Я (Романтика) – Микола Хвильовий
Микола Хвильовий (1893-1933 pp.)
“Я (Романтика)”
Новела М. Хвильового “Я (Романтика)” вперше була видрукована в альманасі “Гарт” (1924 p.), невдовзі після цього:- у збірці оповідань “Осінь” (1924 p.). Це був час, коли погляди М. Хвильового змінилися. Відповідно у творах з’явились нотки розчарування, гіркоти, а згодом і безнадії та розпачу, усе сильнішим стає сатиричний струмінь. Письменникові було болісно бачити, як гаснуть ідеали революції, як морально деградує суспільство. Він зрозумів, що не можна побудувати щастя одних на стражданні
Письменник, як і багато інших представників інтелігенції, які брали участь у революції, почуває себе обдуреним, бо на зміну старій неволі прийшла нова, ще страшніша. Виявивши цей обман, письменник зробив тверезий аналіз пореволюційної дійсності з її трагедією людської індивідуальності, що кинулась у революційний вир, плекаючи романтичний ідеал, і потонула в ілюзорному морі революційного фанатизму.
Як і автор твору, герой новели “Я (Романтика)”, главковерх чорного трибуналу комуни,
Головний герой твору служить благородній справі й високій ідеї: його кличе загірна комуна – країна щастя й благодаті для всіх голодних, спраглих і окрадених духом, кличе саме безсмертя. Це – у мрії. Проте насправді герой іде в нікуди, адже тоді, коли збирається цей “чорний трибунал”, “з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть”, а “обиватель” стверджує, що “тут засідає садизм”.
Хто ж вони, ці представники чорного трибуналу? Характеристику їм дає сам головний герой, адже це його соратники, товариші по ідеї: “Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі…, я бачу тільки його лисину й надто високий лоб”. За ним іще далі в тьму – ” вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі… Мені він завше нагадує каторжанина з “відділу кримінальної хроніки”. Лише один юний чекіст Андрюша з “розгубленим обличчям” і “тривожним поглядом” має людську подобу й людські почуття, не може звикнути до того, щоб спокійно поставити свій підпис під вироком: “розстрілять”. Він інколи намагається протестувати проти несправедливого вироку, жорстокості, тільки його “тремтячий і непевний голос” викликає зневажливий вибух реготу Тагабата. Для главковерху трибуналу Андрюша – втілення совісті й справедливості, тоді як Тагабат – “злий геній, зла моя воля”, “палач з гільйотини”.
Між двома началами і терзається душа “м’ятежного сина”. З одного боку – Андрюша і мати, з другого – Тагабат, людина “з холодним розумом і з каменем замість серця”, та ідея вірності революції і “загірній комуні”. І ось головний герой опиняється в цілковитій безвиході. Чому? Може, неправедним був його вибір? Але хто тоді мав право судити солдата революції за те, що він, убивши матір, лишився вірним ідеї? Ніхто, окрім власної душі. Вічне протистояння добра і зла в цій новелі перенесено в душу героя. А душа ця – роздвоєна: “Я чекіст, але я й людина”. Це протистояння викликає небезпідставну тривогу за світ і за людину в ньому. Втрата істинних цінностей, по-справжньому гуманістичних ідеалів призвели до вбивства рідної матері.
Та хіба ж можна виправдати злочин найвеличнішими ідеями? Та ще й коли ці ідеї проголошуються нібито заради щастя. Така абсурдна логіка викликає в душі автора сум’яття і розпач. Звичайно, ті, хто у 20-х роках фанатично проймались більшовицькою ідеєю, спокійно сприймали її основну кульмінаційну сцену і, певно, не засуджували вчинок головного героя. Та хіба може залишити байдужим те, що і перед смертю мати не думає про себе, її материнське серце розуміє сина-вбивцю і хоче полегшити його страждання: “Вона стоїть, звівши руки”, і “зажурно дивиться” на нього, вона вкотре вже каже, що він, “(її мятежний син) зовсім замучив себе”. Ця кульмінаційна сцена вражає непомітною, ненав’язливою силою гуманізму, людяності, справжніх життєвих вартостей, силою, здатною побороти зло в цьому світі.
У новелі “Я (Романтика)” автор показує, що людина, яка проміняла справжні цінності життя на фальшиві, приречена на забуття. А тут за ціну революційного “ідеалу” чи “ідеалів” герой приносить неймовірну, за гуманістичними параметрами будь-якої епохи, жертву – рідну матір! У філософському підтексті, точніше, надтексті син розстрілює Україну!
Новела має специфічну присвяту: “Цвітові яблуні”, яка трактується дослідниками по-різному: присвяту Хвильовий зробив на знак вдячності своєму ідейно-естетичному, духовному наставнику Коцюбинському.
Інші дослідники вважають, що присвята може сприйматись і як своєрідний епітет, що несе в собі основну ідею твору. Пригадаймо, що в душі ліричного героя М. Коцюбинського також тісно поєдналося боже, людське начало (тяжкі страждання батька над помираючою трьохлітньою Оленкою) і диявольське – підсвідомий інстинкт художника, який сприймає смерть дочки як матеріал для майбутнього твору.
Ситуація в новелі М. Хвильового трагічніша, бо його герой сам мусить вибрати добро чи зло, шлях людяності, гуманізму, всепрощення чи круту стежку служіння абстрактним ідеалам. Шлях його вибору дуже тяжкий. Власне, в центрі авторської уваги і є душа ліричного героя, її страждання, розгубленість, безпорадність, невміння вибрати єдино праведний шлях.
М. Хвильовий був романтиком і бунтарем проти всього, що не вкладалося в його розуміння ідеального образу революції, яка діє за гуманними і справедливими законами, яка не лише проголошує і несе на своїх знаменах ідеї, а й творить Добро. І чи не тому революція йому ввижалася в образі Жінки, в образі Матері з біблійним іменем Марія, що породила сина, який збудує оту дивовижну “загірну комуну”?
Новела “Я (Романтика)” має ліричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ Матері: “З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія”. Зринає той образ як спогад, як марення в стомленого у жорстоких битвах її сина, приходить до нього, коли він має хвилинку для перепочинку. І серед асоціативних химерних сплетінь з’являється образ матері: “Воістину моя мати – втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати – наївність, тиха зажура і добрість безмежна… І мій неможливий біль, і моя незносима мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом”. Та поступово наростає тривога, насувається гроза: “там, за дорогами сизого бору, спалахують блискавиці, накипають і піняться гори”.
Цей тривожний ліричний зачин допомагає відчути всю повноту трагедії, яка розігрується далі, зрозуміти дилему гуманності і фанатизму, яку поставив письменник перед читачем, пізнати страшну суперечність між людяністю і сліпою відданістю абстрактній ідеї. Пізнати і застерегти.
Кульмінаційним є момент, коли серед приведених до трибуналу “ворогів” герой бачить свою матір з символічним ім’ям Марія. З натовпу її слова: “Сину! Мій м’ятежний сину!” сприймаються як голос самої України. Це голос застороги щодо того “світлого майбутнього”, яке може бути здобутим ціною вбивства власної матері. У непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синівська любов, синівський обов’язок перед матір’ю – і революційний обов’язок, служіння найдорожчій ідеї. Він намагається якось відстрочити фатальне рішення (“я чекіст, але я і людина”), та весь попередній шлях моральних компромісів робить розв’язку неминучою. Герой перестає бути особистістю, яка сама розпоряджається власним життям і власними рішеннями, він стає гвинтиком і заручником могутньої системи.
У помешканні “фантастичного” палацу розстріляного шляхтича засідає “чорний трибунал комуни”. На його чолі – син Марії: “бандит” – за однією термінологією, “інсургент” (повстанець) – за другою. І хочеться вірити, що він не бандит, а добрий і ніжний син Марії, покликаний революцією чинити справедливість. Тим більше, що за його словами він “чекіст, але… і людина”.
Добром та лагідністю віє й од спогадів сина у хвилини втоми: “Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди…”, а “в далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілися дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То – молоде загір’я”.
І разючим контрастом до марень-спогадів, до змальованих ніжними акварельними мазками образів матері і “її м’ятежного сина” розгортаються наступні картини, сповнені трагедіями. Письменник застосовує прийом контрасту. Але це не механічне протиставлення світлого і темного, а вмотивоване розкриття, анатомічне дослідження психології Добра і Зла, які живуть у душі головного героя.
Главковерх знаходиться у постійних душевних муках. Спочатку він стає на коліна і жагуче благословляє той момент, коли зустрівся з доктором Тагабатом та дегенератом вартовим. Потім йому знову хочеться прихилитися до грудей матері, щоб почути, “що я, її м’ятежний син, зовсім замучив себе”.
І так постійно письменник кидає читача з одного стану в інший, щоб відчувати, в яких муках проходить оця боротьба між Добром і Злом, між обов’язком і природним людським почуттям. Але герой новели вважає, що нікому не потрібно знати деталі його душевних переживань, ніхто не посміє думати про нього інакше, ніж те, що він – справжній комунар.
Але цей комунар виявився не ким іншим, як фанатично осліпленою потворою, слухняним виконавцем чужих наказів. Він так само чинить зло, як і до нього чинили. Чорний трибунал починав своє засідання з чаю або старих вин, які приносили лакеї, як колись носили князям. Письменник яскраво показує і весь “механізм” роботи “чорного трибуналу”, коли судять безвинних людей – “женщину в траурі й мужчину в пенсне”. їх судять за те, що вони філософи і шукають правди, що говорили про Христа як спасителя світу і про нового Месію. І вирок “на найвищому рівні правосуддя”: “Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з чека? – “Розстрілять!”
Письменник говорить, що “це була дійсність: справжня життєва дійсність – хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як смерть”. Ось чому в ім’я загірних озер невідомої прекрасної комуни син стріляє в матір: “Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері і притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню”.
Письменник підводить читача до висновку, що це і є справжній революціонер. Ось що страшно. І насамперед тому, що герой – не бездушний дегенерат, а мисляча людина, яка навіть у критичні хвилини “голови не загубила”. Він мучиться: “Так, це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я вже знав, як я зроблю… Я мушу бути послідовним. Главковерх виконував “свої обов’язки перед революцією”. Йдучи на жахливий злочин – вбивство матері – він залишається чистим перед ідеєю.
Розповідь у творі ведеться від імені головного героя (“Я”), який керує батальйоном, що складається з “юних фанатиків комуни”, і має розчищати з тилу дорогу революціонерам.
Головний герой твору – це безіменний фанатик революції, іменований містким особовим займенником “я”. М. Хвильовий послідовно створює зовнішній і психологічний портрет героя, сповненого трагедії роздвоєння особистості. Виділені у тексті новели дві фрази фіксують психічну драму героя: “Я – чекіст, але я і людина”, “нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололося моє власне “я””. У тексті майже відсутні авторські психологічні характеристики героя, але його внутрішній світ віддзеркалюється в інших персонажах новели: матері, докторові, дегенератові, Андрюші. Ліричний образ матері підкреслює трагізм роздвоєної душі головного героя: “…моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного ” я “, якому я даю волю “.
Внутрішній світ Миколи Хвильового непростий, роздвоєність його душі, яка виявлялась і усвідомлювалася ним. поступово, накладали відбиток і на творчість, визначаючи її ідейно-стильові особливості.
Однією з найважливіших для Хвильового впродовж усієї його творчості була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани: брудне сьогодення, всі вади якого він аж надто прозорливо помічає, – і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле.
Образ головного героя проектується на постать самого Миколи Хвильового. Постріл у скроню матері – це духовна смерть героя і фізичне самогубство автора – романтика загірної комуни, що втратив віру в революційні ідеали. ?
(2 votes, average: 5.00 out of 5)