Художнє своєрідність роману “Майстер і Маргарита”
У роману М. А. Булгакова “Майстер і Маргарита” складна доля. Твір, закінчене в кінці тридцятих років, не було опубліковано за життя автора і вперше побачило світ у середині шістдесятих років. Сам Михайло Булгаков вважав цей роман головною книгою свого життя, підсумковим твором, і, як згадувала його дружина, перед смертю казав: “Що я міг написати після” Майстри “?”
“Майстер і Маргарита” – подвійний роман. Він складається з роману Майстра про Понтія Пілата і роману про долю самого Майстра. Легендарний волоцюга Ієшуа,
Ось чому чимало спільного є, на мій погляд, в самих долях Ієшуа та Майстра. За часів кесарів Августа і Ті-Берія у світ прийшла людина, що відкрив людям якусь духів-ву істину. Сучасники ж залишилися в більшості своїй глухі до його вченню. Його учень Левій Матвій говорив: “… повалить старий храм і зійде новий…” – у прямому сенсі, хоча Ієшуа говорив у переносному. Він був страчений, і в страті його були безпосередньо винні духовні і цивільні влади імперії. Така коротко історія Ієшуа.
А от доля Майстра. Він ставить за мету написати роман, “відновити правду про вчення, життя і смерті Ієшуа”, він хоче “наново нагадати людям про ту проповіді добра і любові, з якою прийшов у світ великий проповідник”. Але люди з того часу не змінилися. Це помічає і Волан д. “Ну що ж, – задумливо озвався той, – вони – люди як люди. Люблять гроші, але ж це завжди було… Людство любить гроші, з чого б ті не були зроблені, зі шкіри чи, з паперу, чи з бронзи або золота “. Але і зараз, як і тоді, люди не хочуть чути цієї правди, а Майстри осягає доля якщо й не така трагічна, як Ієшуа, то, в усякому разі, подібна до неї. Обох героїв об’єднує прихильність до правди, готовність зазнати великі страждання під ім’я її.
У чому вона, ця правда? Давно помічено, що булгаковський Ієшуа – це художнє осмислення євангельського образу Ісуса Христа. Справа, зрозуміло, не в тому, наскільки точно передає письменник деталі євангельської легенди, він часто свідомо відступає від неї. При цьому його герой залишається носієм вищої філософсько-релігійної істини.
По суті справи, роман Булгакова – це роман про справжню та уявної силу людини, про свободу його духу. От і всесильний, здавалося б, необмеженою владою наділений Понтій Пилат, монотонно провідний допит, несподівано відчуває силу, що стоїть за нашим філософом, силу вимовляємо їм істини. І це викликає у прокуратора мимовільне повагу. Поки Ієшуа проповідує, що всі люди добрі, Пилат схильний поблажливо це бачив нешкідливе дивацтво, але от філософ торкнувся верховної влади і заявив, що настане час, коли влада кесарів не буде над людьми, і тут же Пилата пронизує гострий страх, що він довірливо розмовляє з державним злочинцем.
Всесильний прокуратор відразу виявляється у владі страху, остаточно втрачає залишки гордого гідності і спокою. Зриваючись на крик, Пилат як би намагається переконати, заспокоїти самого себе, зберегти звичне рівновагу. Для нього один захист, одне заспокоєння – не вірити в кінцевий період справедливості, в істину. В іншому випадку Пилата довелося б визнати крах всього свого життя, бо він давно привчив себе думати, що його єдиний борг на землі – славити кесаря, не озираючись у минуле, не думати про майбутнє. Віра в прийдешнє торжество справедливості підриває цей короткий розрахунок. Доводиться все-таки визнати, що хоробрий воїн, розумний політик, людина, що володіє нечуваної владою в скореному Ершалаіме, схильний до ганебному легкодухість. Ієшуа залишається незалежним, він вірний своїй правді і перед лицем вищої влади, і перед лицем болісної смерті на хресті. Пилат же спочатку трусить перед тінню кесаря, побоюючись доносу, боячись згубити свою кар’єру, потім ніяковіє перед самим Ієшуа, коливається, бажаючи і не наважуючись його врятувати. Врешті-решт, усвідомлюючи, що здійснює жахливий злочин проти совісті, він погоджується стратити Ієшуа.
Ні, Пилат у Булгакова, як мені здається, зовсім не показано класичним лиходієм. Прокуратор не хоче зла Ієшуа, до жорстокості та соціальної несправедливості привела його боягузтво. Це, однак, жодною мірою не виправдовує вчинок Понтія Пілата, і Булгаков засуджує його без пощади і поблажливості. Саме страх робить непоганих, недурних і особисто хоробрих людей сліпим знаряддям злої волі. Боягузтво – це крайній вираз внутрішньої підпорядкованості, несвободи духу, залежності людини. Вона особливо небезпечна ще й тим, що, раз змирившись з нею, людина вже не в силах від неї звільнитися. Таким чином, могутній прокуратор перетворюється на жалюгідне, безвольне істота. Зате волоцюга філософ міцний своєї наївною вірою в добро, яку не можуть забрати у нього ні страх покарання, ні видовище загальної несправедливості. В образі Ієшуа Булгаков втілив ідею добра і незмінною віри. Незважаючи ні на що, Ієшуа продовжує вірити в те, що злих, поганих людей немає на світі. Він і вмирає на хресті з цією вірою.
Здавалося б, вчення Ієшуа надто наївно, занадто ідеально, щоб бути життєвим. Адже і врятувати хоча б свою-то власне життя, переконавши Понтія Пілата, готового його вислухати, герою не вдається.
Чи означає це, що сама віра в добро безнадійно скомпрометована в булгаковському романі? Думаю, це не так. Адже не випадково ж вчення Ієшуа, її життя і смерть, через багато століть привертають Майстра, якого теж відрізняє вірність переконанням. Подібно волоцюгу з Гамелеі, Майстер чуйно відгукується на людські страждання, біль.
Проте йому важко повірити в те, що кожна людина добрий і треба забувати людям будь-яку образу, ідея всепрощення чужа Майстра: він теж вірить у добро, але він знає і те, що перемога добра можлива тільки в боротьбі зі злом.
Поки справедливість не прийшла, поки не настав її термін, утомленого і побитого життям Майстри підтримує лише одне – віра у важливість своєї праці, в його необхідність, любов до Маргарити. Маргарита пішла на угоду з дияволом заради Майстра. Диявол захоплюється нею, її любов’ю. Він відпра вил Майстра і Маргариту на спокій. Саме така доля і в роману Булгакова.
Подолавши незліченні заборони, він пережив свого творця і дійшов до читача. Перечитуючи сьогодні “Майстра і Маргариту”, ми заново замислюємося над проблемами, які, мабуть, ніколи не втратять своєї актуальності. Не втратять тому, що, поки існує людина, йому неминуче доводиться робити в своєму житті вибір між добром і злом, між істиною і брехнею.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)