“Внутрішня еміграція” творчої душі Василя Голобородька
Любов до свого народу, батьківщини проявляється у поетів по-різному. Виражається вона не тільки у схилянні перед героїчним минулим та чеснотами України. Часто поети гострим словом таврували недоліки свого краю, байдужість народних мас. Здавалося б. що закладена в нашій літературі традиція “будити народ” матиме своє продовження і в нових поколіннях письменників.
Той, хто насмілювався думати і писати про інше, критикувати, давати поради, виключався не тільки з літературного процесу, але й з самого життя. Одні пішли за свої переконання
За всіма ідеологічними критеріями того часу молодий поет став небезпечним. Якщо його твори друкують за кордоном – виходить, ворог! З того часу й почалася двадцятирічна “каторга” його замовчування й офіційного невизнання.
Та’душа поета не зламалася, випорхнула із залізних грат, долетіла до свого читача. В. Голобородько зберіг колишню свіжість, наївність, “дитинність”, але поєднав їх із змужнілістю. Вся увага поетичного слова автора звернена до України. У вірші “Ми йдемо” відчуваємо силу верлібру, в якому чується
Ми йдемо по Україні,
Пов’язані вишиваними дівочими руками
Рушниками,
І радість сяє в наших очах.
Наче наша історія проходить рядками цієї поезії. Але поет напружено шукає відповіді на пекучі проблеми сьогодення: чи підуть сьогодні молоді люди так гордо 3 вишитими рушниками? На жаль, національна свідомість народу залишається дуже низькою.
Світ поезій В. Голобородька змушує нас звернутися до своєї історії, вимагає бути уважними до того, що відбувається навколо, що чекає нас завтра.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)