Характеристика доби Просвітництва: хронологічні межі, програма просвітників, їх гуманістичні ідеали
ДОБА ПРОСВІТНИЦТВА. ТВОРЧІСТЬ Д. ДЕФО, Д. СВІФТА
1. Характеристика доби Просвітництва: хронологічні межі, програма просвітників, їх гуманістичні ідеали
XVIII століття – блискуча епоха в історії людської культури. Цей період європейської історії, що хронологічно умовно охоплював період між двома революціями – в Англії (1688 – 1689) та Великою французькою революцією.
1689 – 1795 рр. – епоха Просвітництва. Дійсно, центральним явищем культурного та ідеологічного життя XVIII століття був рух Просвітництва. Він включав в себе політичні,
Проте, він не був виключно вузько-ідеологічним рухом представників середнього класу, спрямованим проти феодалізму.
Знаменитий німецький філософ XVIII століття, той, хто першим підводив підсумки цієї епохи, І. Кант, у 1784 р. присвятив Просвітництву спеціальну статтю “Що таке Просвітництво?” і назвав його “виходом людини зі стану неповноліття “. Основні ідеї Просвітництва мали загальнолюдський характер. Одним із найважливіших завдань просвітників була широка
Просвітники, перш за все, були переконані в тому, що, раціонально змінюючи, вдосконалюючи суспільні форми життя, можна змінити на краще кожну людину. З іншого боку, людина, яка має розум, здатна до морального вдосконалення, а освіта та виховання кожної людини покращить суспільство в цілому.
Так, у Просвітництві виходить на перший план ідея виховання людини. Віра у великі можливості виховання укріплювалася авторитетом англійського мислителя Дж. Локка: філософ стверджував, що людина народжується “чистим аркушем “, на якому можуть бути накреслені будь-які моральні, соціальні “відомості”, важливо лише керуватися при цьому розумом. “Вік розуму” – такою є поширена назва XVIII ст.
На відміну від ренесансного життєрадісно-оптимістичного переконання у безмежних можливостях людського розуму, на відміну від раціоналізму XVII століття, який єдино можливим вважав пізнання світу за допомогою розуму, світовідчуття епохи Просвітництва включає в себе розуміння того, що розум обмежений досвідом, відчуттям, почуттям. Саме цим пояснюється те, що протягом цієї епохи однаково часто зустрічаються і “чуттєві душі”, й “освічені розуми”. Вони співіснують у гармонії, доповнюючи одне одного. “Чем разум человека становится просвещённее, тем сердце его – чувствительнее”, – стверджують французькі енциклопедисти.
Остання третина доби позначена розвитком “руссоїстських” ідей, що протиставляли “природу” та “цивілізацію”, “серце” та “розум”, “природну” людину та лю-дину “культурну”, тобто – нещиру, “штучну”. Відповідно протягом століття змінювався характер та ступінь просвітницького оптимізму, віра у гармонійний устрій світу. Спочатку успіхи наукової революції, особливо відкриття Ньютоном закону всесвітнього тяжіння, сформували уявлення про Всесвіт як про єдине та гармонійне ціле, де все у кінцевому підсумку спрямовано до добра та злагоди. Етапною подією, що спричинила значні зміни у цих переконаннях, був землетрус у Лісабоні у 1755 році: місто було зруйноване на 2/3, 60 тисяч мешканців його загинуло. Нещадність стихії стала предметом гірких роздумів багатьох просвітників, зокрема Вольтера, який присвятив сумній події, що змінила його уявлення про Всесвіт, “Поему про Лісабон”. Цей факт є підтвердженням, що XVIII ст. було епохою, коли складні філософські ідеї обговорювались не лише у наукових трактатах, а й у художніх творах – поетичних, прозових.
Людина епохи Просвітництва, чим би вона не займалася у житті, була ще й філософом у широкому розумінні цього слова: вона наполегливо й постійно прагнула до роздумів, спиралася у своїх судженнях не на авторитет або віру, а на власне критичне мислення. Недаремно XVIII ст. називають ще й століттям критики. Критичні настрої посилюють світський характер літератури, її інтерес до актуальних проблем сучасного суспільства, а не до піднесено – містичних, ідеальних питань. У це “філософське”, як його справедливо називають, століття філософія має розбіжності із релігією. Отримує поширення своєрідна світська форма релігії – деїзм: її прихильники переконані, що, хоча Бог і є джерелом усього існуючого, він не втручається безпосередньо у земне життя. Це життя розвивається за усталеними, раз і назавжди встановленими законами, пізнати які спроможні лише здоровий глузд та наука.
Проте, не варто думати, що епоха Просвітництва була сумним, “вченим” століттям: люди цього часу вміли, за словами О. Мандельштама, “ходить по морскому дну идей, как по паркету”, цінували дотепність, любили, коли змішувався “глас рассудка с блеском легкой болтовни” (Бомарше), а з іншого боку, високо ставили чуттєвість, емоційність, не соромилися сліз.
Різноманіття ідей, уявлень, настроїв епохи відбилося на її основних стилях і напрямках. Головними із них були класицизм, рококо і сентименталізм.
Класицизм XVIII століття намагався розвивати ідеї “правильного мистецтва”, досягти зрозумілості мови й чіткості композиції. Упорядковуючи дійсність у художніх образах, класицизм цікавився перш за загально-моральними проблемами громадського життя.
Напроти, література рококо (це слово утворене від фр. найменування морської мушлі – рокайль) звернена до приватного життя людини, її психології, проявляє гуманну поступливість до її слабкостей, шукає легкості, безпосередності та витонченості художнього мовлення, надаючи перевагу дотепно-іронічному тону оповіді.
Сентименталізм ставив акцент на зображенні почуттів людини, її емоціонального життя, покладав надію на відвертість й співчуття, утверджував перевагу “серця” над “розумом”, врешті-решт, протиставлялася розсудливості чуттєвість.
Залежно від цього складалася і система жанрів кожного із напрямків:
– так, класицизм особливо стійко утримувався у “високих” жанрах – трагедії, епопеї;
– рококо надавало перевагу любовно-психологічній комедії;
– сентименталізм розвивався у новому, “змішаному” жанрі драми.
Проте, у всіх напрямах на перший план виходили різноманітні прозові жанри – новела, роман, філософська повість. Незважаючи на те, що у цей період розвивалася й поезія – поеми, елегії, епіграми, балади, все ж епоха Просвітництва отримала репутацію “століття прози”.
На відміну від попереднього літературного етапу, коли основні художні напрями – бароко й класицизм – виразно протистояли один одному, естетичні течії XVIII ст. часто змішувалися, перепліталися, утворюючи компромісну єдність.
Просвітницький рух дав поштовх розвиткові різноманітної публіцистики; особливого значення набули з початку XVIII ст. газети й журнали, більшість письменників цієї епохи були одночасно журналістами або починали свою діяльність як журналісти.
Центральним явищем літературного життя Просвітництва були філософська повість та роман, перш за все – роман виховання. Саме у них просвітницька тенденційність, пафос перетворення людини, повчальність знаходять найбільш яскраве вираження.
Епоха Просвітництва була часом найбільш тісного, ніж раніше, спілкування і взаємодії національних літератур та культур. Результатом цього стало створення єдиної європейської, а потім і всесвітньої літератури. Відомими стали слова великого німецького просвітника П. В. Гете, який підводив підсумок культурного розвитку XVIII ст. словами: “Сейчас мы вступаєм в эпоху мировой литературы”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)