ВИСПЯНСЬКИЙ, Станіслав

(1869 – 1907)

ВИСПЯНСЬКИЙ, Станіслав (Wyspianski, Stanislaw, 1869 у Кракові – 1907, там само) – польський письменник, художник та режисер.

Йому ставлять в заслугу реформацію польського театру кін. ХГХ – поч. XX ст. Він є найяскравішим представником “младопольської” сцени і одним з найвидатніших польських драматургів у цілому.

Станіслав Виспянський народився у Кракові 15 січня 1869 року. Його друге ім’я – Матеуш було дане на честь діда по матері. Батько Виспянського, Францішек Виспянський, був досить талановитим скульптором, але занапастив

свій талант через алкоголізм. Мати – Марія Виспянська – писала вірші і музику для домашнього кола. Вона померла від сухот, коли Станіславу виповнилося 7 років, але встигла йому передати любов до музики та поезії, які відіграють значну роль у його творчому становленні. Батько майже не піклувався про сина, і з 1880 року Станіслав перебрався до своєї тітки (материної сестри) Йоанни Роговської.

Свою освіту Виспянський розпочав у школі при вчительській семінарії Анджея Юзефчика. З 1879 по 1887 pp. він навчався у найстарішій Польській гімназії – святої Анни. На ці роки припадає перше його захоплення літературою

та театром. Він брав участь у любительських спектаклях і під впливом однієї з картин знаменитого польського художника Яна Матейки написав драматичний фрагмент “Баторій під Псковом”. У ці ж роки у нього проявилися надзвичайні здібності до малювання. Паралельно навчанню у гімназії, Виспянський, як вільний слухач, почав відвідувати Краківську Школу мистецтв, директором якої був Я. Матейко. Після закінчення гімназії він став уже повноправним її студентом. Одночасно у тому самому 1887 р. Виспянський вступив і на філософський факультет Ягеллонського університету, який також відвідував нерегулярно, приділяючи увагу лише тим дисциплінам, які були пов’язані з мистецтвом.

У 1890 році Виспянський здійснив поїздку по Польщі і повернувся у Краків з великою кількістю малюнків та ескізів польських культурно-історичних пам’яток. 2 березня 1890 p. Виспянський вирушив місяців за кордон в Італію, Швейцарію, Францію та Німеччину. Ця мандрівка дала величезний поштовх для творчого становлення Виспянського. У Краків Виспянський повернувся восени 1890 року, але атмосфера краківської школи і, зокрема, авторитаризм її директора Я. Матейки настільки пригнічувала творчу свободу Виспянського, що вже в травні наступного року він на три роки покинув Польщу, зупинившись у Парижі. Там він продовжував навчатися живопису в одній із приватних шкіл і одночасно дуже активно цікавився театральним життям французької столиці, а найбільше вагнерівськими операми, які у подальшому закладуть перші основи його власної драматургічної естетики. У 1891 р. Виспянський створив власне оперне лібрето на біблійний сюжет під назвою “Даниїл”, а пізніше ще кілька оперних лібрето, з яких збереглися лише уривки. У серпні 1891 р. Виспянський повернувся у Краків, де, не беручи до уваги короткочасних виїздів на лікування, жив до кінця свого життя. У Кракові Виспянський не відразу знайшов себе як митець – частково через матеріальні нестатки, які змусили його повернутися з-за кордону, частково – через несприятливу міщанську атмосферу, в яку він потрапив.

Деякий час Виспянський перебував у депресії, яку посилила ще й та обставина, що йому за “схильність до реформ” відмовили в посаді професора Краківської Промислової школи.

Переломним для Виспянського став 1897 p., коли він отримав посаду художнього редактора краківського журналу “Життя”, а також пропозицію стати членом Краківського художнього товариства “Штука” (“Мистецтво”). У цьому ж році Виспянський отримав замовлення на реставрацію вітражів домініканського, а також на розпис вітражів францисканського костьолів. Тоді ж він дебютував і як драматург, закінчивши й опублікувавши наступного року розпочату ним ще у Парижі драму “Легенда” (“Legenda”). Згодом він написав ще цілий ряд п’єс. У 1901 році вийшла друком найвідоміша з його драм – “Весілля”, яка зробила його знаменитістю і висунула в ряд провідних польських драматургів. До кінця свого короткого життя Виспянський працював паралельно як драматург, художник і режисер. Як художник він проектував вітражі для вавельського костьолу, інтер’єри громадських забудов, створив знамениту пастель “Материнство”. Як режисер він найбільше прославився театральною постановкою “Дзядів” А. Міцкевича. Виспянський виступив також як автор дослідження про театр (“Гамлет” – “Hamlet”, 1905) і як автор проекту архітектурної забудови Вавеля, на схилах якого він мріяв створити величезний театр під відкритим небом на зразок давньогрецького театру. Крім того, Виспянський працював на посаді професора декоративного живопису у Краківській школі мистецтв і був членом майже всіх міських організацій Кракова, які займалися питаннями культури. Починаючи з 1905 p., стан здоров’я Виспянського почав різко погіршуватись, його частково паралізувало. Виспянському пропонували виїхати в Алжир, з його сприятливим субтропічним кліматом, але Виспянський відмовився, оскільки не хотів помирати на чужині. Він працював до останнього дня і помер 28 листопада 1907 р. у віці 38 років. Його смерть у Польщі була сприйнята як національна втрата.

Драматургічний спадок Виспянськоо становить 17 п’єс. Не беручи до уваги найпершої, це – 4 п’єси на античну тематику: “Мелеагр”, “Протесилай і Лаодомія”, “Ахілле’їда” і “Повернення Одіссея”; 7 п’єс на історичну тематику: “Варшав’янка”, “Лелевель”, “Болеслав Сміливий”, “Легіон”, “Листопадова ніч”, “Скалка”, “Сигізмунд-Август “; 5 п’єс на сучасну тематику: “Прокляття”, “Судді”, “Весілля”, “Звільнення”, “Акрополь”. До найвизначніших творів Виспянського належать його п’єси на сучасну тематику, зокрема драма “Весілля”.

Першою з написаних і поставлених на сцені п’єс Виспянського була драма на фольклорно-легендарну тему “Легенда” (“Legenda”, 1892-1897). Сюжетну основу драми складає відома з фольклору, а також з польських літописних джерел легенда про князя Крака та його доньку Ванду, яку Виспянський модернізував у дусі давньогрецької трагедії й античної міфології. У центрі зображення – традиційний мотив героїчної самопожертви Банди, тоді як модернізована Виспянським основа самої легенди згадується лише натяками і перебуває якщо не “за кадром”, то принаймні в глибині сюжету. Але її функція дуже важлива, оскільки усі ці несвідомо скоєні злочини психологічно мотивують ту трагічну атмосферу, в якій відбувається дія п’єси і зумовлюють ті біди та нещастя, які випадають (як і в античних трагедіях – у вигляді неминучої кари богів за скоєне) польському народові і особисто Ванді.

Цікавість до античності пронизує всю драматургію Виспянського, але, крім того, у Виспянського є ще й 4 драми, цілком присвячені античності. Найбільш яскравою з них вважається перша драма “Мелеагр”(1898). Головна тема “Мелеагра” – це трагічність і непевність людського буття, підпорядкованість долі людини фатальному збігу обставин. Сюжет п’єси заснований на давньогрецькому міфі про Мелеагра – сина царя Ойнея.

Схожа за проблематикою, в центрі якої мотив фатальності людського буття, і друга з “античних” драм Виспянського – “Протесилай і Лаодомія” (“Protesilas і Laodomia”), яку він закінчив у 1899 році. Вона інтерпретує один із сюжетів, пов’язаних із Троянською війною, зокрема з пророцтвом, за яким облога Трої буде успішною у тому випадку, якщо перший з ахейських воїнів, який зійде на троянську землю, прийме смерть від ворога. Цією жертвою добровільно прагне стати Протесилай, який шукає слави. Його дружина Лаодомія, навпаки, проти такої жертви, і вважає трагічну смерть свого чоловіка злим фатумом, який руйнує їхнє кохання. Наступна “антична” драма Виспянського “Ахіллеїда “побачила світ в 1903 році. Вона написана за мотивами гомерівської “Іліади” і містить роздуми про відповідальність особистості за скоєні нею вчинки. Виспянський намагається показати моральну правоту обох воюючих народів – ахейців і троянців. Аналогічні питання розглядаються і в останній з “античних” п’єс Виспянського “Повернення Одіссея” (“Powrdt Odysa”), яка була написана в 1904 році за мотивами гомерівської “Одіссеї”.

Значне місце у драматургії Виспянського займають також п’єси на історичні теми. Виспянський звертається при цьому тільки до подій польської історії. Особливе зацікавлення у нього викликали два періоди – далеке минуле Польщі і національно-визвольне повстання 1830-1831 pp. Другому періоду присвячені п’єси “Варшав’янка”, “Лелевель” та “Листопадова ніч”, які складають тематичну трилогію. “Варшав’янка” (“Warszawianka”) з’явилася навесні 1898 р. У цій п’єсі, як зазначала критика, Виспянський зводив ідейні рахунки з поколінням 1831 р. Змальовуючи це покоління і його участь у повстанні, драматург не відмовляє йому у героїзмі і патріотизмі, але при цьому критикує керівників повстання за нерішучість, амбіційність та романтичний культ самопожертви, що став своєрідною модою серед польської молоді. У наступній драмі, “Лелевель” (“Lelewel”, 1899) Виспянський порушує, по суті, ту саму проблему, що й у “Варшав’янці”, – відсутність політичної згоди в керівництві національно-визвольним повстанням. Основна проблема третьої п’єси циклу “Листопадова ніч” (“Noc listopadowa”, 1904) – початок повстання, його хід та пошуки причин його поразки. Новаторським тут було те, що, змальовуючи хід повстання, Виспянський поряд з його історичними реаліями відтворює і персонажів міфологічного порядку. Ними в п’єсі виступають античні боги, які виконують роль своєрідного філософського коментаря до подій польської історії і пов’язують її злободенні проблеми із загальнолюдськими, вічними проблемами. З трилогією, присвяченою польському повстанню 1830-1831 pp., тематично пов’язана ще одна драма Виспянського – “Легіон” (“Legion”), яка з’явилася у 1900 р. Фабульною основою цієї драми виступає діяльність А. Міцкевича, пов’язана з організацією в 1848 р. в Італії польського збройного легіону. У створюваному легіоні Міцкевич вбачає велику містичну жертву в ім’я майбутнього звільнення Польщі, а сам він постає як її романтично-містичний пророк, і в цій ролі Виспянський сприймає його негативно. Полеміку з месіанською концепцією Міцкевича, порушеною у “Легіоні”, Виспянський продовжив у драмі “Звільнення”.

Друга група історичних драм Виспянського присвячена більш віддаленому польському минулому. До неї входять п’єси “Болеслав Сміливий” (“Boieslm-Smialy”, 1903), “Скалка” (“Skalce”, 1906), “Сигізмунд-Август” (1907). З них більш яскравими вважаються перші дві драми, які утворюють тематичну дилогію, присвячену відомим в польській історії трагічним подіям, пов’язаним із стратою в XI ст. королем Болеславом за політичну зраду єпископа Станіслава Шчепановського, після чого король змушений був утікати за кордон і просити політичного притулку у свого колишнього союзника, угорського короля Владислава.

Значний пласт у драматургії Виспянського посідають п’єси на сучасну політичну тематику. Однією з перших була драма “Весілля” (“Wesele”, 1901), яка стала найвизначнішим досягненням не лише самого Виспянського, а й усієї польської драматургії кін. XIX – поч. XX ст. Вона й по сьогодні вважається своєрідним “еталоном” національної драми. Життєвою основою, з якої народилася ця драма, стало одруження у 1900 р. близького приятеля Виспянського, поета Люціана Риделя, з донькою селянина із підкраківського села Броновиці, Ядвігою Миколайчик. Саме весілля, крім усього іншого, було своєрідним символічним актом класової солідарності, реального ствердження ідеологічно декларованої т. зв. “людоманії” (або “хлопоманії”) – руху за єднання й ідейне братерство шляхти і селян. Все це, врешті-решт, й засоціювалося у Виспянського з якимось національним маскарадом, за яскравою, але фальшивою і балаганною веселістю якого приховується прірва відчуженості і ворожості. Звідси окреслюється основна проблематика драми “Весілля”. Це, з одного боку, сатира на людоманські ілюзії, а, з іншого боку, – на духовну нікчемність і політичну деградованість сучасної інтелігенції, яка все ще живе давно збанкрутілими романтично-месіанськими ідеями, тим самим відмовляючись від активної суспільної та національної позиції і політичної боротьби в ім’я звільнення Польщі. Драма, в цілому, стала, за висловом А. Оконської, “діагнозом, поставленим хворому польському суспільству”. У драмі відтворені життєві реалії весілля, але так, що воно поступово насичується атмосферою фантастичного гротеску, за допомогою якого Виспянський гіперболізує і тим доводить до абсурду ідейні аргументи критикованих ним світоглядних позицій і типів.

У драмах на сучасну тематику Виспянський порушує проблеми неминучої відповідальності за скоєний злочин (“Судді” – “Sedzia”, 1907), кризового стану суспільства (“Звільнення” – “Wyzwolenie”, 1903; “Акрополь” – “Akropolis”, 1904).

Виспянський цікавився народним мистецтвом і архітектурою Галичини. Був знайомий із В. Стефаником, українським художником і письменником М. Жуком.

Українською мовою окремі вірші Виспянського переклав В. Коптілов.

В. Назарець