Відкрита книга ПОВІСТЬ “ГОБСЕК”
Оноре де Бальзак 1799 – 1850
Відкрита книга
ПОВІСТЬ “ГОБСЕК”
Повість “Гобсек” існує в двох редакціях, досить між собою відмінних. Перший її варіант, що має назву “Небезпеки безпутного життя”, був написаний 1830 р. і того ж року з’явився у першому томі збірки “Сцени приватного життя”. У 1835 р. Бальзак грунтовно переробив повість і опублікував її під назвою “Татусь Гобсек” у “Сценах паризького життя”, а в 1842 р. включив її до першого видання “Людської комедії” під остаточною назвою “Гобсек”.
Важко
Nota bene. У першому варіанті на передній план висувається аристократична родина де Ресто і наголошується на моральному розкладі аристократії (про це свідчить і назва першої редакції); Гобсек у художньому просторі твору розміщується дещо збоку. Він і тут –
У другому варіанті твору в центрі авторської уваги перебуває Гобсек (це закріплено й зміненою назвою), а сім’я де Ресто дещо відсувається. У повість вводиться біографія Гобсека, покликана пролити світло на те, як виростають жорстокі й байдужі до моралі “фінансові тигри”. Разом з тим біографія якоюсь мірою пов’язує Гобсека з “авантюрним періодом” розвитку капіталізму, періодом початкового нагромадження капіталу. Загалом у другому варіанті Гобсек “бронзовіє”, його серце остаточно перетворюється на “зливок металу”. Погляд старого “стає поглядом бога”, який читає в серцях і помислах людей, людські нещастя й страждання його не зворушують. Тепер, побачивши згадувані реліквії Фанні, Гобсек лише вигукує: “Бідна простота! Вона ще в щось вірить!” Лихвар нещадний до своїх боржників, які прозвали його “татусем Гобсеком… з любові до парадоксів чи для глуму”. Письменник називає їх “жертвами”: “Іноді його жертви обурювалися, кричали в нестямі, а тоді раптом западала мертва тиша, наче в кухні, коли там ріжуть качку”.
Гобсеку властива певна “третьостанова” антипатія до аристократії.
І виявляється це не лише в тому, що він навмисне бруднить своїми чобітьми килими в розкішних особняках. Підштовхуючи аристократів до розорення й моральної деградації, лихвар відчуває зловтіху, навіть щось близьке до помсти за несправедливі привілеї та розкіш. Спостерігаючи за хитруваннями й запобіганнями графині де Ресто, він подумки говорить їй: “Розплачуйся за всю цю розкіш, за свій титул, за своє щастя, за переваги, якими ти користуєшся. Щоб охороняти своє добро, багатії винайшли трибунали, суддів, гільйотину, до якої дурні люди самі пориваються, наче метелики до вогню. Та хоч ви й спите на шовках і шовками укриваєтесь, а під усмішкою скрегочете зубами і страшні химери впиваються вам пазурами в серце”.
Головний герой повісті наділений передусім непомірною жадобою збагачення. Бальзак підкреслює це його прізвищем, в основі якого – французьке дієслово “gоЬег” (глитати, хапати), що можна перекласти як “глитай”. Однак разом з тим гроші не є для Гобсека самоціллю (цим, до речі, він відрізняється від старого Гранде та інших персонажів цього типу). Цей персонаж поєднує в собі скнару-лихваря й надміру честолюбного філософа, гроші для якого до всього ще й могутній засіб владарювання над людьми через їхні пристрасті, інстинкти, бажання, марнославство. У золоті, переконаний Гобсек, зосереджені всі сили, що правлять людьми, і той, хто за допомогою того ж золота підпорядковує їх собі, забирає у свої руки владу над людьми. “Хіба можуть у чомусь відмовити тому, у чиїх руках мішок із золотом? – розмірковує лихвар. – Я досить багатий, щоб купувати людську совість, щоб управляти міністрами через тих, хто має на них вплив, починаючи із секретарів і кінчаючи полюбовницями? Хіба це не влада, хіба не могутність?”
Однак слід зауважити, що Бальзак не вважав цю владу абсолютною, універсальною. В іншому монолозі устами Гобсека він уточнює, що ця влада всесильна “в суспільствах європейської цивілізації” і називається вона “особистим інтересом”, причому останні слова подаються в тексті повісті курсивом. Тими персонажами твору, що морально не піддаються силі, уособлюваній Гобсеком, є не аристократи, а простолюд, стряпчий Дервіль і вже згадувана Фанні. Непохитний у своїй непідкупності, відданості принципам честі й обов’язку, Дервіль викликає повагу навіть у Гобсека, який, за всієї своєї упередженості щодо людської природи, довіряє йому.
Безперечним центром повісті є образ Гобсека, який піднімається над іншими персонажами, до якого сходяться всі її сюжетно-тематичні лінії. Творячи його, Бальзак вдався до перебільшень і гіперболізації, до поєднання внутрішніх і зовнішніх контрастів (скнара-лихвар та інтелектуалфілософ, людина із зовнішністю й способом життя дрібного крамаря і “золотий ідол”, який повеліває “жертвами”). Образ Гобсека і за художнім змістом, і за структурою не вписується в реалістичну художню систему й недвозначно тяжіє до романтичної традиції. Цей образ і повість загалом є промовистим прикладом органічного поєднання реалістичних і романтичних елементів у індивідуальному стилі Бальзака.
Фінал повісті достоту ефектний. У міру наближення до смерті скупість Гобсека стає маніакальною, витісняє всі інші нахили й переростає в сліпий інстинкт, доведений до абсурду. Кімнати двох поверхів будинку лихвар перетворює на склад, заповнений величезною кількістю провіанту й товарів, які він не наважувався продати купцям, боячись продешевити. “Я мало не задихнувся від смороду, в якому злилося безліч всіляких запахів. Усе кишіло червою і комашнею”, – розповідає Дервіль, якому довелося давати лад “спадку” Гобсека. Зрештою, все це набуває значення метафори безплідності антигуманної діяльності героя, що завершилася руйнуванням його власної особистості.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)