Відродження візуальної поезії в сучасній українській літературі
Візуальна (зорова) поезія – це окремий вид мистецтва, який відрізняється від традиційної поезії, побудований на межі словесного, графічного, живописного варіантів зображення тексту. Класичні зразки української зорової поезії сягають іще часів Івана Велич-ковського. У XVІІ столітті одним із різновидів епіграматичної поезії були так звані курйозні і, зокрема, фігурні вірші. Естетичний смисл цих словесних “іграшок”, як їх називав Іван Величковський, полягав у тому, щоб стимулювати інтелектуальну гру, яка б допомагала осягнути невідоме
У XX столітті на початку сімдесятих років “ракотворчість” відроджує В. Лучук. А вже у 1991 році з’являється об’єднання “Голінних ентузіастів рака літерального” – творчий гурток поетів-паліндромістів “Геракліт”, яскравими представниками якого стали М. Мірошниченко, В. Женченко, А. Мойсієнко, І. Іов, Н. Гончар та інші. Безперечно, саме зараз, у століття інформаційних технологій, синтетичних культур, літературні експерименти з формою внутрішньою та зовнішньою стають знову актуальними. Читач, який майже звик
Сьогодні в літературознавстві з’являються й інші терміни на позначення “ракотворчості” – “поезомалярство”, “поезографія”, “по-езографіка”, “візіопоезія”, “зорослов”, які відображають саме синтез, поєднання різних видів мистецтва, оскільки у фігурних віршах словесна чи буквена гра набуває живописних графічних форм.
Творення паліндромів полягає у відштовхуванні від слова та через симетрію народження несподіваного образу. І хоча симетричність рядка може не вловлюватися на слух, але на читача сам вигляд вірша, його графічна симетрія справляють величезне враження, дають відчуття небуденності прочитаного, підносять його на рівень таїни, магічної сили, закладеної в глибині, у структурі самого слова. Тож творення “раків літеральних”, що мають зміст, вимагає від автора неабиякої філологічної ерудиції, справжнього мовного чуття, уміння винаходити “зорові рими” для зорової поезії (М. Сарми-Соколовський).
Серед сучасних творців зорової та паліндромної поезії оригінальністю відзначається лірика М. Мірошниченка: збірки “Рік-осокір”, “Око”, “Узір зрізу”; М. Сарми-Соколовського: твори “Водяний млин” (текст оформлений у вигляді коловоротів), “Вікно зорової поезії” (зі слів складено малюнок вікна), “Тунель”, “Вітряк” відповідно побудовані у формі тунелю й вітряка, “Дзвін гетьмана Івана Мазепи”, “Писанка”, “Кобзарям Коліївщини”. Справжніми перлами “рака літерального” є твори А. Мойсієнка: збірки “Шахопоезія” (авторський термін “шахопоезія” увійшов як до “Літературознавчого словника-довідника”, так і до “Малої української енциклопедії літератури”), “Віче мечів”, у яких маємо яскраві зразки зорової та паліндромної поезії – “Хижих мечем мирим”, “Жарт – суму страж”, “Ерот і Всесвіт оре”.
Поєднання слухових і зорових образів має потужний вплив на читача, ніби дозволяючи йому бути присутнім під час великого таїнства творчості. Автори ніби “витискають” із кожного слова усі можливі смисли, замикаючи їх у єдину ідею поезії, співавтором якої, за влучним зауваженням А. Мойсієнка, є рідна мова. Поезії “Перший сніг”, “Жива ватра”, “Чоловічий танець”
Василь Герасим’юк – один із найвідоміших і найоригінальніших сучасних українських поетів із покоління 1980-х, автор поетичних книг “Смереки” (1982), “Потоки” (1986), “Космацький узір” (1989), “Діти трепети” (1992), “Осінні пси Карпат” (1999), “Серпень за старим стилем” (2000), “Була така земля: Вибране” (2003) та інших. У своєму інтерв’ю в квітні 2004 року митець визначив такий критерій довіри для поета: “ти сам повинен вірити в те, що пишеш”.
Загалом, Українська поезія кінця XX – початку XXІ століть відзначається міфологічною спрямованістю художнього мислення. Для творчості поетів-“вісімдесятників” характерним є усвідомлення міфу як альтернативної реальності. В умовах посттоталітарного суспільства відбувається не просто актуалізація міфу, а своєрідне відмежування від реальності тогочасного буття з метою створення нової концепції світу. Тому поезія “вісімдесятників” загалом, і В. Герасим’юка зокрема, має філософське спрямування, насичена прихованими смислами, символами. Дослідники відзначають вплив етнічного (а саме гуцульського) міфу на світосприйняття В. Герасим’юка. Автор часто звертається до міфопоетичних образів-символів: образу світового дерева, символу води, вогню, повітря, землі. Так, у поезії “Перший сніг” образ води (снігу) символізує пошук істини. Перший сніг, як відомо, завжди чистий, сама природа ніби робить перший вільний подих у прозоре повітря. Перший сніг у поезії порівнюється з пророком, “в якого серце хворе”, бо воно зболіло за свій народ. Ліричний герой має душевний поклик до очищення, прозріння, хай і сумного, яке дає йому цей перший сніг: “Йде перший сніг на поклик мій. Такий, можливо, вперше”.
У поезії “Жива ватра” автор творить власний поетичний міф: у значенні “живого вогню” виступає “ватра”, “яка помирає тільки раз”. Добування вогню на полонині – це ритуал освячення простору. Невипадково з’являється й образ гір, зокрема, біблійного Сипаю, і “високого пасовиська”, як неба, як Суду Божого. Не можна перетворюватися на отару овець, що бездумно йде, не можна розмивати своє людське єство, а відтак і національне коріння, бо то духовна смерть. Поезія написана верлібром. Така художня форма дає можливість розширити смислові межі тексту настільки, наскільки цього вимагає метафорична структура. Верлібр В.. Герасим’юка розповідний, його внутрішній ритм наділений ознаками легендної, а деколи й притчової інтонації. Сам поет говорить про медитатив-ність своєї лірики.
Верлібром написаний і “Чоловічий танець”. Символічний образ Ісуса Христа вгадується в останніх рядках вірша. Так само, як і “син людський”, українські чоловіки мали постійно ціною життя виборювати незалежність, повинні були хоч раз відчути, як “тяжко рветься на цій землі древнє чоловіче коло, як тяжко зчеплені чоловічі руки, як тяжко почати й зупинити цей танець”, змішати “із ближніми піт і кров”.
У поезіях В. Герасим’юка відчувається своєрідна генетична безперервність, зв’язок різних часових вимірів, які об’єднує внутрішнє переживання, або, як говорить сам поет, нерв. Біблійні образи та” міфопоетичні символи набувають нових розширених значень, смислів, що спонукають читача до філософування.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)