Вірність ідеалам справедливості та гуманізму у творах епохи відродження
Епоха Відродження у більшості європейських країн охоплює ХV і ХVI століття. Це був час, коли народ почав виступати проти феодалів, прагнучи здобути свободу, час зростання великих міст і зародження буржуазії, час пожвавлення торгівлі й далеких мандрівок, що вимагали від людей сміливості та дерзань. Склалися нові погляди на сенс буття: з’явилося переконання, що найбільшу цінність на Землі становить людина. Гуманісти – письменники і художники – вивчали людину і прагнули правдиво її зобразити. Підтвердження своїм ідеям вони знайшли в античному
Пам’ятаю, ще до знайомства з “Дон-Кіхотом” М. Сервантеса, до мене випадково потрапила стаття російського художника Сави Бродського, який ілюстрував відомий роман іспанського письменника, “Сторінки іспанського зошита”, а в ній – вірш, зрозуміти смисл якого я змогла тільки після прочитання самого твору Сервантеса:
Мигеля мать щедра была;
С ним вместе двойню родила.
Один такой худой, худой,
Костлявый, с острой бородой.
Открытый
А на макушке медный таз.
Другой родился карапузом,
Румяный, толстый, с круглым пузом.
Сметлив, хитер, картошкой нос,
Курчавой бородой оброс.
Один в доспехах и в седле,
Другой с котомкой на осле.
Один бесстрашно рвется в бой,
Дрожит от трусости другой. Звичайно ж, це – про героїв романа М. Сервантеса: Дон Кіхота і Санчо Пансу. Портрети й риси їх характерів неможливо сплутати ні з якими іншими персонажами. Твір славетного іспанця наповнено духом епохи Відродження: “Друже, Санчо! Нехай буде тобі відомо, що волею неба я народився в нашу жорстоку добу, аби воскресити золоту”,- розкриває головний герой роману слузі смисл своїх вчинків. Під словом “золотий” він має на увазі лицарські, по-справжньому гідні людини часи. Дон Кіхот утілює справедливість, людяність, справжнє лицарство – але живе в епоху, коли всі ці гуманістичні цінності зазнають осміяння. Життя виявляється зовсім не таким, яким воно уявляється Дон Кіхоту, тому-то багато які благородні прагнення героя допомогти страждальцям призводять до прямо протилежних результатів. Але яке ж привабливе це його прагнення до виправлення світу! Дон Кіхот бореться не за власні інтереси – він захоплений ідеєю виправлення понівеченої дійсності. І в цьому служінні Добру він завжди активний, мужній і безкорисливий.
Санчо Панса – так само, як і зовні – цілковита протилежність своєму пану: він реально дивиться на життя, досить меркантильний. Сите, вільготне життя – ось його ідеал (на відміну від “лицаря сумного образу”, який, за словами С. Бродського, “не зміг дихати повітрям ситої нудьги”). Але, читаючи роман, ми бачимо, як Санчо Панса поступово переймається (“З ким поведешся, від того й наберешся?”) прагненнями, ентузіазмом і благородством свого пана. І хоча Санчо темний, забобонний, головне, чим приваблює його постать – це чуйність, людяність, бажання служити добру:
Один витает в облаках,
И шар земной в его руках.
Другой – тот ходит по земле
И мыслит только о себе.
Но им дана одна судьба –
Одна мечта, одна борьба.
За правду вечные борцы,
Бессмертны эти близнецы.
Діяч англійського Відродження, В. Шекспір, теж змальовував людську особистість, що ступає до боротьби з феодальним світом. Його ” Ромео і Джульєтта” – найвизначніший гімн коханню. Юнак і дівчина із ворогуючих багатих італійських родин Монтеккі й Капулетті покохали одне одного. Їхнє Кохання – це не тільки пристрасне почуття, яке не визнає ніяких перешкод, але й, як усяка висока любов,- почуття, що нескінченно збагачує душу.
Гуманісти Відродження стверджували, що реальність – сама людина, а не ії прізвисько чи якийсь штучно наклеєний ярлик (відповідно до походження або місця у суспільстві). Якраз у самій людині – її позитивні якості і вади, усе ж інше, включаючи сімейні перекази і родинні обов’язки,- другорядне. “Що є Монтеккі?” – міркує тринадцятирічна Джульєтта, яка завдяки своєму почуттю, піднялася до розуміння важливих, неминущих істин.
Кохання Ромео і Джульєтти – нестримне, чисте й героїчне – триває лише декілька днів. Влада і сила не на боці закоханих, а на боці старих форм життя, де долю людини обумовлюють не почуття, а гроші, стан, фальшиві поняття про честь родини. Але, незважаючи на те, що герої гинуть, у трагедії торжествують світло і правда, добро і кохання.
У героях творів М. Сервантеса і В. Шекспіра ми вбачаємо риси, притаманні епосі Відродження. Герої діють у повній відповідності до власних уявлень про істину, відповідаючи за кожний свій вчинок, відповідним чином реагуючи на протидію ворожого їм світу.
У боротьбі за утвердження ідеалу життя примушує їх долати безліч перешкод. Це люди діяльні й активні, що мають гуманне мислення, а це вже риси нової, порівняно з попередньою епохою, людини – істинного героя Відродження.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)