На день мого народження, коли мені виповнилося шість років, я одержав у подарунок хом’ячка в клітці. Я назвав його Сеня і дуже полюбив. До Сені в мене не було тварин, навіть кішки. А тут такий симпатичний звірок. Я навіть спати цього вечора не хотів лягати, хоча поспати любив завжди і з задоволенням укладався не пізніше дев’ятої. Батьки зрозуміли, що цей подарунок для мене виявився найкращим.
Я спостерігав за Сенею постійно, коли був удома. Прокидаючись, біг до клітки, вітався з новим другом, годував його. Мені завжди здавалося, що він хоче
їсти. Напевно, це тому, що, скільки б йому не давали насіннячка, шматочків моркви, хлібних скоринок, усе миттєво зникало. Спочатку я з побоюванням поглядав на його животик, чи не занадто він розтягується. Потім виявив, що животик начебто не занадто товстіє, а от щічки – це диво! Вони роздувалися на очах, причому не завжди однаково: нерідко одна була набагато товстішою за іншу. От запасливий який Сеня! Я навіть спробував було за його прикладом теж приберегти “на потім” то цукерку, то шматочок торта, але в мене не вистачало сили волі. А Сеня, думав я, такий вольовий і розумний…
Я виходив із Сенею гуляти,
випускав його побігати по травичці й зовсім не боявся, що він утече від мене. Турбувало мене тільки одне: щоб він не провалився в яку-небудь ямку. Але цього не сталося. Розстатися нам довелося пізніше, з поважної причини. Але про смутне я не буду писати. Я пам’ятаю Сеню теплого, рожево-бежевого, що жує, з товстими неоднаковими щічками.
