Відображення трагедії особистості, родини і народу в поемі А. Ахматової “Реквієм”
Справжнє прізвище – Горенко. Російська поетеса. Поезія Ахматової орієнтована на кращі класичні зразки і традиції російської літератури. Творчий шлях Ахматової пов’язаний з естетичним відкриттям акмеїзму, хоча надалі вона обирає самостійну поетичну дорогу. До її лірики прикладають мірку “жіночої поезії”, адже вона пише про Кохання, розлуку, біль втрат, про переживання жіночої душі, але поезія ії ширша – тут звучить сама епоха з її болями і тривогами. Ліричні збірки “Вечір” (1912), “Чотки” (1914), “Біла зграя” (1917), “Подорожник”
Життєвий шлях Анни Ахматової був нелегким, вона пережила смерть чоловіка, декілька арештів сина, їй випали нелегкі випробування відчуження і забуття. Поема “Реквієм” (1940-1961) почала писатись під мурами в’язниці, куди поетеса приходила до сина іде стояли тисячі таких, як вона. Цей Твір став всенародним пам’ятником доби сталінського терору. Для багатьох Ахматова залишалася автором любовних віршів, чарівних, глибоких, але далеких від тривог і жахів сучасного життя. Далеко не всі знали про те, яка величезна праця йде в душі поета, які гнівні
Покоління Ахматової було надламане Жовтневою революцією, вибите з колії, позбавлене опори – насамперед духовної, моральної. Генріх Гейне говорив, що всі тріщини світу проходять через серце поета. Трагедію своїх сучасників Ахматова відчула і передрекла:
Все расхишено, прєдано, продано, Черной смерти мелькало крыло, Все голодной тоскою изглодано, Отчего же нам стало светло?
Останній рядок ше зберігає якусь надію на зміни в житті – надію, яка, на жаль, так і не виправдалася. Ахматова завжди відчувала себе частиною покоління, епохи, тому за правом могла сказати:
Я – голос ваш, жар вашего дыханья, Я – отраженье вашего лица…
Саме страдницький голос багатьох тисяч людей пролунав у “Реквіємі”, написаному в 1930-і роки. У той час сина Ахматової, Лева Миколайовича Гумільова, молодого талановитого вченого, кілька разів заарештовували. І разом з іншими жінками поет Анна Ахматова стояла в довгих тюремних чергах, з жахом і надією вдивляючись у віконце, де байдужий наглядач нудним казенним голосом повідомляв їй убогі відомості про сина. На перший погляд здається, шо “Реквієм” складається з розрізнених віршів. Л. К. Чуковська, що втратила в цей час чоловіка, згадувала, як Ахматова мовчки писала на клаптиках паперу рядки віршів, давала прочитати, а потім так само мовчки спалювала аркуш. Вона, як і всі, боялася стеження, доносів. її вимушена німота була породжена не тільки невизнанням, але й страхом, що ріднив Ахматову, інтелігентну жінку, поета, з будь-якою малограмотною розкуркуленою селянкою. І лише кілька втаємничених довгі десятиліття зберігали в пам’яті її “Реквієм”, її біль і гнів.
Уся поема пронизана болісною логікою чекання – арешту, вироку, чекання сина з в’язниці. Що робить звичайна людина, коли життя нестерпне, але і вмерти неможливо? Намагається забутися – у молитві, у праці, у дрібних побутових турботах. Що робить поет? Намагається перелити своє страждання у вірші. І не тільки своє. Ахматова пише в передмові про жінку, шо випадково впізнала її в тюремній черзі. Вона запитала: “А це Ви можете описати?” І Ахматова відповіла: “Можу”. Подібно до моцартівського “Реквієма”, написаного на замовлення, Ахматова теж одержала замовлення – описати всіх тих, хто вже загинув у в’язницях і таборах, і тих, хто ще має загинути. Тому, горюючи про долю своєї. дитини, вона згадує про Богородицю і її сина, розп’ятого за всіх людей. Адже сюжет поеми – це, по суті, шлях Матері разом із Сином (Ахматовії хотілося б – замість сина!) його хресним шляхом. Ахматова пише про безмірність материнського страждання:
Магдалина билась и рыдала, Учених любимий каменел, А туда, где молча Мать стояла, Так никто взглянуть и не посмел.
Поет Ніби піднімається над окремою долею і пише про долі усієї країни, усього світу, й у той же час Ахматова конкретно описує свій час і своє місто:
Зто было, когда улыбался Только мертвий, спокойствию рад. И ненужным привеском болтался Возле тюрем своих Ленинград… Звезды смерти стояли над нами, И безвинная корчилась Русь Под кровавыми сапогами И под шинами черных марусь.
Жінка, що страждає, хоче, напевно, забути про свій біль. Але великий поет, мимовільний літописець епохи, розуміє, що забути – не можна. Забути – значить зрадити. Тому що сотні тисяч безневинно убитих будуть жити лише в пам’яті дружин і матерів. Тема забуття і пам’яті перегукується в “Епілозі” поеми з темою пам’ятника самому поету (про це колись писали Державін і Пушкін ). Даючи зг. оду на пам’ятник у “цій країні”, Ахматова просить не ставити його ні біля моря, де пройшло її дитинство, ні в Царському Селі, місті муз і поезії. Ні, пам’ятник має стояти біля тюремної стіни. Це має бути пам’ятник не тільки Поету, але і Матері, що оплакує своїх і чужих дітей:
И пусть с неподвижных и бронзових век, Как слезы, струится подтаявший снег, И голубь тюремный пусть гулит вдали, И тихо идут по Неве корабли.
Тут голуб – як символ посмертного буття, заспокоєння. І велична картина Неви нагадує про найгарніше в світі місто, побудоване на людських кістках. 1 це місто вічне, як вічні сльози матерів, що втрачають своїх дітей. А значить, завжди буде звучати за ними реквієм – “Реквієм” Анни Ахматової, – як протест усіх матерів проти світової несправедливості.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)