна й просив милості. Я з силою штовхнув його ногою – і він розкинувся горілиць. Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл.

Женщина сказала глухо й мертво:

– Слухайте, я мати трьох дітей!..

Я:

– Розстрілять!

Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було.

Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім положив на холодне чоло руку й сказав:

– Далі!

Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й розібрати по­зачергову справу:

– Тільки-но привели з города нову групу версальців, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни.

Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз.

Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.

Я підійшов до вікна й сказав:

– Ведіть!

…В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчув. Я дивився на город. Вечоріло. – Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не буде! – Вечоріло. – І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальньому обрію за це­гельнею підводились димки. Версальці насідали люто й яро – це пе­редають у телефон. На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські сторожеві загони.

Тривога.

В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі виростають зорі й проливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають.

Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба спішити: в підвалі битком набито.

Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:

– Роз-стрі-лять!

…але я повертаюсь і бачу – прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.

Я в тривозі метнувся вбік: що це – галюцинація? Я в тривозі мет­нувся вбік і скрикнув:

– Так!

І чую з натовпу женщин зажурне:

– Сину! Мій м’ятежний сину!

Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за кріс­ло й похилився.

Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:

– “Мамо”?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? “Мамо”?!!

Я вмить опам’ятався й схопився рукою за маузер.

– Чорт! – і кинувся на доктора.

Але той холодно подивився на мене й сказав:

– Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з “ма­мою” (він підкреслив “з мамою”), як умів розправлятися з іншими.

І мовчки одійшов.

…Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв я перед мовчазним на­товпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк. (Це я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти).

Так! – схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:

– Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне “я”.

І я голови не загубив.

Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат ре­волюції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?

…Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко:

– Всіх у підвал. Я зараз буду тут.

Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу.

Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко:

– Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна… з цією сволоччю! – Я махнув рукою в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету.

…Я за собою нічого не почув.

…Від маєтку я пішов, мов п’яний, в нікуди по сутінках передгрозо­вого душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами.

Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавале­ристи, грохотали по мостовій тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя.

Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.

Я йшов у нікуди.

III

…Так, це були неможливі хвилини. Це була мука. – Але я вже знав, як я зроблю.

Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету.

…Ну да, я мушу бути послідовним!

…І цілу ніч я розбирав діла.

Тоді протягом кількох темних годин періодично спалахували ко­роткі й чіткі постріли:

– Я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов’яз­ки перед революцією.

…І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину?

Хіба то моя вина?

…В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:

– Слухай! Дозволь її випустити!

Я:

– Кого?

– Твою матір!

Я:

(мовчу).

Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витри­мую й регочу на всі кімнати.

Андрюша суворо дивиться на мене. Його рішуче не можна пізнати.

– Слухай. Навіщо ця мелодрама?

Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився.

Я (грубо):

– Провалівай!

Андрюша й на цей раз зблід.

Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він бук­вально не знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев’яним обличчям.

Я:

– Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

Андрюша:

– Слухай!..

Я:

– Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

В цей момент над маєтком пронісся з шипотінням снаряд і неда­леко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах.

В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви. Козачі роз’їзди показались біля станції: інсургенти відступа­ють. – Кричить дальній вокзальний ріжок.

…Андрюша вискочив. За ним я.

…Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонцемідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантас­тичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі і знову мчали й мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.

…А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози.

…Я забув про все. Я нічого не чув і – сам не пам’ятаю, як я попав до підвалу.

Із дзвоном розірвалася біля мене шрапнель, і на дворі стало по­рожньо. Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невелич­ке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повер­нувся – дегенерат.

– От так стража! Всі повтікали!.. Хі… Хі…

Я:

– Ви?

Він:

– Я? О, я! – і постукав пальцем по дверях.

Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам’ятаю, я подумав тоді: – “це сторож моєї душі”, – і без мислі побрів на міські пустирі.

…А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусили йти на північ, залишити город: Проте інсургентам дано наказ задер­жатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роз­доріжжях і мовчазних закутках підворотень.

…Але що ж я?

…Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка, я остаточно збився з ніг!

Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій…

…Я остаточно збився з ніг!

…Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажур­ний і впертий голос.

Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську баш­ту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.

…Чорний трибунал комуни збирається до посігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки.

…Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п’є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть.

…Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжники, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.

Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.

Я різко кажу:

– Докторе Тагабат! Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд.

Тоді він іронічно й байдуже:

– Ну, і що ж? Добре!

Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається. – О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засудже­них моя мати.

Я:

– Будь ласка, покиньте кімнату!

Доктор:

– Ну, і що ж? Добре!

Тоді я не витримую й шаленію.

– Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!

Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схо­пити маузер й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.

…Але йдуть хвилини. Треба вирушати.

Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині.

Тьма.

… – Конвой!

Вартовий увійшов і доложив:

– Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.

…Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голу­бих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею.

…В городі стояла енергійна перестрілка.

…Ми йшли по північній дорозі.

Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії – темного натовпу на розстріл.

Позаду рипіли тачанки.

Авангардом – конвойні комунари, далі – натовп черниць, в ар’єр­гарді – я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат.

…Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.

Я йшов по дорозі, як тоді – в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.

Зате я відчував: – там ішла моя мати з похиленою головою. Я від­чував: пахне м’ятою. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.

Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волоха­тий силует чорного трибуналу комуни.

…Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.

Я раптом відкинувсь: що це? Галюцинація? Невже це голос моєї матері?

І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені – так, як у дитинстві, на теплих грудях.

І спалахнуло: – невже я веду її на розстріл?

Що це: дійсність чи галюцинація?

Але це була дійсність: справжня життєва дійсність – хижа й жорсто­ка, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.

…Але, може, це помилка?

Може, треба інакше зробити?

Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життєве правило: errare humanum est. Чого ж тобі? Помиляйся! І помиляйся саме так, а не такі.. І які можуть бути помилки?

Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.

…І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північ­ній дорозі.

…Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам’ятаю, як роз­ставляли черниць, я пам’ятаю: до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:

– Ваша мати там! Робіть, що хочете!

Я подивився: – з натовпу виділилася постать і тихо-самотньо пішла на узлісся.

…Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зе­лено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожевий загін мого батальйону. І в цей момент над городом знявся рясний огонь – перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти, – то помітив ворог. – Збоку розірвався снаряд.

…Я вийняв із кобури маузера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам’ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.

І тоді ж, пам’ятаю – з бору вдарив у тривогу наш панцерник. – За­гудів ліс.

Метнувся вогонь – раз, два – і ще – удар! Удар!

…Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!

Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.

Навкруги – пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці маузера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я порива­юся крикнути:

– Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе.

І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе.

…Що це? Невже знову галюцинація? Я відкидаю голову.

Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі, напроти своєї матері й дивився на неї.

Вона мовчала.

…Панцерник заревів у бору.

Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти від­ходять.

…Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх гру­дей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню.

Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.

Я положив її на землю й дико озирнувся. – Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць. – Недалеко грохотали орудія.

…Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.

“От дурень!” – подумав я.

…Потім скинувся: – де ж люди?

Ну да, мені треба спішити до свого батальйону! – І я кинувся на дорогу.

Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило. Я здригнув і побіг до трупа матері.

Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кров.

Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб. – Тьма. І раптом чую:

– Ну, комунаре, підводься! Пора до батальйону!

Я зиркнув і побачив: – переді мною знову стояв дегенерат.

Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! – Тоді я поправив ре­мінь свого маузера й знову кинувся на дорогу.

…В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.

…Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав мі­сяць у пронизаному зеніті. Із заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.

…Я зупинився серед мертвого степу: – там, в далекій безвісті невідо­мо горіли тихі озера загірної комуни.