Віра в щастя України (за віршем “Заповіт”)
“Заповіт” Великого Кобзаря – це один з найпоетичніших маніфестів гуманізму в українській і світовій літературі.
Цей вірш – неповторний поетичний заповіт небагатьох рядках я кого Кобзар звертається до сучасників та прийдешніх поколінь. Шевченко мріє про те, щоб рідний народ згадував його “незлим, тихим словом”. Поет сподівається, що з плином часу його ім’я й творчість не забудуться. Розмірковуючи про долю Батьківщини, ніби забуває суто особистий мотив смерті, який ми бачимо у перших рядках “Заповіту”. Смерть більш
Щоб лани широкополі
І Дніпро, і кручі
Було видно…
Кобзар мріє про ті часи, коли води Дніпра понесуть у “синє море кров ворожу”. Тоді поет згоден покинути землю й полинути до Бога.
Степова могила – це нерукотворний пам’ятник. Таким самим пам’ятником є творчий доробок Кобзаря. Але в “Заповіті” поет взагалі не дає оцінки своїй творчості, своїй особистості. Він цілком захоплений долею України – сучасної, майбутньої, вічної.
Найважливіше побажання нащадкам – це порвати кайдани, які
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Ще раз ми можемо впевнитися, що всі тривоги й думки Тараса Григоровича Шевченка пов’язані з долею рідного народу. Сподіваюся, нині Кобзар порадів би за наш вільний незалежний народ, адже саме це було головною метою його великого життя.