Художня своєрідність лірики Б. Пастернака
У ряді великих художніх відкриттів російської літератури XX століття поетична система Бориса Пастернака по праву займає одне з перших місць поряд із творчістю Блока і Маяковського. У кожного поета свій “образ світу, у слові виявлений”. Зорове відчуття всякої людини вибірково і відмінно від сприйняття інших. Щодо цього художник – людина подвійна, тому що йому має бути не просто побачити світ, але і представити його знову, уже перетвореним, пропущеним через призму творчої уяви. Поетична картина світу, таким чином, є власністю самого автора,
Сліпого полудня желатин, І жовті окуляри вимоїн, І тонкі слюдинкі крижин, І купини
Поет, як губка, всмоктує в себе вологу життя, п’є “…небес осінніх гіркоту… гіркоту вечорів, ночей і людних збіговисьок”, щоб потім вичавити все на папір. Ця “всеїдність” означає всеприйняття автором усього що відбувається і існує. Так, у житті є свої драми, але… Вірш “Марбург”, шедевр раннього Пастернака, оповідає про дивну метаморфозу, що відбулася з героєм після того, як йому відмовила кохана. Він зауважує, що навколо все продовжує жити, що “кожна малість”
Жила й, не ставлячи мене ні в що, У прощальному значенні своєму піднімалася.
Поступово біль відмови стихає: життя перемагає, і герой дивиться в обличчя новому дню. Героєві вірша відкрилася лікуюча сила світобудови. Але не слід забувати, що на початку було кохання. Саме кохання стало джерелом, поштовхом до відкриття світу. У поезії Пастернака це почуття виступає у новій якості. Закони кохання – це закони загального зв’язку явищ в усьому світі. Любовні конфлікти у Пастернака позбавлені того трагічного розжарення і навмисної “нестриманості” почуттів, які властиві їм у ліриці Маяковського і Цвєтаєвої. Любов у віршах поета вабить не тому, що “є в близькості людей заповітна риса”, як вважає Ахматова. І ще менш через те, що всякий любовний дует є одночасно дуель, “двобій фатальний”. Двоє розстаються тому, що
Сильніше на світі тяга ладь І вабить пристрасть до розривів.
І конфлікти ці зовсім не безвихідні: ми відзначили це в “Марбурзі”. Ще один приклад – у вірші з роману “Доктор Живаго”, називається він “Пояснення”. Герой, розстаючись із коханою, до певної міри утішає її:
Пройдуть роки, ти одружишся, Забудеш безладдя.
Зворот “одружитися” тут не стільки офіційний, скільки піднесений. Вступають у світ, у нове життя. У відповідності своїй жіночій долі (“бути жінкою – великий крок”) героїня знайде нове щастя. Вражає дивне відношення Пастернака до жінки. Тема ця проходить червоною ниткою у багатьох його віршах. Жіночий образ у поета позбавлений крайностей інших авторів. Це не “геній чистої краси”, не втілене підступництво і мінливість, не страждаюча жертва, не символ Вічної Жіночності. Відчутно якесь невловиме благоговіння “перед чудом жіночих рук”, наділення жінки якоюсь чудесною якістю. Це – споконвічна близькість її до природи, її природність, переконливість і ствердність, гідні того, щоб бути оспіваними:
Красуня моя, вся стать, Вся суть твоя мені по серцю, Усе рветься музикою стати, І все на рими проситься.
Незвичайним образом представлена у ліриці Пастернака природа. Мало чисто пейзажних описів, мало описів “чистої” природи. Усе намальовано якось упереміш: природа якась приміська, і недарма улюблений простір пізніх віршів автора – селище Переделкіне. Пастернак не відокремлює природне від культурного, рукотворного, а зближає їх. Він одомашнює стихії, він – поет, що живе, “у спорідненні з усім, з вірою і знаючись із майбутнім у побуті”. І тому у його віршах хвилі дивно, але все-таки ще цілком “поетично” шумлять “у мінорі”, однак схожі вони на… вафлі, які пече прибій. Цей гастрономічний образ не виглядає безглуздим для того, хто знає Пастернака: у його “віршах він виражає сутність оригінального авторського підходу до світу, до природи. Описуючи чудесні миті життя, поет звичайно не втомлюється їх деталізувати. Вся його поезія – свого роду гімн деталям, подробицям. Поетична декларація цього підходу до світу і творчості – вірш “Давай роняти слова…”. Теперішньому творцеві “ніщо не дрібне”: він занурений в обробку Кленового аркуша… Життя існує в подробицях, в деталях – у цьому розгадка його таємниці. Описати – виходить, показати зв’язки між предметами, їх “взаємини”, у якомусь змісті їхню любов. Так, в одному з перших віршів Пастернака весна – “чорна”. Весна? Пора любові, надій, і раптом… Однак поет хотів показати інше: після сніжної, білої зими оголюється чорний грунт, що передує і харчує зелень літа. Гімн деталям – порою незвичайним – стає гімном самого життя. Вірші Пастернака насичені складними метафорами, порівняннями. У цьому “повідді образів і почуттів”, як сказав про його поезію О. Мандельштам, читач часто просто губиться. Поет пише захлинаючись, одним суцільним потоком, прагнучи охопити явище в його миттєвому вигляді. Так народжується новий синтаксис Пастернака, що порушує норми мови в ім’я експресії.
Виразність його рядків підкреслюється звуковими повторами, алітерацією, до якої завжди любив прибігати поет. Поезія Пастернака рівною мірою мальовнича і музична (атмосфера дитинства поета сприяла розвитку різних художніх здатностей). У ній – жовто-лимонні ставки, чорні струмки, червоний віск мандаринів. Повтор схожих звуків у строфі як би скріплює текст, натякає на якісь сховані зв’язки предметів. Пастернак вніс у вірші своє бачення світу: “луги, осоки, косовиці, грози розкати” у їхній неповторності і життєтворчій силі. У нього своє розуміння світу і свій спосіб його вираження: експресивний, динамічний, метафоризований. Сутність свого методу, як і право на нього поет визначив у своїх замітках так: “Геній є кровно відчутне право міряти геть усе по-своєму, почуття короткості із вселеної, доступності всього живого”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)